«Репетируємо, і раптом крик: «Усі у бомбосховище!»

Торік відомий режисер і актор Олексій Кравчук неабияк заінтригував театралів — на сході гримить війна, рвуться снаряди, а Кравчук... працює у Луганську! Та декілька місяців тому “луганчанин із львівською пропискою” живий і здоровий повернувся до рідного Львова. І навіть вже встиг приємно епатувати глядачів новою постановкою “Баба” у Львівському театрі ім. Лесі Українки. Про те, як репетирував під обстрілами, чому роль Баби Прісі грає чоловік і як довелося долати творчий вплив свого знаного батька, Олексій Кравчук (на фото) розповів журналісту “ВЗ”.

— Пане Олексію, останнє інтерв’ю “ВЗ” ви давали торік у квітні, коли ще працювали в Луганську. Ще не було активних воєнних дій на сході. Тоді ви казали, що діалог між заходом і сходом України має вестися на рівні культури, духовності. Зараз політична ситуація змінилася. Чи змінилися ваші думки?

— Політична ситуація змінилася, а мої думки не змінилися. Мистецтво, філософія, творчість мають привести нас до миру. Яскравий приклад — президент Чеської Республіки Вацлав Гавел. Він був ще й драматургом, есеїстом, поетом. Гавел — ідеаліст і ставив перед собою ідеальну мету. І вивів країну на дуже хороший рівень. На жаль, зазвичай світом правлять прагматики, і майже усі вони програють. А ідеаліст може привести до виграшу. Мистецтво — це модель, яка для суспільства є багатогранною. Культура і мистецтво є тим надбанням, які формують суспільство. Захищаючи країну, ми, перш за все, захищаємо свою культуру.

— Що сталося із театрами Луганська, Донецька? Як виживають актори, режисери?

— Як казали класики, мистецтво вічне. Театри там працюють, глядачі туди ходять. На сході війна, але насправді воюють або російські війська, або місцеві ополченці. У людей мистецтва там немає озлобленості. Але ця війна — наслідок пропущеного діалогу між сходом і заходом. Бо ми звикли до такого пострадянського бачення: “Україна єдина”, у сенсі — однорідна, однакова. Україна єдина, але вона різна. Є Галичина, Закарпаття, Центральна Україна, Лемківщина, Буковина, Гуцульщина, Слобожанщина... Кожен регіон — самобутній. Цих нюансів ніколи у мистецтві не враховували. Зараз їх обов’язково треба враховувати. Думаю, ментально ми ще не втратили ні Луганська, ні Донецька.

Зі сходу багато людей виїхало, але дуже важливо, щоб, коли настане мир, тих, хто не зміг виїхати, не називали колабораціоністами. Бо не всі люди мали гроші і можливість виїхати. На жаль, наразі держава нічого не зробила для переселенців. Надають мізерну грошову допомогу, ставлять на біржу — і все. А пригадайте, як під час Другої світової війни цілі театри евакуйовували в інші регіони. Зараз усі театри залишилися на сході. Коли я приїхав у Луганськ, то не вижив би без допомоги друзів. Так само не вижив би без допомоги друзів у Львові, коли приїхав з Луганська. Коли закінчиться війна, треба буде з’їздити на схід. Там друзі, однодумці.

— Кажуть, ви репетирували у Луганську в підвалах і бомбосховищах?

— Ми всі торік наприкінці липня — на початку серпня жили у підвалах Російського театру. Бо місто сильно бомбили. А підвали там дуже хороші. Вдень були репетиції на сцені, а ввечері ми пробували репетирувати у підвалах. А вдень, під час репетицій на сцені, часто оголошували повітряну тривогу. Буває, прибігає помреж, кричить: “Усім у бомбосховище!”. А актриса Російського театру Поліна Олександрова каже: “Душечка, не заважайте, у нас творчий процес”. Усі дивляться на неї, і ніхто не біжить у бомбосховище!

Етап моєї роботи у Луганську — дуже хороший, творчий. Якось іду містом — підходить до мене дядько з бородою, чеченської зовнішності, в руках автомат, каже: “Что-то мне ваше лицо знакомо...”. Я перелякався, але кажу: “О, то ви, напевно, в театр ходите?”. А він: “А ви в театрі працюєте?”. Розговорилися про театр. Бачу, в нього автомат вже пішов за спину, почав згадувати, що колись теж ходив у театр... Цей момент дуже важливий — діалог за допомогою мистецтва об’єднує.

— Ви часто змінювали театри і міста проживання. Вам зручно так працювати, чи все ж таки хотілося б мати власну трупу, свій театр?

— Безумовно, хотілося б мати свій театр. У Луганську я мав таку можливість. Хочеться зібрати в одну команду талановитих людей — акторів, художників, режисерів, композиторів. Концепція там буде єдина — ТВОРЧІСТЬ. Хочеться, щоб мій театр був і для дітей, і для дорослих. Щоб він був різноформатний, щоб там були різні технології — від класичних до сучасних мультимедійних. Мрію поставити низку вистав. Але для цього потрібен час, так мають скластися обставини, мають прийти люди. Бо театр — це завжди люди. Будь-яка вібрація думки виникає від спілкування людей.

— Ви працювали і в драматичному, і в ляльковому театрах. Чомусь ляльковий театр в акторському середо­вищі вважається менш серйозним. Хоча, подивившись ваш “Сон” Шевченка, який ви поставили у Луганську, сприймаєш його як повноцінну акторську виставу...

