Що має вміти український боєць

Перед тим, як публікувати цей текст, я скинув його двом знайомим командирам бойових бригад та одному старому бойовому полковнику, який вчив мене свого часу. Всі сказали — публікуй. Розбіжності були тільки в часових категоріях, цю частину тексту я відзначу.
Проблематика сьогодні на війні.

Ми мало приділяємо уваги індивідуальній підготовці. Я зараз не про те, що у нас її немає чи її не достатньо. Її достатньо з точки зору ведення війни 20-го сторіччя, навіть більше.

Що має вміти боєць?

• Слухатись командира,
• вміти розбирати та збирати зброю,
• бути обізнаним з проходження можливих перешкод,
• вміти стріляти в напрямку противника,
• вміти обладнати окоп, бліндаж,
• кинути гранату,
• бути знайомим з особистою штатною зброєю та засобами індивідуального захисту,
• мати знання тактичних дій відділення, взводу,
• вміти надати собі та товаришу елементарну медичну допомогу, аби не померти в перші пару годин після поранення, поки підтягнеться евакуація тощо,
• додайте, якщо щось пропустив.

Всі ці знання та навички боєць здобуває поверхнево, бо:

А) Немає достатньо часу на таке навчання. Щоб все це вивчити і реально здобути навички, потрібен рік (от тут сперечаються про шість чи три місяці), а не два місяці, але і двох місяців немає. Таке навчання надскладне для організації його в умовах війни. Раніше базові навички мала давати строкова служба, але вона припинила виконувати ці функції ще за часів Радянського Союзу, а в Незалежній Україні взагалі скотилась до трудових бригад. Трошки почались зміни з 2014 року, і вони набували обертів впритул до 2022 року, та все одно не відповідають умовам сучасної війни.

Б) Згідно з ще радянськими практиками боєць має отримати більшість практичних навичок, знаходячись в підрозділі, де будуть досвідчені командири, сержанти, які зможуть його довчити.

Все це розраховувалось на бойові дії за участі великих з’єднань, де роль одного бійця відігравала мало, адже війна велася великими масами людей, і результат залежав від кількості.

В умовах сучасної війни, коли збоку росіян, і у нас використовуються сучасні засоби розвідки, БпАК, «ударні дрони», засоби ПТРК з телевізійними камерами, сучасне ракетне озброєння, високоточні види зброї, авіація, дистанційне мінування, коли на полі бою можна розгледіти кожен метр землі, коли великі скупчення військ вражаються за хвилини, коли не можливо під’їхати навіть однією машиною до переднього краю, бо є десятки засобів сучасного дистанційного ураження та спостереження, коли до позицій потрібно пробиратись кілометри пішки — то засобом виживання стає розосередження.

Розосередження означає, що рухатись на полі бою та тримати позицію вигідніше парою, або невеликою групою, що зараз і відбувається з обох боків.

І тут постає питання індивідуальної навченості бійців. У нас постало питання, що бійців звичайної піхоти потрібно тренувати до автономного виживання в умовах бою від трьох днів до тижня. А це міняє усі можливі принципи індивідуальної підготовки, підходів до обладнання, засобів зв’язку, засоби спостереження тощо.

І це не тільки у нас, в росіян теж.

Уявіть собі смугу в два кілометри довжиною і кілометр шириною, яку тримає 20−50 людей в індивідуальних окопах чи траншеях, що перемелються «артою», «дронами» та знаходяться під постійним спостереженням противника. До якої ще треба дійти 4−6 км пішки. Аби її прикрити від «арти» потрібна контрбатарейна боротьба, аби її прикрити від «дронів» зі скидами або ФПВ — потрібні засоби РЕБ, аби прикрити її від танків — потрібні засоби ПТРК, віддалені від позицій та мобільні артилерійські розрахунки та сотні розвідувальних та ударних «дронів».
І от ці бійці мають бути навченими виживати в цих умовах до тижня, поки їх не поміняють нові супермени. А суперменів немає і не буде, бо їх треба готувати. Індивідуальна підготовка тепер має вийти на такий високий рівень, що піхотинець повинен оволодіти, частково, звичайно, навичками спецназу, полярника, сапера, медика, зв’язківця, розвідника, корегувальника артилерії та РЕБовця і ще звичайного піхотинця. А по поверненню ще треба і рапорт написати.

Я описав дуже спрощено і узагальнено, але загалом проблематика, як на мене, зрозуміла.

Ми маємо кардинально змінити підхід до індивідуальної підготовки. Ми маємо готувати людей до автономного виживання на полі бою, аби боєць продовжував виконувати бойове завдання, розуміючи алгоритми, за якими він має діяти в різних умовах, різної бойової обстановки тощо.
Індивідуальна підготовка має стати більш важливою, ніж підготовка відділень, відділень, ніж взводів, взводів, ніж рот, батальйонів, ніж бригад і т.д.
Я не певен, що ми зараз готові до цього, бо потрібно переступити радянську ментальність, де людина завжди була тільки гвинтиком, а розрахунок робився на великі маси людей.

Але в епоху «дронів»: або ми зробимо це — або програємо.

І слід пам’ятати, що програш — це не ще один шанс спробувати перезапустити систему підготовки, бо стара не справдила надії — це кінець нації.

Джерело