Україні не потрібний Наполеон — нам потрібний Цинцинат
Який, навіть рятуючи республіку, сумує за своєю фермою і бачить у своїх співгромадянах посестер і побратимів
Людська зрілість визначається тверезістю погляду на світ. Це не означає, що треба змиритися з його вадами та недосконалістю, аж ніяк! Просто аби зробити світ бодай трохи кращим, його потрібно сприйняти (але не обовʼязково прийняти!) таким, як він є. Вилікувати пацієнта можна, лише поставивши йому правильний діагноз…
Цей світ змішаний з ідеалізму, який не дає йому перетворитись на застояне болото, та прагматизму, що іноді переходить у відвертий цинізм, але не дає світові потонути у чорториї мрій.
Якби світ був ідеалістичним, ми б вже мали не тільки цілі полки F-16, а й F-35, не тільки сотні Taurus’ів, а й тисячі Томагавків, а українські підрозділи б воювали пліч-о-пліч з американськими, британськими, французькими та польськими вояками. Але Захід категорично не хоче ставати учасником російсько-української війни. Ба більше, він робить усе, аби тримати хід цієї війни під контролем. А оскільки важелів впливу на путінську росію в нього наразі небагато, тримати хід воєнних дій, він може контролювати, тільки дозуючи постачання озброєнь та боєприпасів Україні та висуваючи чіткі обмеження щодо їх використання.
Врешті-решт наші головні союзники — це країни, найвидатніші лідери яких у минулому столітті, не моргнувши, приїхали в гості до Сталіна до Криму, менш ніж за рік після того, як він брутально депортував звідти кримських татар, і погодились віддати йому анексовані на початку Другої світової польські землі, хоча сотні тисяч поляків пліч-о-пліч з британцями та американцями звільняли Європу від нацистів…
Ніхто інший, як сер Вінстон Черчилль сказав польському генералові Андерсу, начальнику 2-го польського корпусу і герою битви за Монте-Кассіно: «Укладаючи договір з Польщею, Британія ніколи не давала гарантій щодо польських кордонів; ми гарантували й обіцяли, що Польща існуватиме як вільна, незалежна держава, повністю суверенна, сильна й велика, а також що її громадяни житимуть щасливим життям і матимуть можливість вільно розвиватися без будь-якого стороннього впливу зовні». Йшов 1944 рік, пʼятий рік відтоді, як Велика Британія оголосила війну нацистській Німеччині саме через напад на союзну Польщу. У польській столиці захлиналося кровʼю Варшавське повстання. А лідер Британії писав жінці: «Що частіше я з ним [Сталіним] бачуся, то більше він мені подобається»…
Я пригадав цей епізод, бо цього року — особливо, якщо стане очевидним, що Трамп перемагає на прийдешніх президентських виборах в США — намагатимуться посадити за стіл перемовин з кремлем. Приблизні умови припинення вогню, на які може погодитись путін, нещодавно оприлюднив The Wall Street Journal, назвавши метою цих умов «перетворити Україну на кастровану державу».
Ми маємо зрозуміти, що найбільш сприятливий для нас час російсько-української війни, коли сотні тисяч воювали у шанцях, а мільйони — завдяки цим сотням тисяч — могли жити більш-менш звичайним життям, — вже в минулому. Фінляндії, аби замиритись з СРСР у 1945 потрібно було не тільки погодитись на радянські військові бази на її території, а й власноруч посадити лідерів антирадянського спротиву 1940 року…
Аби вистояти в цей непростий рік ми маємо поєднати свій ідеалізм, який дає нам сили боротися, з тверезим поглядом на світ. Який, за великим рахунком, нічого нам не винен. На відміну від тієї ж Польщі 1939 року, в нас немає союзників, які б мали юридичне зобовʼязання захищати Україну зі зброєю в руках у разі нападу на неї. Хоча і Польщі це тоді не допомогло…
Я бачу попереду великі випробування, які можуть перерости в трагедію, якщо ми не мобілізуємось, як навесні два роки тому. За всієї щирої вдячності нашим друзям і союзникам, наші можновладці мають нарешті прозріти і затямити, що головні союзники української влади — Сили оборони та український народ, а не Байден, Шольц, Макрон чи Сунак. І таке усвідомлення має радикально змінити взаємини президента та тих, хто обирає главу держави.
Україні не потрібний Наполеон — нам потрібний Цинцинат, який, навіть рятуючи республіку, сумує за своєю фермою і бачить у своїх співгромадянах посестер і побратимів, що заслуговують на відверту розмову про непрості часи, а не переможні реляції, які все далі відриваються від трагічних реалій…
