Як «ненависть» Трампа до України наближає Третю світову війну?

Достатньо давно газета The New York Times писала про те, що Трамп «ненавидить» Україну через те, що вона стала «енергійною демократією».
Видання зазначало, що попри велику кількість проблем, сьогодні Україна є «енергійною, мультиетнічною демократією в регіоні».

І далі: «Саме тому було дуже непорядно з боку Дональда Трампа використати американську допомогу Україні, аби змусити її президента відкрити розслідування, які б допомогли Трампу політично».

Інше видання «Globe and Mail» писало про те, що скандал через телефонну розмову Трампа та Зеленського перешкоджає боротьбі України з корупцією. На думку видання, через розслідування можливих зловживань американського президента про Україну говорять як про «місце злочину». «Однак чимало українців відчувають, що їхня країна стала жертвою в цій історії. Не тільки через те, як пан Трамп розмовляв з українським президентом Володимиром Зеленським під час сумнозвісної телефонної розмови 25 липня. Але й через те, як ім'я та репутація країни були втягнуті в епіцентр політичного конфлікту в США», — пише видання.

Ці події були в далекому 2019 році. За цей час багато що змінилося, в тому числі і для усіх стало очевидним, що ці усі події пов’язані з «Бурізмою», були результатом спецоперації путіна, про що нещодавно в Конгресі розповіла одна із головних дієвих осіб цієї провокації. Єдине, що не змінилося — негативне ставлення Дональда Трампа до України. Це підтверджує наші припущення про те, що політичний світогляд Дональда Трампа формувався і, можливо, продовжує формуватись за активної участі російських спецслужб.

Але давайте глибше проаналізуємо сьогодення і, можливо, з’ясуємо, як «ненависть» Дональда Трампа до України наближає Третю світову війну.
Майже кожного разу, коли є намагання об'єктивно оцінити ситуацію, що зараз склалася у світі, обов’язково на пам’ять приходять історичні події, які відбувалися напередодні Другої світової війни. Я не збираюся докладно їх аналізувати і проводити певні паралелі з подіями, які відбуваються зараз. Це вже зроблено до мене, і нема потреби ще раз повторювати, але деякі важливі історичні факти ми мусимо згадати, щоб не допустити трагедії в сучасному світі. Коли треба і не треба ми згадуємо США, як колиску світової демократії. Високо цінуємо і першу Конституції у світі, яка вже декілька століть є незмінною, лише доповнена декількома правками, а Конгрес США і зараз залишається взірцем демократії і справедливості. Ми пам’ятаємо, що Сполучені Штати Америки були засновані як незалежна держава конгресом делегатів тринадцяти провінційних асамблей (парламентів), кожна з яких складалася із представників, обраних їхніми громадянами. Сила американської республіки і полягає якраз у її унікальному політичному походженні, створеному не армією чи племенами, а обраними представниками тринадцяти окремих зібрань, і це чітко зазначено в Декларації Незалежності США 1776 року.

Але повернімось у сьогодення. Як могло статися таке, що у найбільш демократичній і справедливій країні від однієї людини залежить доля мільйонів співгромадян або інших народів.

У США є унікальна посада — спікер Палати представників, тобто один із 435 конгресменів, обраних у відповідних округах. Але у цього конгресмена, який обраний Спікером палати, є необмежена влада — тільки від нього залежить розгляд того чи іншого питання у Палаті. Вже майже пів року Україна є жертвою американської демократії, оскільки, зважаючи на свою політичну кон’юнктуру або, можливо, інші не менш важливі обставини, спікери Палати відмовляються поставити проєкт закону про допомогу Україні, який вніс президент США Джо Байден. Трагізм цієї ситуації полягає ще й у тому, що відсутність допомоги істотно підриває обороноздатність України і здатність захищати східні кордони НАТО. Західні ЗМІ останнім часом відкрито заявляють про те, що Україна може не витримати все зростаючу потугу агресора. Це може призвести до того, що путін може ударити по одній із країн Альянсу. А наміри путіна до військового нападу на НАТО є обґрунтованими і розцінюються аналітиками як реалістичні.

