Передплатити Підтримати

Без вірних ставок

Днями відбулася відеоконференція міністрів закордонних справ країн – членів «Східного партнерства» – євросоюзівського проекту, який минулого року відсвяткував свій десятирічний ювілей.

Світ вступив у 2020-ті, і експерти почали будувати нові припущення щодо майбутнього співробітництва, метою якого свого часу заявлялося наближення до Є С Вірменії, Азербайджану, Білорусі, Грузії, Молдови та України — шести пострадянських республік, які намагаються відшукати свої політичні та економічні шляхи розвитку.

Одне з найбільш амбітних наукових досліджень останнього часу пропонує чотири сценарії розвитку подій до 2030 року. Ось що важливо: жоден з цих сценаріїв не передбачає нічого хорошого для тих, хто прагне потрапити в усе ще престижний «європейський клуб».

Доповідь зі складною назвою «Ставки східноєвропейців: чотири сценарії „Східного партнерства“ до 2030 року» написали політологи Войцех Пржибілськи з міжнародного інтернет-проекту Visegrad Insight і Йєрґ Форбріґ з Німецького Фонду Джорджа Маршалла. Їхня робота стала жертвою спалаху коронавірусу: доповідь вийшла в світ ще у середині березня, в розпал пандемії в Європі, та у зв'язку з цим відійшла на другий план, тож більш-менш виразні звіти про нього в пресі з'явилися тільки в останні тижні. Це дослідження складається з записів інтерв'ю та семінарів з журналістами, політиками, громадськими активістами та бізнесменами з шести східноєвропейських країн, а також їхніх партнерів та колег з різних країн ЄС.

Ось чотири сценарії для колишніх сателітів Москви, промальованих авторами доповіді: «прагматична інтеграція», «повернення російської гегемонії», «опора ЄС на Москву» та «народне звільнення».

Прагматична інтеграція

Цей сценарій найоптимістичніший. Автори пишуть: «Немає ніяких знаків або серйозних очікувань щодо членства в ЄС, але, якщо учасники програми „Східного партнерства“ зможуть вирішити питання поліпшення своєї економічної та політичної інфраструктури, то нагородою їм стануть більш істотні прямі іноземні інвестиції, торговельні контракти та проекти співпраці». Це, додам від себе, і є статус-кво. «Східне партнерство» завжди обіцяло Києву, Мінську та іншим близькість до Брюсселя в багатьох областях, але ніколи не давало їм гарантій вступу в клуб. Це може розчарувати основних претендентів (Грузію, Молдову та Україну), які вже підписали угоди про розвиток співпраці з ЄС та отримали послаблення візового режиму.

Автори доповіді зазначають: «Те, що називається «режимом очікування», може мати «руйнівний ефект для молодого покоління підприємців і може призвести до радикалізації у внутрішній політиці деяких держав».

У доповіді також йдеться про те, що цілком ймовірно посилення розбіжностей між «першою трійкою обраних» і трьома іншими країнами (Вірменією, Азербайджаном та Білоруссю), які, швидше за все, будуть прагнути до «мовчазної форми інтеграції, заснованої на прагматичному ставленні до будь-яких змін».

Пржибілськи та Форбриґ припускають: ЄС, можливо, доведеться переосмислити механізми партнерства, оскільки розкол між двома групами країн, що йдуть в Європу на різних швидкостях, обговорюється вже деякий час, і навряд чи ці дебати закінчаться скоро.

Повернення російської гегемонії

Перший сценарій не дуже надихає, але він, принаймні, не такий сумний, як два інших, де у гру більш рішуче вступає Кремль. У другому прогнозі Москва виграє від завершеного газового проекту «Північний потік — 2» та зміцнює свої економічні позиції, отримуючи вплив у стратегічно важливих секторах економіки країн «Східного партнерства» та Євросоюзу. ЄС та НАТО ослаблені кризами (Брекзит, Єврозона, COVID-19, міграція, верховенство закону і так далі). Через активність євроскептиків приймати рішення в Брюсселі стає все складніше, а Москва старанно підтримує фінансові зв'язки з політичними елітами в країнах-партнерах ЄС і цілком успішно змушує деякі уряди діяти в своїх інтересах. У підсумку регіон «втрачає довіру до європейських лідерів і стає більш залежним від Росії».

Третій варіант трохи краще: ЄС шукає дружби з Росією, будучи стурбований тим, що у США свої турботи, а також зростаючим китайським впливом, який турбує як Брюссель, так і Москву.

Тяжке становище «східних партнерів» відходить на другий план через проблему тіснішої співпраці між ЄС та Росією. «Хоча деякі країни „Східного партнерства“ намагаються протистояти цим тенденціям, інші змиряються з другорядним статусом й нерішуче слідують в новому європейському напрямку. Зрештою, розчарувавшись в Євросоюзі, східні країни-партнери вступають в новий, безпрецедентний період волатильності та нестабільності».

Народне визволення

У ці непередбачувані часи може стати реальністю й четвертий варіант: як це сталося нещодавно у Вірменії. Вуличні рухи набирають вплив, і громадяни самі стають драйвером змін. У цій ситуації Росія не грає ніякої певної ролі, а ідея членства в ЄС взагалі здається притягнутою за вуха. Країни «Східного партнерства» стають більш самодостатніми, в деякому сенсі виявляються «полишеними самими на себе». ЄС в цьому випадку не зможе запропонувати нічого крім «моральної підтримки», а тому, згідно з четвертим сценарієм, для того, щоб не втратити стабільність, потрібна негласна угода з Кремлем.

«Якщо східноєвропейські столиці пообіцяють зберегти усталені зовнішньополітичні орієнтири, то прямого втручання в розвиток ситуації в цих країнах та гібридної війни не трапиться», — вважають Пржибілськи та Форбріґ.

«Народні революції» принесуть зміни, але збережеться видимість стабільності, збережеться певний потік інвестицій від сторонніх політичних гравців, таких як Китай, а заморожені конфлікти в регіоні так і залишаться неврегульованими.

Зрештою, цілком можливе і поєднання всіх чотирьох сценаріїв. Автори доповіді робити ставки не наважуються.

Джерело