Володимир ОДРЕХІВСЬКИЙ: «Бути ректором – теж творча робота»

Відомий скульптор Володимир Одрехівський (на фото) освоюється у новій іпостасі - ректора Львівської національної академії мистецтв. Саме його кандидатуру переважною більшістю голосів підтримав колектив художнього вишу. 18 травня відбулася урочиста інавгурація нового керівника. Журналіст «ВЗ» зустрілася із Володимиром Одрехівським.

…Всупереч стереотипним уявленням про «творчий безлад», на робочому столі у ректора - порядок ідеальний, папірець до папірця. «Я тільки вчуся розкладати документи», - жартує Володимир Васильович. І сам він акуратний, підтягнутий, уважний до дрібниць. Одне слово, рафінований інтелігент…

- Пане Володимире, десять років тому в одному з інтерв’ю ви казали, що життя з кожним днем стає все цікавіше. Тепер, коли вас обрали ректором, що скажете?

- Скажу те саме - життя дуже цікаве. З’являється новий життєвий досвід. Від торішньої осені, як почалася передвиборча кампанія, для себе відкрив багато нового і приємного, перш за все у людях. Хоча в Академії майже усіх знав, але щораз глибше пізнаю тих, із ким працюю.

- Зазвичай у вишах, наукових колективах не обходиться без інтриг. Можливо, під час передвиборчої кампанії деякі колеги відкрилися і у негативному аспекті?

- В Академії я такого не спостерігав. Наш колектив - це талановиті, високопрофесійні митці та науковці. Багато з них - європейського, не побоюся цього слова, світового рівня. Це майстри міжнародного класу Володимир Овсійчук, Олег Боньковський, Ігор Стеф’юк, академіки Любомир Медвідь, Андрій Бокотей та багато інших. Не має значення, хто голосував за мене, хто проти. Я колегам сказав: «Я прийшов сюди на певний час і хотів би щось добре зробити». Прагну об’єднати усіх, хто працює для Академії, а не займається інтригами чи кулуарними розмовами… Мене не цікавить, хто про мене щось говорив. Мене цікавлять мистецькі справи і розвиток Академії.

- Ви, як скульптор, маєте творчі плани, що само собою вимагає надзвичайної віддачі. Як зважилися взяти на себе ще й ношу ректорства? Як збираєтеся поєднувати цю посаду з творчістю?

- Для мене ректорство - теж цікава творча робота. Академія - велика структура. Відтак це велика відповідальність. Вже у процесі виборів відчув, що починаю змінюватися. Намагаюся ще більше себе організувати, свій час, пришвидшити мислення. Це дуже зобов’язує. Щодо творчості — зараз, зрозуміло, менше займався творчістю. Але вже знаходжу час для творчої роботи. Чим більше людина зайнята, тим більше встигає.

- Які ваші перші кроки на новій посаді?

- У нас творчий вуз. Є група, яка обстоює принципи класичного мистецтва, є прихильники сучасних мистецьких напрямів і змішування багатьох галузей (медіа, перформансу, кіно, фото). Моя справа — спробувати погодити різні тенденції, сприяти їх розвитку. Маємо дружні зв’язки з художніми академіями Європи, із двома найбільшими академіями України - у Києві і Харкові. Хотілося б поєднати усю цю різноманітність, мозаїку. Як художник пробую і сам змінюватися, і хочу, щоб Академія розвивалася, щоб це не була «фабрика мистецтва».

- Які нові напрями, спеціальності плануєте відкривати?

- Виходячи з наших реальних фінансових можливостей, на найближче майбутнє бачу декілька пріоритетів. По-перше, треба показати нашу Академію світові. Потрібно створити потужний структурований сайт. Як каже молодь: якщо тебе нема в Інтернеті, значить, ти не існуєш. Треба показати творчість наших талановитих студентів, видатних митців-педагогів та мистецтвознавців. Які у нас були попередники! Це мої вчителі-скульптори Еммануїл Мисько та Дмитро Крвавич, Валентин Борисенко, Олег Мінько, Зеновій Флінта… Треба готувати добру монографію про Академію. Цього року готуємося до ювілею (70 років). Потрібно себе рекламувати. Конкуренція на освітньому ринку особливо загострилася. Тепер кордони у світ більш відкриті. Молодь все більше «проїжджає повз Львів» і їде вчитися у Польщу, в Європу. Це серйозна тенденція. Зараз в Академії вчиться переважна більшість нельвів’ян. До нас їдуть зі Східної України, з Південної.