Це означає, що світ знаходиться на межі відкритої агресії путіна проти західного світу. Тобто світ надзвичайно близько підійшов до прірви. Адже відкрита агресія путіна проти країн НАТО, може спричинити глобальну війну. І якщо це станеться, то саме США будуть нести головну відповідальність, оскільки навмисне зволікання США з наданням Україні допомоги, може бути причиною глобальної трагедії - Третьої світової війни.

А якщо ми глибше подивимося на цю ситуацію, то усвідомимо, що це не спікери Палати довели ситуацію з наданням допомоги України до критичної межі, а їх політична залежність від Дональда Трампа. Дональд Трамп, виходячи з своїх політичних інтересів чи інтересів путіна, фактично заблокував допомогу Україні. І головним його мотивом для таких дій була «ненависть» до України.

Можна згадати, що Другій світовій війні можна було б запобігти, якби США в 1939 році послідовно стали на бік держав Західної Європи. Таку думку в інтерв'ю агентству dpa висловив науковий директор Відомства з дослідження військової історії у Потсдамі Рольф-Дітер Мюллер (Rolf-Dieter Müller). На думку історика, цьому аспекту досі не приділяли уваги. Напередодні нападу гітлерівської Німеччини на Польщу, США спробували виступити у ролі посередника, а після провалу переговорів оголосили про нейтралітет. І лише після нападу союзниці Німеччини — Японії на Перл-Харбор наприкінці 1941 року — було оголошено про вступ у війну. Командування вермахту чітко розуміло, що Німеччина програла Першу світову війну насамперед у результаті участі у ній Сполучених Штатів. Щоправда, загроза військового втручання Вашингтона, можливо, не зупинила б Гітлера, рішуче налаштованого на війну. Однак це могло б вплинути на генералів і підштовхнути їх до путчу проти фюрера. Подібні міркування серед частини генералітету мали місце ще 1938 року, стверджує історик. Мюллер вважає, що президент США Франклін Рузвельт усвідомлював відповідальність своєї країни. Однак його дії були обмежені через внутрішньополітичні проблеми, у тому числі через відсутність інтересу американців до європейських справ. Громадська думка змінилася лише після того, як японці здійснили напад на США. У цьому виявилися проблеми демократії. На відміну від диктаторів, демократично обрані президенти не можуть піти проти волі своїх народів. Але факт залишається фактом — коли Люфтваффе вже знищували Лондон й інші міста в Англії, в Конгресі США продовжувалися відчайдушні дебати про доцільність участі США у подіях в Європі. Ми й зараз чуємо ці ж мотиви в Конгресі. Єдине, що не хочуть усвідомити конгресмени: ці їх зволікання з наданням допомоги Україні призведуть до нового Перл-Харбора, але вже у Європі, і незалежно від їх волі, світ вступить в глобальну війну, яка буде катастрофою для людства.

Нещодавно мою увагу привернула одна публікація, в якій було опубліковано надзвичайно цікавий аналітичний матеріал, який заслуговує на його усвідомлення і обговорення. Це матеріал Роберта Кагана «Трамп хоче покинути Україну. Чи переможе America First?» — в газеті The Washington Post.

Автор публікації є головним редактором, що спеціалізується на закордонних справах, який зазначив: «Багато американців, здається, шоковані тим, що республіканці виступають проти допомоги Україні на цьому критичному етапі історії. Хіба члени Конгресу від Республіканської партії не бачать наслідків російської перемоги для європейських союзників Америки, для її азіатських союзників і, зрештою, для самих Сполучених Штатів? Що сталося з партією Рональда Рейгана? Зрозуміло, що люди не сприйняли серйозно те, що Дональд Трамп відродив «Америку перш за все». Настав час зробити це.

