З Мілана – з порожніми руками
Міф, що Мілан – мекка для шопоголіків, дещо перебільшений.
(Закінчення. Поч. у тижневику за 20 — 26 червня)
У попередній статті («Заради буратто готова „пробачити“ коперто») ми завершили прогулянку Міланом у знаменитій галереї Віктора
Наступний день ми також розпочали з галереї. За великим рахунком, галерея Віктора
Ранішню каву ми вирішили випити у культовій кондитерській Marchesi 1824. Це одна з найдавніших кав’ярень у Мілані. Цифра у назві — дата відкриття першої кондитерської Pasticceria Marchesi на вулиці Santa Maria alla Porta. Кав’ярня швидко завоювала популярність серед місцевих мешканців і незабаром отримала заслужений статус одного зі символів Мілана. Згодом під цією назвою відкрилося ще кілька кондитерських, одна з них — у пасажі. Оскільки вільних місць там зазвичай немає, напередодні ми замовили столик біля вікна.
Сама кав’ярня справила гарне враження. Стильна, атмосферна. Щоправда, дещо «навантажували» стіни та вінтажні крісла фісташкового кольору… Подача замовлення — вишукана. Особливо зворушливо виглядають мініатюрні тістечка-кошики зі сезонними фруктами. Кава смачна. Зрештою, а яка ще мала би бути кава в Італії?! А ось обслуговування мені не сподобалося. Видно, що офіціанти трохи розбалувані, працюють якось механічно, без душі. Ціни тут кусючі. Кава-капучино — 4 євро, мініатюрне тістечко-кошик з полуничкою (на один зуб) — 4 євро, а великий кошик — 10 євро! Втім, це і не дивно — таке популярне серед туристів місце! Це коштує. Правда, коперто тут немає. Мабуть, тому, що столики не накриті скатертиною.
Насолодившись кавою і десертами, зробивши обов’язкові модні фотографії, ми рушили далі на прогулянку. Якщо пройтися галереєю наскрізь, то виходиш прямісінько до пам’ятника Леонарду да Вінчі. Монументальна фігура геніального вченого, художника, архітектора, дослідника та винахідника стоїть на високому постаменті, а нижче, з чотирьох боків, розташовані фігури його менш знаменитих учнів.
Навколо монумента, по колу, встановлені лавки. У цьому місці часто призначають зустрічі, бо загубитися тут неможливо. Крім того, на лавочках під деревами можна трохи перепочити. Що ми і зробили.
Одразу навпроти пам’ятника Леонардо да Вінчі, через дорогу, розташований славнозвісний оперний театр Ла Скала, який відкрився у 1778 році. Будівля театру мене здивувала своєю непоказністю та непримітністю. Зовні він «в одні ворота» програє, скажімо, Віденському оперному чи навіть нашому Львівському. Зрештою, цей театр прославився не як архітектурний шедевр, а насамперед завдяки легендарним оперним співакам світового масштабу, які тут співали (до речі, саме слово «опера» походить від італійського слова opera — «дія», «твір»). Виступити зі сцени Ла Скала — заповітна мрія кожного оперного співака чи оперної діви. Співали тут і українські знаменитості — Соломія Крушельницька, Вікторія Лук’янець, Євгенія Зарицька, Лев Сибіряков, Марія Стефанюк. Ла Скала відрізняється від багатьох інших оперних театрів бездоганною акустикою. Цікавий факт — це єдиний театр, в якому дозволено сидіти у капелюхах у партері. Така традиція збереглася з часів, коли приміщення освітлювалося лише свічками, а капелюхи захищали голови відвідувачів від воску, який капав з люстер.
Звернула увагу, що над головним входом у театр розташовані прапори — італійський та Євросоюзу. Якось нетипово для оперного театру. Якби не знати, що це Ла Скала, можна було подумати, що це якась адміністративна будівля.
Ну і, нарешті, обов’язковий пункт програми — шопінг. Якщо стати обличчям до оперного театру, то праворуч буде вулиця, що веде до кварталу з безліччю магазинів. Його умовно називають «Кварталом моди».
Мілан прийнято вважати раєм для шопоголіків. Я — не шопоголік, але походити магазинами люблю. Тож сподівалась, що у Мілані неодмінно поповню свій гардероб, наперед випросила у чоловіка «депозит» (суму, на яку можу розраховувати). І яким було моє розчарування, коли з Мілана їхала без жодної обновки. Мені здається, імідж Мілана як столиці моди і шопінгу дещо перебільшений. Це вже, радше, такий собі розкручений міф. Наприклад, у Відні шопінг не гірший, ніж у розрекламованому Мілані. Магазинів не менше, а може, й більше. І вибір широкий. Дорогою додому ми на день зупинилися у Відні, і я трохи компенсувала «міланську трагедію».
Як на мене, Мілан у плані шопінгу нічим не відрізняється від будь-якої європейської столиці: ті ж брендові магазини, де переважно скуповуються китайці та росіяни. Тому у кожному такому магазині обов’язково є продавці, що розмовляють китайською та російською. В одному з магазинів у Мілані ми стали свідками претензійної поведінки росіянки, яка купувала собі білизну. Її обслуговувала російськомовна продавець-консультант. Вона показала гламурній клієнтці товар на вибір, а потім пішла по шампанське, щоб пригостити дівчину. Поки продавця не було, в магазин зайшла інша клієнтка, побачила на прилавку трусики, які перед тим роздивлялася росіянка, і взяла їх подивитися. Це неабияк розлютило росіянку. Коли з бокалом шампанського повернулася продавець-консультант, росіянка влаштувала скандал, мовляв, «мої трусики вже пішли по руках…». Дивитись на цю істеричну сцену було гидко, і ми поспішили покинути магазин. Не знаю, як впливають санкції на Росію, але російську мову у Мілані чути чи не на кожному кроці. Більше від росіян є хіба китайців, які натовпами заходять у магазини і займають там увесь «життєвий простір». Продавці опікуються лише ними, бо знають, що ці клієнти з магазину з порожніми руками не вийдуть.
Звернула увагу, що у Мілані, на відміну від інших європейських міст, де я побувала, ніби пришвидшений темп життя. Там усі не ходять, не прогулюються, а бігають, носяться як очманілі… А ще у місті можна побачити найрізноманітніших колоритних персонажів, вбраних у, м’яко кажучи, екстравагантні наряди. Часом дивуєшся: чи це якісь фрики, чи я від моди безнадійно відстала?.. Одне слово, Мілан залишає по собі змішані відчуття. Звичайно, побувати у цьому місті на півночі Італії варто, але спеціально вдруге я би сюди не поїхала.