- Так, чула, навіть студенти коледжу імені Труша кажуть, що за найменшої можливості треба вступати у Польщі... Як будете собі давати раду з цим?

- У нас єдиний шлях зацікавити абітурієнтів - тільки якістю. Мусимо показати, які ми відкриті для світу.

- Зараз в Україні така «мода» - усі борються з корупцією. Чи актуальна ця тема для ЛНАМ?

- Не бачив, щоб у нас були якісь елементи корупції. Часом про це говорять. Не довіряю чуткам. Талановита молода людина, яка мріє стати митцем і добре підготується, без проблем вступає в Академію. Останніми роками вступні іспити (тепер це називається випробування з мистецьких спеціальностей - рисунок, живопис, скульптура) проводяться надзвичайно прозоро - є відеоспостереження онлайн, батьки і всі зацікавлені запрошуються до огляду екзаменаційних робіт. Коли роботи у всіх перед очима, навіть непрофесіоналу видно, де хороша робота, а де слабенька. Ми, педагоги, особливо зацікавлені, щоб в Академію вступали найздібніші. Для мене і для колег, які за це відповідають, це серйозне завдання - не допустити у нас корупції.

- Ваш батько Василь Одрехівський був відомим скульптором, ви — теж відомий скульптор, ваш син Василь - талановитий молодий скульптор. Династійність допомагає на життєвому шляху чи є у цьому якась певна запрограмованість? Можливо, ви чи ваш син хотіли мати якусь іншу професію?

- У нас дуже демократична родина. Починаючи від батька. Він був винятково добра людина, але разом із тим - вольова, бо був найстарший син у батьківській родині. Так, я народився у мистецькій сім’ї, моя мама - Марія Байко, співачка, музикант, батько - художник. Будучи у тому середовищі, міг бути і музикантом, і співаком, і художником. Вісім років вчився грати на фортепіано, вчився у спеціалізованій школі з поглибленим вивченням німецької мови. Навчався в дитячій художній школі. Змалку бігав у майстернях відомих митців… Батьки мене водили на виставки, концерти. Ніхто не примушував, просто давали можливість вчитися.

Мене часто питають, чому я не став музикантом чи співаком. Тому що образотворче мистецтво мені більше подобалося. Мій син так само зробив свій вибір. Якщо подивитися на те, чим займався Василь Одрехівський-старший, я, і тепер Василь Одрехівський-молодший - це різні художники.

Великий поштовх мені на початку 1990-х дало стажування у Паризькій академії мистецтв. Також багато дав і Ленінград, де я вчився в аспірантурі.

- Знаю, що «путівку» у мистецьке життя Франції вам дав відомий кутюр’є П’єр Карден - побачивши ваші роботи на виставці, запросив виставитися у своїх залах на Єлисейських полях. Як вплинув на вас французький період?

- Це було дуже велике відкриття для мене як молодого художника. Саме середовище - вільне. Вже не кажу про Париж… Це і культура, і сучасна ультрамодерна архітектура. Відтоді низка моїх робіт набула зовсім іншого характеру. Якщо окреслювати це одним словом, то це - свобода. Більша розкріпаченість мислення, уяви, розширення меж свідомості, змінилося саме ставлення до мистецтва.

- Не було думки залишитися у Франції?

- Ніколи не мав наміру покидати Україну. У Франції кажуть, що є три типи українців. Перші приїжджають, захоплюються і там залишаються. Другі приїжджають, дивляться, їм не подобається, їдуть геть і не хочуть повертатися. А треті вміють поєднати одне і друге. Очевидно, я належу до третіх… Українці мають великі духовні скарби. І ми маємо величезний шанс. Я багато творчо працював у Франції, мав більше сорока персональних виставок, встановив декілька великих скульптурних композицій у публічному просторі. Коли ж повертався до Львова, думав, чому б нам не підняти Академію на вищий, європейський рівень? Щоб до нас їхали вчитися, а не ми до них.

- Зараз дискутують про архітектурний імідж Львова, про пам’ятники. Як оцінюєте львівські пам’ятники? Які вас, можливо, дратують, а які тішать?

- Дуже добрим пам’ятником у Львові є пам’ятник Іванові Франку. Його автори втілили основні принципи класичної європейської пластики, які приніс у Львів їхній вчитель, професор Іван Севера. Цей монумент — одна з ранніх робіт, де проявили себе талановиті скульптори, які потім стали дуже відомими - Валентин Борисенко, Еммануїл Мисько, Дмитро Крвавич, Василь Одрехівський, Яків Чайка. Із давніх робіт добрим прикладом містобудівної скульптури є пам’ятник Адаму Міцкевичу.

