Володимир КОМАРОВ: «Актор-комік – нагорода від Всевишнього, яку людина отримує при народженні»

Кілька років тому глядачі прикипали до екранів телевізорів і надривали животи, коли показували комік-трупу “Маски-шоу”. Серіал “Маски” і зараз іноді з’являється на наших телеекранах. Артисти трупи стали зірками. Одним з найколоритніших у колективі був Володимир Комаров, який, на жаль, після 20-річної співпраці з “Масками” покинув трупу.

Чому вирішив піти з відомого колективу, про особисте життя і творчість Володимир Комаров розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналісту “ВЗ”.

— Ви були студентом Одеського інституту харчової промисловості, однак не довчилися. Не лякало, що відразу “загримите” в армію?

— Трохи було лячно, бо знав, що армія — не цукор. Не так страшна армія, як “дідівщина”, яка панувала в армії у той час. Навчання в інституті — це було “не моє”. Пантоміма і клоунада, якою захопився ще у школі, взяли гору. Я вчився в інституті, але відвідував його не часто. Бо увесь свій час віддавав заняттям своєю улюбленою справою. Коли відчислили з інституту, варіантів не було — мене забрали в армію.

— То чому вибрали цей навчальний заклад, а не інститут культури?

— Попри те, що мій атестат мав високий бал — 4,5, я вибирав інститут, куди можна було легше вступити. І мати гарантію, що не піду в армію (сміється. — Г. Я.).

— Для батьків був шок, коли вас відчислили з інституту?

— О... Ще й який!

— В армії використовували свій талант міма? Може, когось пародіювали?

— Я служив у морфлоті. За три роки служби тричі був у відпустці. Другий і третій раз за те, що брав участь у ядерних випробуваннях. А першу відпустку мені дали за пантоміму. Було якесь свято. Хтось сказав командирові, що я займався пантомімою. Мене викликали і наказали показати, що можу. Показав дві мініатюри, командир наказав дати мені десять діб відпустки.

— То у вас немає вищої освіти?

— Коли мобілізувався, на мене вже чекали хлопці у філармонії. Через чотири дні офіційно був прийнятий на роботу. Тоді не було потреби кудись вступати, бо такий жанр, як пантоміма, майже ніде не викладали. Був Єлізаров у Москві, але ж туди потрапити було нереально.

— Не маючи акторської освіти, знімаєтеся у кіно. Одна з останніх робіт — роль клоуна у фільмі “Іван Сила”, який зняв Віктор Андрієнко. Як працювалося на знімальному майданчику під керівництвом найвідомішого “довгоносика”, адже ви — актори одного жанру?

— Віктор Андрієнко був під крилом Одеської філармонії дуже давно, це був 85-й рік минулого століття. Знаємося, як кажуть, сто літ. У нас чудові стосунки, Віктору можу сказати такі речі, яких би не сказав будь-якому іншому акторові. Між нами — міцна чоловіча дружба. Він прислухається до моїх порад, я, відповідно, до його. Спільно шукаємо такий варіант, який би був найкращий у творчості.

— Як тільки Володимир Комаров виходить на сцену, люди відразу починають сміятися. Згадати хоча б ваші жіночі ролі чи українця з оселедцем. А у повсякденному житті ви — спокійна, врівноважена людина. Думаєте що сказати, а не так: ла-ла-ла...

— Та я ж зараз не за гроші (сміється. — Г. Я.). Коли виходжу на сцену, ніби одягаю маску. Люди чекають від мене чогось веселого, смішного... Уявіть, якщо вийду таким спокійним і врівноваженим, як зараз розмовляю з вами, ніхто ж сміятися не буде.

— Медики кажуть, що сміх продовжує життя. Чи траплялися у вашій творчій діяльності випадки, коли своїм виступом “примусили” когось довше жити?

— На початку нашої творчої діяльності, коли ми ще були ансамблем пантоміми “Маски” в Одеській філармонії, почали їздити по області з концертами. Приїхали в курортну зону Сергіївки. На концерт прийшла жінка з астмою. Під час нашого виступу вона так сміялася, що хвороба почала відступати. Після концерту жінка підійшла до нас і подякувала, казала, що взагалі не могла розмовляти, а “Маски” повернули її до життя.

— У 1985 році почали працювати з “Масками”. Як познайомилися з Борисом Барським і з чого почалася ваша співпраця?

— У Палаці піонерів Іллічівського району я вчився у музичній студії — грав на баяні, а паралельно була студія пантоміми. Спробував. Сподобалося. Почав займатися ще й там. З молодшої групи перейшов у старшу у Палац культури студентів. Там у 77-му познайомився з Борисом Барським. Відтоді ми разом. Поки я служив в армії, два колективи мімів з’єдналися в один, влаштувалися в Одеську філармонію. Коли я демобілізувався, хлопці вже працювали і чекали на мене.

— У “Масках на безлюдному острові” ви стрибали з дерева чотири метри заввишки. Не страшно було?

— Страшно. Попри страх, було ще й дуже складно. Розумів, що мене прив’язали і нічого статися не повинно. Треба було стрибати з того дерева з широко розставленими руками з крилами. А в руках тримати дві палички, щоб крила не згиналися. Коли людина стрибає, підсвідомо простягає руки вперед. Поки записали кадр, довелося стрибати п’ятнадцять разів.

— Були випадки, коли робота без каскадера загрожувала вашому життю?