Перший Американський комітет було засновано у вересні 1940 року. Розглянемо глобальні обставини того часу. За два роки до цього Гітлер анексував Австрію та вторгся і «окупував Чехословаччину. За рік до того він вторгся в Польщу і завоював її. У перші місяці 1940 року він вторгся та окупував Норвегію, Данію, Бельгію та Нідерланди. На початку червня 1940 року британські війська евакуювалися з Дюнкерка, і Франція була захоплена нацистським бліцкригом. У вересні, у той самий місяць формування комітету, німецькі війська перебували в Парижі, а Едвард Р. Мурроу повідомляв з Лондона під бомбардуванням Люфтваффе. Це був момент, коли рух «Спочатку Америка» розпочав боротьбу за блокування допомоги Великобританії. У порівнянні з Україною відрізання здається дрібною дрібницею, але за цим стоїть те саме мислення «Америка перш за все». Для Дональда Трампа та його послідовників відмова від України є частиною більшої мети: покласти край ширшій прихильності Америки європейському миру та безпеці. Зобов’язання Америки перед НАТО, на думку Трампа, у кращому випадку мають бути умовними: Росія може робити «все, що завгодно» союзникам, які не платять свою справедливу частку та не досягають певних цілей щодо витрат на оборону.

Консервативних республіканців хвилював не фашизм. Це був комунізм. Для них зовнішньополітична боротьба в міжвоєнні роки була лише частиною їхньої більшої війни проти Франкліна Д. Рузвельта та Нового курсу, який, наполягали республіканці, приховував спробу принести комунізм у Сполучені Штати. Консерватори як у Сполучених Штатах, так і у Великій Британії давно вважали Гітлера та Муссоліні оплотом проти поширення комунізму в Німеччині та інших країнах. Вони також не були особливо стурбовані різким зростанням офіційного антисемітизму в Німеччині.

У 1920-х і 30-х роках впливові республіканці та консерватори поставили євреїв у центр різноманітних змов проти Америки. Деякі консерватори називали Новий курс «Єврейською угодою» (євреї були серед «мозкового тресту» ФДР) і вони виступали проти втручання у війну, в якій євреї були одними з головних жертв. Ліндберг, один з найбільш шанованих людей у Сполучених Штатах, стверджував, що євреї штовхають Сполучені Штати на війну «з причин, які не є американськими». Консервативні республіканці також застерігали від створення американської «ліберальної імперії», не менш гнітючої, ніж та, яку намагався створити Гітлер.

Результатом, стверджував Тефт, буде «встановлення диктатури в цій країні». У травні 1940 року, коли британська армія зіткнулася з нищенням під Дюнкерком, Тефт наполягав, що «не час для того, щоб люди були повністю поглинені чужими битвами». Це був «Новий курс, який може залишити нас слабкими та неготовими до нападу». Вступ Америки у Другу світову війну був, серед іншого, тріумфом протилежного погляду на світ. Ще до Перл-Харбора більшість американців, спонукані Рузвельтом, почали розглядати силу європейського фашизму та японського авторитарного мілітаризму як загрозу не лише безпеці США, але й ліберальній демократії загалом. Хоча Рузвельт справді попереджав (неправдоподібно) про те, що Люфтваффе бомбардує Сполучені Штати з баз у Латинській Америці, його ширший аргумент стосувався не так негайної фізичної безпеки, як того, у якому світі хочуть жити американці. Навіть якби Сполучені Штати не зіткнулися з безпосередньою загрозою військового нападу, наполягав Рузвельт у своїй промові про стан країни в січні 1940 року, світ був би «пошарпаним і небезпечним місцем для життя — так, навіть для американців», якби нею керували «силою в руках небагатьох». Жити, як самотній острів, у такому світі було б кошмаром. Були часи, коли американцям потрібно було захищати не лише свою батьківщину, сказав він Конгресу в 1939 році, «а й принципи віри та людства, на яких засновані їхні церкви, їхні уряди та сама їхня цивілізація. … Щоб врятувати одного, ми повинні тепер прийняти рішення врятувати всіх».

