Усі хочуть миру, та не усі бажають нам перемоги
Кілька днів тому, на День Незалежності, я була у вельми поважному товаристві. Серед гостей був один поляк. Йому, як годиться, надали слово для тосту. Почав гарно: про героїчний опір українців, згадав історичний досвід поляків… Усі його натхненно слухали, схвально хитали головами. Та раптом, під кінець, він побажав нам не перемоги, як усі очікували, а чим швидше закінчити війну
Причому додав, мовляв, не важливо, як війна закінчиться, головне, щоб вона припинилася, бо шкода українців, які гинуть. Всі оторопіли. Але, оскільки атмосфера була святкова, піднесена, ніхто не наважився гостю опонувати. Лише один колега намагався сказати, що Україні потрібна перемога, а не мир за будь-яку ціну, але на нього усі зашикали, мовляв, не нагнітай, ми своє знаємо.
Можливо, і справді не варто було псувати чудове свято суперечкою, але, з іншого боку, якщо таким настроям не опонувати, не пояснювати, чим і для України і, зокрема, для сусідньої Польщі, можуть закінчитися отакі «миролюбні» переконання, то вони все активніше морально роз’їдатимуть суспільства у тих країнах, які є нашими союзниками. А без твердої позиції союзників щодо неминучості нашої перемоги ми агресора не здолаємо.
На жаль, чим довше триватиме війна в Україні, тим глибше усюди проникають та знаходять схвальний відгук московські наративи про «мир будь-якою ціною». В Україні вже призабули, що цю мантру свого часу активно просувала новообрана «зелена» влада. По суті, на цих гаслах і прийшла до влади, а потім з перших днів владування завзято намагалася втілити ці оманливі постулати у життя. Лише коротко нагадаю про відведення українських військ з відвойованих кров’ю територій, заборону нашим військовим стріляти у відповідь, кримінальне переслідування патріотів, призначення на посаду міністра оборони людини, яка відкрито виступала проти вступу України у НАТО, намагання створити так звану консультативну раду з представниками ОРДЛО… Влада була готова йти на дуже болючі компроміси з путіним заради примарного миру. Чим все це закінчилося, якою є ця «будь-яка ціна», нині бачить весь світ. На щастя, влада, будемо сподіватися, переосмислила свої стратегічні помилки. Втім, путін не залишив їй вибору.
Але світ, принаймні чимала його частина, все ще плекає ілюзії щодо шансу «умиротворити демона». Нам здається дивним, що у світі, зокрема у демократичних, цивілізованих суспільствах, все ще є люди, які не здатні вчитися ані на історичних помилках, ані на нинішній трагедії українського народу. Півтора року кривавої війни, де росія безжалісно нищить український народ, стирає з лиця землі цілі українські міста, не змусили цих наївних, інфантильних людей зрозуміти, що такі людожери, як путін, ніколи не задовольняються малими здобутками. А будь-яка слабкість противника, піддатливість до компромісу лише його заохочує. У цьому контексті останні заяви Папи Римського Франциска про «велику матінку росію» — не що інше, як свідоме підживлення російської агресії, таке собі благословення… Понтифік вже не маскується і не «загортає» у папірці лицемірного миролюбства свої справжні симпатії. Він нарешті остаточно обрав, на чиєму він боці, чий союзник. І Україна не повинна «дарувати» Ватикану таку ворожу щодо нашої країни поведінку. Бо кожна така заява, кожна така, м’яко кажучи, недружня щодо України дія посилює позиції нашого ворога і, відповідно, послаблює нашу відчайдушну боротьбу.
Як у випадку з тостом поляка, який, по суті, радив нам капітулювати заради припинення війни, так і у випадку з «імперцем» Папою Римським, українці мають одразу ставити таких «добродіїв» на місце, щоб іншим не кортіло навіть рот з цього приводу відкривати…
А нам своє робити — виганяти ворога зі своєї землі і не допускати рецидивів.