— Нам не дозволяли робити небезпечних трюків. Наприклад, коли “Маски” їдуть на машині і вона розлітається на ходу. Чи коли перевертається. З нами працював каскадер Сергій Воробйов зі своєю бригадою. Хлопці настільки відповідально ставилися до роботи, що будь-який ризик з боку акторів відпадав автоматично. Був випадок, коли знімали у Криму. Каскадер сидів за кермом, а ми їхали по краю прірви. Каскадер був замість Жори Делієва. Розігнавши машину, каскадер вистрибнув з неї, і автівка їхала сама. Зі страху я вхопився за кермо і спробував вирулювати, щоб не злетіти у прірву. Потім каскадер знову застрибнув, і все обійшлося (сміється. — Г. Я.).

— А якби ви вирулили не в той бік і машина злетіла б...

— Ні. Каскадер все контролював. Він біг поруч з машиною, тільки його не видно в кадрі, і в будь-який момент міг застрибнути. Все обійшлося, хоча коліна у мене тремтіли зі страху. А коли режисер дав команду знімати другий дубль, ми з Борисом сказали: “Досить!”.

— Однак минув час вашої 20-річної роботи з Барським, і ви покинули “Маски”. Чому?

— Коли популярність “Масок” зростала — було цікаво. Мені не треба було виходити на сцену, щоб виконати свій обов’язок. Як тільки з’явилося ось те відчуття, що треба виходити, аби заробити гроші і примусити себе смішити глядача, мені це перестало подобатися. Не робота клоуна, а саме ось така робота у строгих рамках. “Маскам” дали приміщення — “Дім клоунів”. Наша робота стала схожою на завод — вранці репетиції, ввечері — виступ. Творчість не може мати рамок. Якщо я хочу записати пісню, репетирую вдома. Мені не треба казати, щоб прийшов на репетицію на одинадцяту ранку. Можу репетирувати і о третій ночі, але цього маю захотіти тільки я. Мене не можна примушувати. Я — людина волелюбна!

— Акторам легше заплакати на сцені і примусити глядача витиснути сльозу, аніж розсмішити. З талантом смішити людей людина народжується чи цього можна за довгі тридцять років навчитися?

— Можна й зайця навчити курити, але це складно. Актор-комік — це нагорода від Всевишнього. Людина отримує цю нагороду при народженні. Можна навчити людину робити якісь смішні речі, але розсмішити публіку ні на чому — це вже світогляд. Хтось з великих сказав: “Клоун — це не професія, це — світогляд”. Це те саме, що одна людина може бути математиком і стати професором, а іншій цього не дано.

— Окрім того, що ви чудовий актор, ще й гарно співаєте. Коли відчули, що можете співати?

— Ніколи не думав, що заспіваю. Якби років двадцять тому хтось мені сказав, що колись буду співати, не повірив би. Однак час минає, змінюються погляди, щось людина у собі може нове відкрити, змінюються смаки. З віком почав захоплюватися складнішою музикою. Спочатку це був рок-н-рол, потім джаз-рок, тепер мені подобається блюз. Після того, як з Борисом Барським та Юрієм Кузнецовим робили спектакль “Моцарт і Сальєрі”, Борис написав вірш “Я ласковый такой”, а Юра написав блюз на цей вірш і сам його й заспівав. Мені настільки сподобалося, що захотілося також співати. Відтоді почав шліфувати голос, вчитися азів. От тепер співаю блюз зі своєю групою «Д-р БррМенталь».

— Мабуть, треба народитися одеситом, щоб вміти жартувати. Хоч в Одесі і не народилися, але вмієте розсмішити, і більшість ваших шанувальників називають вас одеситом. Якби вам зараз запропонували працювати в такому проекті, як “Маски-шоу”, наприклад, у Росії, ви би погодилися?

— Ні. Бо зібрати такий колектив, як “Маски”, з окремих людей, неможливо. Робити такий проект, який зможе жити двадцять, тридцять чи й навіть більше років, це зовсім інше. Треба бути єдиним цілим, щоб втілити у життя щось схоже на “Маски”. Це один бік медалі. А другий — я не можу поїхати з Одеси. Хоча можливість виїхати в інше місто на роботу була неодноразово. В Одесі почуваюся у своїй тарілці. Я — вдома. Не бачу себе не те що в іншій країні, а навіть за межами Одеси. Що би тут не відбувалося, мені тут добре. Буду робити все для того, щоб це місто процвітало, залишалося зі своїм “обличчям”. Головне, щоб не було війни...

— На вашу думку, одесити змінилися після трагічних травневих подій минулого року?

— Побоїще, що сталося в Одесі 2 травня, змусило людей визначитися зі своїми поглядами. Якщо до цієї події дехто жив аморфно за принципом: це нас не стосується, бо не у нас все відбувається, то після задумався: на якому боці кожен з них. З тих подій більшість зробила власні висновки.

— Не можу не запитати про вашу родину. Це правда, що третя дружина набагато молодша від вас і ви знайшли свій ідеал саме у ній?

— Чоловік і жінка — як пазли. Вони або підходять, або ні. Можна одружитися з жінкою, прожити кілька років, а потім з’ясовується: щось не так у цьому сімейному дуеті. Насправді у мене було не три дружини, а дві. З другою ми не були офіційно одружені. Моя перша дружина з нашою донькою живуть в Італії. У другому цивільному шлюбі дітей не було. А от теперішня моя дружина — це той пазл, який мені підійшов в усьому. Дружина — це не лише жінка, яка потрібна, щоб готувати і прибирати вдома. Якщо є повне взаєморозуміння, якщо дружина чоловікові — друг і порадник, розуміє з півслова і підставить у скрутний час своє тендітне плече — таку жінку можна назвати дружиною. Саме такою і є моя дружина. Так само і я ставлюся до неї. Це — моя квітка, яку треба леліяти, оберігати, підказувати, радити і підтримувати. Ми у шлюбі 20 років. За ці роки зрозумів: якщо на рівні глибоких стосунків чоловік і жінка підходять одне одному, тоді цей шлюб на все життя.

Одеса.