Комітет із захисту Америки шляхом допомоги союзникам, сформований у травні 1940 року прогресивним редактором канзаської газети Вільямом Алленом Вайтом і включав таких видатних демократів, як Дін Ачесон, оголосив війну в Європі «боротьбою не на життя, а на смерть за кожен принцип, який ми плекаємо в Америці» і закликав Сполучені Штати «перекласти свою економічну та моральну вагу на бік націй Західної Європи, великих і малих, які борються за цивілізований спосіб життя». І далі американський аналітик продовжив, що, «коли Сполучені Штати були нарешті втягнуті у війну, частково через Перл-Харбор, а також через дедалі войовничіший підхід ФДР до того, що він називав «бандитськими націями», республіканські критики, які виступали проти інтервенції, назвали це «війною нових ділків».

Нам подобається думати, що великі досягнення в американській історії є результатом широкого національного консенсусу. Частіше вони є торжеством одного світогляду над іншим. Вступ Америки у Другу світову війну був перемогою ліберального світогляду над антиінтервенціонізмом, що ґрунтується на консервативному антилібералізмі. Ця перемога залишалася в основному незмінною протягом холодної війни та після неї. Попри те, що багато консерваторів зрештою підхопили інтернаціоналісти заради боротьби з комунізмом (і багато хто з лівих не погоджувався з ліберальним консенсусом), саме світогляд ФДР керував президентами-республіканцями від Дуайта Д. Ейзенхауера до Річарда М. Ніксона та Р. Рейгана. Це було переконання, що Сполучені Штати зацікавлені та зобов’язані підтримувати ліберально-демократичний капіталістичний порядок і робити це, укладаючи альянси за тисячі миль від американських берегів. Зовнішня політика Рейгана багато в чому була просто відновленням потужного інтернаціоналізму ФДР, його колишнього героя та ліберального антикомунізму Гаррі С. Трумена та Ачесона. Не всі республіканці забули цю спадщину.

Сьогодні, коли такі люди, як Мітч Макконнелл, лідер Сенату Республіканської партії, наполягають на тому, що те, що відбувається з Україною, має «пряме та життєво важливе значення для національної безпеки і життєво важливих інтересів Америки», вони формулюють цей ліберальний світогляд, припущення, що Сполучені Штати мають зацікавленість у мирі та безпеці переважно ліберально-демократичної Європи. Якщо американцям байдуже, що відбувається в Європі, то їм має бути байдуже, що відбувається в Україні. Бо якщо Україна потрапить під контроль росії, це перемістить лінію протистояння між росією та НАТО на сотні миль на захід і дозволить путіну реалізувати свої неприховані амбіції відновити гегемонію Москви у Східній та Центральній Європі. Якщо Україна впаде, вартість і ризик зупинки росії пізніше будуть набагато вищими, включаючи ризик того, що Сполученим Штатам доведеться протистояти росії, як це було під час холодної війни. Таким чином, колега з «My Post» Марк Тіссен порадив республіканцям дати Україні необхідну зараз зброю, щоб вони не прийшли до «володіння військовим крахом України» і не залишили переобраного Трампа «зі слабкою рукою». Однак ця розумна порада також базується на припущенні, що в якийсь момент Сполученим Штатам, можливо, доведеться стати на захист Європи від агресивного путіна. Але що робити з тими республіканцями, які не поділяють цього основного припущення?