— Ляльковий театр історично виник набагато раніше, ніж акторський театр. Лялька — це форма. А форма ніколи не бреше. Драматичний актор може на сцені “збрехати”, а лялька — ні. Вона працює на рівні органолептичної емоції, дає точну інформацію. Мені було дуже цікаво працювати саме у театрі ляльок. Не вважаю це “грою на пониження”.

— Як працювалося над “Бабою”? Бабу Прісю спочатку мала грати молода актриса. Але її чудово зіграв актор театру Курбаса Олег Стефан...

— Ідея, що Бабу Прісю має грати Стефан, була ще на початку. Але ми підібрали й молоду актрису. Вона — прекрасна актриса, у неї чудово виходило. Але є момент, закладений ще автором п’єси Павлом Ар’є. Жінка з віком і досвідом стає настільки сильною за духом, харизматичною, внутрішньо глибокою, що в ній акумулюються і жіноче, і чоловіче начала. На сході України, у степах, стоять кам’яні баби. Це символ жінки, але це фалічний символ. Тому тут не могло бути іншого актора, ніж Олег Стефан.

Загалом працювали із великим піднесенням, чудова команда підібралася. Дякую художньому керівнику Львівського театру ім. Лесі Українки Олексію Коломійцеву, що на цій сцені я зміг поставити цю виставу. Велика творча удача — співпраця з чудовим художником Олексієм Хорошком. Він родом із Луганська, вчився у Львівській академії мистецтв, живе у Львові. Нам подобається, коли на початках — “табула раса”, тобто починаємо працювати з чистого листа, коли нічого невідомо. Збираємося разом: “У тебе є думки?”. “Нема. А в тебе?”. “І в мене нема!”. “Чудово, починаємо працювати!”. Це спільний процес. Робимо сценічний простір, говоримо з акторами. У кожного є якась власна внутрішня канва. Кожен собі по-своєму уявляє, як має бути...

— У Львові добре знають ваших батьків — чудових режисера й актора Анатолія Кравчука, актрису Ірину Кравчук. Ви — “дитина лаштунків”, вам прямий шлях був на сцену. Чи, може, хотіли мати якусь іншу професію?

— Нічого іншого, крім театру, я просто не бачив. З дитинства “варився у професійному казані” — Дехтярьова, Чинкін, Роттенштейн, батько, мама... Але не все мені давалося так легко. Я багато вчився. Вчитися треба завжди. Мені було важко долати творчий вплив мого батька. Бо всі запитували: “Ти син Кравчука? А, ну все зрозуміло...”. Важко було вирватися з-під такого віртуального батьківського крила. Але батько допомагав мені завжди. Приїжджав дивитися на мої студентські роботи, давав поради, ми з ним сперечалися. Мама також допомагала...

— Чи нинішня економічна ситуація сильно вибиває вас із творчої колії? У всіх зменшилися зарплати, зросли ціни...

— Я зарплати зараз взагалі не маю. І не мав у Луганську. Коли був керівником театру у Луганську, декілька разів звертався на “гарячу лінію” Кабміну, запитував, чому акторам декілька місяців не платять зарплати. Мені говорять — війна. Я кажу: але ж усі банки — у Харкові, Києві, то киньте людям гроші на картки, це ж закладено в бюджет. Мені кажуть — потерпіть, не будьте “агентом Кремля”. Та я не агент Кремля, але культура — це первинне. Переконаний, на мистецтво треба ставити ставку набагато крутіше, ніж на економіку, армію, міліцію. Бо все, що вкладають зараз в армію, міліцію, — це те, що раніше не вклали в культуру. Вкладаючи в культуру, суспільство буде розвиватися по-іншому. Люди зможуть реа­лізовуватися творчо.

Зараз дискутують, чи правильно, що виділили з міського бюджету таку гігантську суму на пам’ятник Шептицькому (32 мільйони грн. — Авт.). Дуже поважаю Шептицького, але в нас театри, бібліотеки розвалюються. Та відремонтуйте їх! У Луганську на 400 тисяч населення — три академічні театри. У всіх були шикарні ремонти. Чому б у Львові не зробити саме театри візитівкою міста? У нас туризм розвивається. Так, у нас є чудові кав’ярні, ресторанчики. Але якщо б зробити ще й театри — це була б родзинка!

З досьє «ВЗ»

Олексій Кравчук — український актор, режисер, заслужений діяч мистецтв України. Народився 1963 року у місті Лієпаї (Латвія). Закінчив у Харківському інституті мистецтв імені Котляревського акторське (1988) та режисерське відділення (1995). Чимало престижних театральних нагород отримала його постановка «Чекаючи на Ґодо» за Семюелем Беккетом, яку у 2006 році здійснив на сцені Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса. Загалом у різних театрах України (Харкові, Донецьку, Львові, Луганську) зіграв близько 20 ролей та поставив 17 вистав. Викладав акторську майстерність у ЛНУ ім. І. Франка. Лауреат Обласної премії в галузі театрального мистецтва ім. Б. Романицького (2007). Протягом останніх двох років жив і працював у Луганську — головним режисером Луганського академічного театру ляльок. Паралельно ставив вистави в Обласному російському драмтеатрі ім. Павла Луспекаєва і Обласному академічному українському музично-драматичному театрі.