З чийого «голосу» буде боротися за свободу слова Ярослав Юрчишин?

У всіх цивілізованих країнах цей комітет очолює представник опозиції — це золоте правило демократії. Про те, яку «демократію» мали намір розбудовувати «слуги» після тріумфального приходу до влади та створення у парламенті монобільшості, можна було зрозуміти з обрання на посаду голови комітету з питань свободи слова представника опзж Нестора Шуфрича. Більшої зневаги і до свободи слова, і до парламентаризму, і до опозиції, і до демократії важко собі уявити. Це також був плювок в обличчя усім журналістам. І очевидний сигнал.

З одного боку, влада підіграла опзж і, по суті, такими посадами легалізувала цю силу (яка згодом часто голосувала в унісон зі «слугами»), з іншого, дала зрозуміти журналістам, як вона ставитиметься і до них, і до свободи слова — як до непотребу. Але тоді усі обтерлися і зробили вигляд, що нічого надзвичайного не сталося. Вдали, мовляв, відверто проросійська партія опзж трактує себе як опозиція, тож формальність нібито дотримана.

Чотири роки Шуфрич очолював цей комітет, і всі на це заплющували очі. Навіть, коли почалася широкомасштабна війна, і, здавалось би, щодо опзж ні у кого вже не може бути жодних ілюзій, монобільшість Шуфрича не рухала. Такий голова комітету їх цілком влаштовував. Це був просто якийсь сюр. Допоки спецслужби не вручили одіозному політику підозру у держзраді…
Відтак парламент нарешті усунув Шуфрича від головування комітетом. Бо одночасно сидіти у СІЗО, куди його відправив суд без права застави, і очолювати комітет зі свободи слова якось не випадало…

Тож зʼявилася вакантна посада і, здавалось би, логічно, що тепер її мав очолити представник справжньої, а не вдаваної опозиції. І опозиція зробила наївну спробу побавитись з владою у демократію — фракція «Європейська Солідарність» висунула на цю посаду свого представника — Ростислава Павленка. Але «слуги» відмовились його кандидатуру розглядати навіть на комітеті…
Тож, черговий тест на справжню демократію влада вкотре провалила. Щоб опозиції не дати можливість очолити цей комітет, монобільшість спочатку планувала взагалі його ліквідувати, мовляв, «не дістанься ти нікому». Але потім збагнула, що західні партнери такий крок, мʼяко кажучи, не зрозуміють. І тоді вирішила віддати головування відносно нейтральному «Голосу». Хоча з перших днів існування цього парламенту «Голос"був, радше, таким собі молодшим партнером «слуг».

Згодом партія розкололася, і два «голоси» звинувачували одне одного у співпраці з владою. Цікаво, що нинішній голова комітету Юрчишин був серед шести членів «Голосу», яких у березні 2021 року звинуватили у співпраці з Офісом президента. Тоді Ярослав Юрчишин підтримав звернення до Конституційного Суду щодо законопроекту, який надає президенту право призначати голів Державного бюро розслідувань та Національного антикорупційного бюро України. Погодьтесь, дивна поведінка політика, який на той час був першим заступником голови антикорупційного комітету.

Хоча той факт, що «слуги» не віддали посаду керівника комітету зі свободи слова комусь зі своїх — вже певний прогрес. Бо після Шуфрича в.о. голови комітету став «слуга» Євген Брагар. Це той, хто радив українцям за комуналку платити собаками. Був би це не такий зашкварний персонаж, «слуги» б точно його залишили на посаді і вже до комітету, в якому без Шуфрича залишилось аж два депутати, не повертались. Узурпація влади ніколи їх не засмучувала.

Згадаймо історію з призначенням на посаду першого віце-спікера — голову партії «Слуга народу» Олександра Корнієнка. Тобто для влади було цілком нормальним, що і голова Верховної Ради (Руслан Стефанчук), і перший заступник — представники однієї провладної політичної сили. Ось така непереборна жадібність на посади. Хоча знову таки у демократичних країнах на посадах заступників голови парламенту мають бути представники опозиції.

Але ця влада з перших днів панічно боїться дати опозиції бодай хоч якісь важелі впливу. Навпаки, усюди, де можна, опозицію намагаються усунути чи обмежити у правах. Наприклад, влада цинічно скористалася початком широкомасштабної війни, щоб умовно опозиційні телеканали — 5 канал, Прямий та «Еспресо» — викинути з цифрового ефірного мовлення, а натомість запустити цілковито підконтрольний владі телемарафон. По суті, під благим приводом воєнної доцільності, узурпували інформаційний простір.

Чи найсвіжіший приклад — невипуск лідера опозиції Петра Порошенка за кордон на міжнародні зустрічі. Ревність і захланність доходить до абсурду та, на жаль, призводить до негативних репутаційних наслідків для держави. В умовах війни це можна розцінювати як диверсійну діяльність.

На жаль, майже два роки війни нічого не навчили зелену владу.

Так виглядає, що вони досі не розуміють справжньої причини цієї екзистенційної війни, коли тиранія, по суті, карає колишню колонію за спробу стати демократичною самодостатньою державою. Тому будь-які намагання влади обмежити демократію — це свідоме чи підсвідоме підігрування ворогу. А свобода слова — це фундамент демократії.

Сподіваюся, новий голова комітету боротиметься за свободу слова більш ефективно, ніж боровся з корупцією.