Коли сенатор Дж. Д. Венс (Огайо) каже Стівену К. Беннону, що «мені не дуже байдуже, що станеться з Україною так чи інакше», ця заява базується на іншому припущенні, а саме, що ліберальна демократична Європа не має жодної цінності для Сполучених Штатів і що американці не повинні бути готові воювати за Німеччину та Францію більше, ніж вони повинні воювати за Україну. Це оригінальна позиція America First. Подібно до поглядів їхніх предків у 1930-х роках, сьогоднішні погляди республіканців на зовнішню політику значною мірою сформовані тим, що вони вважають важливішою внутрішньою боротьбою проти лібералізму. Питання зовнішньої політики — це перш за все зброя, якою потрібно користуватися проти внутрішніх ворогів. Сучасні республіканці зображують своїх внутрішніх опонентів, серед іншого, як «комуністів», які отримують накази від комуністичного Китаю. Республіканці наполягають на тому, що Байден є комуністом, що його обрання було «комуністичним захопленням», що його адміністрація є «комуністичним режимом». З цього випливає, що Байден повинен мати «прокитайську комуністичну партійну (КПК) програму», як висловилася Кеті Макморріс Роджерс, голова Комітету з енергетики та торгівлі Палати представників від Республіканської партії. «У комуністичного Китаю є свій президент… Чайна Джо», — написала в Twitter представник Джорджії Марджорі Тейлор Грін у день інавгурації Байдена в 2021 році. Сенатор Марко Рубіо (Флорида) назвав президента «Пекіном Байденом». І як Друга світова війна була «війною новоділців», так і Україна — це війна «глобалістів». Хоулі, вбиваючи багатьох зайців одним пострілом, попереджає, як і його предки «Спочатку Америки», що кабала «ліберальних глобалістів ліворуч» і «неоконсерваторів праворуч» намагається нав’язати світові «ліберальну імперію», щоб зробити «у всьому світі в образі Нью-Йорка та Кремнієвої долини». Що робить цих «ліберальних глобалістів» і «неоконсерваторів» небезпечними, наполягає Хоулі, це те, що вони не проводять «справді націоналістичної зовнішньої політики», оскільки самі не є справжніми американцями. Відданість Республіканської партії «Америці перш за все» — це лише зворотний бік кампанії Трампа «отруїти кров». Йдеться про панування білої християнської Америки і різні неамериканські етнічні та расові групи, які нібито змовилися проти неї.

Це вже давно стало очевидним у шануванні республіканців антиліберальних диктаторів, таких як путін та угорський президент Віктор Орбан. Консерватори аплодували, коли путін у 2013 році попередив, що «євроатлантичні країни» «відкидають» «християнські цінності», які є «основою західної цивілізації», «заперечують моральні принципи та всі традиційні ідентичності: національні, культурні, релігійні та навіть сексуальні».
Найкраще це висловив Патрік Дж. Б’юкенен, коли назвав путіна «одним із нас», голосом «консерваторів, традиціоналістів і націоналістів усіх континентів і країн», і похвалив його за протистояння «культурному та ідеологічному імперіалізму…, декадентський захід».

Крістофер Колдуелл із The New York Times назвав путіна «героєм для популістських консерваторів у всьому світі», оскільки він відмовляється підкорятися ліберальному світовому порядку, де домінують США: «Володимир Володимирович не є президентом феміністичної НУО. Він не борець за права трансгендерів». Він є «видатним державним діячем нашого часу».

А як щодо самого Трампа? Чи є у Трампа такий повністю сформований ідеологічний і стратегічний порядок денний? Відповідь цілком може бути «ні». Як зазначив його власний колишній генеральний прокурор, Трамп «є неперевершеним нарцисом…, який завжди ставитиме свої інтереси вище інтересів країни». Але нарцисизм Трампа добре поєднується з цілями тих, хто прагне звільнити Сполучені Штати від своїх зобов’язань у Європі.