Львівські пам’ятники - складне питання. Але я би майже жоден не знімав (сміється. - Авт.). Мене питали, як оцінюю пам’ятник Степану Тудору. Його хочуть демонтувати з ідеологічних міркувань. Це природно: приходить новий ідеологічний устрій - попередників знімають. Але коли гортаємо історію мистецтва, бачимо багато монументів, встановлених тодішнім політичним діячам, які зараз сприймаємо як цінні художні твори. Наприклад, кінна статуя Гаттамелаті, яка зараз є класикою, а у житті він був неоднозначною особистістю (кінна статуя авторства Донателло, зображує кондотьєра де Нарні, прізвисько якого означає «хитра кішка», XVI ст. - Авт.). Пам’ятник Тудору (скульптор Дмитро Крвавич) має хороші пластичні якості і виразний образ. Якщо б його таки знімали, то обов’язково необхідно зберегти як приклад високої культури.

- Чи у Львові не забагато пам’ятників?

- Львову бракує пам’ятників! Не треба боятися встановлювати нові. Але підходити до цього обережно, насамперед до масштабу скульптури, її органічного поєднання з середовищем. Щоб новий пам’ятник мав хоча б один крок вперед від того, що до нього робилося. Щоб не був банальним повторенням попередніх рішень. В Європі не бояться новаторства. Там є приклади, коли у стару архітектуру вставляють ультрасучасні рішення.

- А у Львові списи ламають, чи треба історичну архітектуру поєднувати із новою забудовою…

- Зону ЮНЕСКО не можна чіпати. В інших місцях - будь ласка, не треба цього боятися. У Франції просто посеред Лувру поставили скляну піраміду. Це дуже незвично! Але виглядає фантастично! Відважне рішення, поєднання різних стилів, різних епох. Найголовніша позиція у просторовому мистецтві - масштаб. Новітня будівля банку на площі Міцкевича, яку всі критикують, у першу чергу, просто завелика. Хай буде архітектура найнесподіваніша, але вона має бути у масштабі. Ми вже звикли до Катедри, милуємося нею. Але ж це - поєднання двох стилів! Внизу готика, нагорі — бароко. Тоді, мабуть, це було відважне рішення.

- Як справа із вашим пам’ятником Богдану-Ігорю Антоничу? Чи встановлять його цього року?

- Це робота, яку я виграв у багатоетапному конкурсі, серед близько 50-ти проектів. Це не просто пам’ятник, а композиція, присвячена поезії Антонича. Заплановано встановити її на вулиці Городоцькій, трохи вище цирку, у сквері. Чекаємо, що Галицька райадміністрація виділить кошти на відлив у бронзі і благоустрій території. Обіцяли цього року. Цю роботу я дуже хотів зробити. Люблю такі поетико-філософські, лірико-музичні композиції, де червоною ниткою проходить ідея вічної єдності людини і природи, невмирущості духу та матерії. Мене цікавить мистецтво світле, яке дає енергію для думок…

- Чому у Європі переважно маленькі пам’ятники, камерні, душевні, наприклад, простій людині чи тварині, а у нас - як наслідок тоталітаризму - великі, домінуючі, які пригнічують людину?

- Я згоден, це не шлях у монументальному мистецтві. Твори, великі за розміром, але бідні за змістом, не мають сенсу. Скульптуру можна зробити невелику, але вона буде монументальна за духом і формою. Головне — висока духовність і багатопланова образність.

Довідка «ВЗ»

Володимир Одрехівський народився у Львові 14 травня 1955 року. Народний художник України, заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, лауреат низки вітчизняних та міжнародних відзнак. У 1977 р. закінчив Львівський інститут декоративного та прикладного мистецтва (тепер - Львівська національна академія мистецтв). Закінчив аспірантуру Ленінградського вищого художньо-промислового училища ім. В. Мухіної, стажувався у Вищій мистецькій школі у Парижі. Реалізував в Україні та за її межами понад 50 об’єктів у галузі публічної скульптури та виконав понад 200 скульптурних творів для інтер’єру. До обрання на посаду ректора ЛНАМ завідував кафедрою монументально-декоративної скульптури.

Дружина Ольга - мистецтвознавець, закінчила Львівську академію мистецтв. Син Василь Одрехівський навчався у Львівській академії мистецтв і у Вищій національній школі мистецтв міста Бурж (Франція). Працює у галузі скульптури, перформансу, відеоарту, інсталяції. Аспірант Львівської національної академії мистецтв, викладач. Торік провів першу персональну виставку.