В особистому житті, як погоджуються люди, які його знають, у Трампа немає союзників. Як сказав один республіканець Wall Street Journal, «усі стосунки з Трампом є односторонніми, і в той день, коли він вирішить, що це йому більше не вигідно, люди виходять за двері». Не дивно, що він дотримується такого ж підходу у зовнішній політиці. Трамп не цінує союзників Америки більше, ніж він цінує будь-які інші стосунки, включаючи його стосунки з путіним, Сі Цзіньпіном і Кім Чен Ином. Трамп не бачить світ розділеним між друзями та ворогами Америки, а лише між тими, хто може йому допомогти або зашкодити, і тими, хто не може. Трамп не відчуває жодної поваги до зобов’язань Америки за кордоном, яку республіканські політичні лідери поділяли з 1940-х років, коли навіть сенатор-республіканець від Мічигану Артур Ванденберг, справжній ізоляціоніст до Перл-Харбора, підтримав НАТО. Рональд Рейган був відомий своїми близькими стосунками з британкою Маргарет Тетчер, німцем Гельмутом Колем, японцем Ясухіро Накасоне і навіть французьким соціалістом Франсуа Міттераном. У будь-якому випадку саме президенти-демократи викликали найбільше занепокоєння щодо американських зобов’язань. Наприкінці 1970-х років Джиммі Картер відверто бавився з виведенням американських військ з Південної Кореї, а останнім часом почуття Барака Обами до європейських союзників були помітно холоднішими, ніж його попередників — і він дуже чітко висловлював думку, що Україна не є «життєвий» інтерес Сполучених Штатів. Але ніхто не зайшов так далеко, як Трамп, Венс, Хоулі та Колбі, наполягаючи на тому, що Америка більше не повинна бути пов’язана своїм європейським альянсом. Тому не має значення, у що вірить Трамп. Важливіше те, у що він не вірить. Йому також не потрібно формально виходити з НАТО, щоб внести масову нестабільність. Досить того, що він і його радники поставили серйозні сумніви щодо надійності зобов’язань Америки за статтею 5. Умовної гарантії не існує.

Як тільки інші країни зрозуміють, що на зобов’язання Америки захищати союзників за договором більше не можна покладатися, вся конфігурація сили в міжнародній системі зміниться. Усі сили, дружні чи ворожі Сполученим Штатам, пристосуються відповідно. У цьому ті республіканці Трампа, які хочуть розірвати американські зобов’язання перед союзниками, не лише повертають світогляд 1930-х років. Якщо вони візьмуть владу, повернуть нас у світ 1930-х років.

Уявіть собі, що Київ через рік чи два вступить у друге президентство Трампа, і замість того, щоб поспішити зміцнити оборону альянсу більш суттєвими американськими зобов’язаннями, Трамп висловлює відносну байдужість. Як відреагують нації Європи? російські війська будуть на сотні миль ближче до країн НАТО і матимуть спільний майже 700-мильний кордон із Польщею, але якщо республіканці досягнуть свого, Сполучені Штати нічого не зроблять. Це буде історична геополітична революція. За таких обставин європейцям доведеться зробити вибір. Вони повинні або пристосуватися до розширення гегемонії мілітаризованої росії на чолі з перевіреним агресором — прийняти світ «таким, який він є» у встановленому «реалістичному» стилі. Або підготуватися протистояти цьому без Сполучених Штатів. Ставки будуть найвищими та найбільш безпосередніми для країн Балтії, які в очах традиційних російських націоналістів, таких як путін, є лише придатками росії зі значною кількістю російськомовного населення, яке може в будь-який момент вимагати «захисту», оскільки судетські німці в Чехословаччині вимагали захисту в 1930-х роках.

Країни Балтії ніколи не користувалися суверенною незалежністю в періоди російської гегемонії і повністю завдячують своєю незалежністю сьогодні гарантіям Америки та НАТО. Потім є Польща, яка під час холодної війни та неодноразово в 18, 19 і 20 століттях була або підкорена, або поділена Москвою. Чи поляки знову спокійно підуть у ту хорошу російську ніч, коли їх навмисне «піддадуть» повній вазі російської сили без Сполучених Штатів чи НАТО, які їх підтримають?

Найважливішою нацією в цій трансформованій Європі буде Німеччина. Німці швидко опиняться перед жахливим вибором. Або вони намагаються залишатися в основному пацифістському режимі, яким вони були з 1945 року, або знову стають великою військовою державою. Щоб захистити себе за відсутності американських гарантій, німці зіткнуться з приголомшливим підйомом у гору, щоб відповідати можливостям росії у звичайних озброєннях. Але їм також доведеться звернути увагу на переважну ядерну перевагу росії, яку путін не соромився погрожувати використати навіть проти Сполучених Штатів, що мають ядерну зброю. Чи будуть німці покладатися на ядерний потенціал Великобританії та Франції для стримування росії, оскільки вони більше не можуть розраховувати на американську ядерну парасольку? Або вони самі виберуть стати ядерною державою?

Дійсно, якщо Сполучені Штати дадуть зрозуміти, що вони більше не зобов’язані своїми гарантіями безпеки, ймовірно, що інші індустріально розвинені країни швидко звернуться до ядерної зброї, щоб спробувати компенсувати раптову прогалину у своєму захисті. Якби Японія забажала, могла б створити сотні одиниць ядерної зброї за дуже короткий час — чи нові «Америчні перші» вірять, що відмова Америки від аналогічних договірних зобов’язань у Європі заспокоїть японців? Ми житимемо у світі багатьох важко озброєних держав, залучених у багатополярну гонку озброєнь, завжди готових до конфлікту — словом, у світі, який існував у 1930-х роках, тільки цього разу з ядерною зброєю. Але так вони витрачатимуть на оборону понад два відсотки свого ВВП. Хто може сказати, коли все це стане врожаєм для Сполучених Штатів?
Перший акт агресії путін здійснив у Грузії в 2008 році; його другий був у 2014 році, коли він вторгся в Крим і східну Україну; його третій був у 2022 році, коли він, всупереч майже всім очікуванням, вторгся на всю Україну. Але його обережне дослідження, якщо це можна так назвати, було в контексті постійної відданості Америки європейській безпеці. І скільки часу залишиться до того, як Китай, спостерігаючи, що Америка покидає своїх союзників у Європі, запитає, чи планують американці ще десь виконувати свої зобов’язання?

Навіть якщо хтось вважає, що «Азія важливіша за Європу», чи змусить це азіатських союзників відмовитися від європейських?

Гітлер також сподівався, що Сполучені Штати зосередяться виключно на Азії та залишать йому Європу. Не дивно, що серед тих, хто найбільше наляканий розмовами Трампа про вихід з НАТО, є Тайвань.

Старше покоління американців, багато з яких цього року можуть проголосувати за Трампа, може не дожити до наслідків — ці кризи впадуть на їхніх дітей і онуків. Але вони можуть бути впевнені в цьому: якщо вони проголосують за повернення до 1930-х років, нащадки не приймуть їх за «найкраще покоління Америки», так вважає відомий аналітик.

Отже, з усього видно, що питання допомоги Україні в Конгресі США, може бути під різними приводами, заблоковано і надалі. Варіантів для цього достатньо. І той наш поміркований оптимізм, який намітився після заяв Джонсона про наміри поставити це питання на голосування, ще не означає, що так і буде. А тим часом, путін максимально збільшує варварські бомбардування українських міст і сіл, по усій лінії фронту агресор значно активізував воєнні наступальні дії. Лунають погрози захопити Харків і Київ. путін веде відкриту підготовку до потужного літнього наступу на Україну. Не виключно, що найближчим часом путін оголосить загальну мобілізацію, РПЦ вже не називає це СВО (спеціальною військовою операцією), а «Священною війною».

За таких обставин є очевидним, що можливість бойового зіткнення путіна з країнами НАТО є надзвичайно високими. А це своєю чергою значно наближає Третю світову війну, яка може статися тепер вже з вини Дональда Трампа, який своєю «ненавистю» до України навмисно блокує допомогу Україні і відкриває шлях путіну до світової катастрофи.

Можливо, президенту України необхідно було б якнайшвидше запросити Дональда Трампа до України, щоб він пересвідчився, що Україна і українці не є ворогами ні Сполученим Штатам, ні американському народу, а є жертвами підлої агресії путіна. Президент США Джо Байден не злякався російської агресії і був в Україні разом з українським народом у найтяжчий період путінської агресії, можливо, і кандидат у президенти США Дональд Трамп не злякається й приїде в Україну і побачить своїми очима, до чого може призвести бездіяльність американської влади у боротьбі з агресором заради справедливого світу.