Дмитро Чекалкін: «Головні речі у житті – це не речі»

Пригадую, як у буремні часи Помаранчевої революції усі, хто дружив з Інтернетом, з нетерпінням чекали виходу нової серії сатиричного мультфільму «Операція ПроФФесор», де ви­сміювали Віктора Януковича. Це була справжня віддушина… Одним з ідейних натхненників цього серіалу, як і знаменитого проєкту «Веселі яйця» (ідея зародилася після того, як кремез­ний Янукович знепритомнів, коли у нього жбурнули яйце), був Дмитро Чекалкін. Хто любить слухати радіо, не раз чув голос пана Дмитра, який розігрує людей… Про розіграші, диплома­тичну кар’єру за Кучми, стосунки з Коломойським та перспек­тиви президентства Зеленського Дмитро Чекалкін розповів у авторській програмі на Ютуб-каналі «Балючі теми».

«Моє завдання — людину розсмішити, а не образити»

— Ви — шоумен, дипломат, журналіст, перекладач, полі­глот. Чим зараз заробляєте на життя?

— Під час карантину ста­ли більш популярними розігра­ші. Адже це можливість, дотри­муючись соціальної дистанції, оригінально привітати людей з якимось святом. Як і наші ві­тальні корпоративні проєкти. Ми робили новорічні корпора­тивні фільми, ювілейні фільми для перших осіб чи не всього українського Forbes: Боголю­бова, Коломойського, Косюка, Тарути… У Дніпрі минулого тиж­ня діти замовили фільм про сво­го батька…

— Скільки коштує зняти такий фільм?

— У середньому 200−400 до­ларів за хвилину.

— А скільки зараз у день можете розіграти людей?

— У період карантину — 6−7.

— І скільки коштує розі­граш?

— 600 гривень.

— Кого з відомих людей ви розігрували?

— Намагаюся уникати по­літичних тем, хоча розігрува­ли Ганну Герман, Юрія Мірош­ниченка, Дмитра Табачника… Моє завдання — людину роз­смішити, ніяким чином не маю її образити, людина на другій хвилині повинна сміятись. Ро­зігрував багатьох російських зі­рок, адже моя програма десять років виходила на російських радіостанціях. Я там був більш популярний, ніж в Україні, три роки поспіль отримував «Золо­ті мікрофони» за найкращу раді­опрограму Росії.

— А як Ганну Герман розі­грали?

— Начебто якась газета друкує про неї матеріал, і деяку інфор­мацію про її дитинство чи юність треба перевірити. Що вона ще у ті часи виявила комерційні зді­бності. Наприклад, здала на ме­талобрухт «Запорожець» свого вчителя фізкультури. Чи прав­да, що грала роль задніх ніжок конячки у шкільному спекта­клі, а потім її підвищили і дали роль передніх ніжок. Вона каза­ла, що про неї є стільки брехні… Або напередодні 1 квітня мене попросили розіграти телеве­дучу з «1+1» Юлю Бориско. Я їй зателефонував і кажу: «От име­ни господина Петра Симонен­ко мы договорились с госпо­дином Александром Ткаченко о том, что вы выведете пред­ставителей нашей организа­ции в прямой эфир, в вечернем выпуске ТСН. Будет массовый половой акт протеста против засилия орды, олигархической структуры». Фігню якусь ніс. Вона повелася…

«Одна річ — бути ад"ютантом у Наполеона, інша — ад’ютантом у Кучми»

— Чому свого часу ви вирі­шили вступити до відомого Московського військового ін­ституту іноземних мов? Мрія­ли бути військовим перекла­дачем?

— Я, як і усі нормальні люди, що жили у Радянському Сою­зі, мріяв вирватись за залізну завісу. Якщо не емігрувати, то хоча б мати можливість подо­рожувати і оглядати світ. Це був найпрестижніший і найкваліфі­кованіший вуз, який давав мож­ливість уже у 18 років поїхати за кордон.

— Чому вибрали арабську мову та іврит?

— Був принцип табула раса, тобто треба було вибрати мову, яку до цього не вивчав. Спочат­ку засмутився, але, зрештою, знання цих мов зіграло пози­тивну роль у моєму житті. У шко­лі я вчив іспанську, з батьком ан­глійську, французьку…

— Цей інститут, зрозумі­ло, був дуже ідеологічний. Тож ви були радянською лю­диною у тойперіод. В який момент відчули себе патріо­том України? Коли вичавили з себе «совок»?

— Не можу сказати, що од­разу став патріотом Украї­ни. Став своєрідним дисидентом, коли побачив, як ви­глядають наші співвітчизники на вулицях за кордоном, — ніби мавп із зоопарку випустили…

— Коли вперше виїхали за кордон і побачили це?

— 1984 року. І зрозумів, що не можу надалі бути пропаган­дистом цього ладу. У перших своїх відрядженнях почав спіл­куватися з представниками арабських країн, які до того на­вчалися у США, Франції, Брита­нії, і вони мені розповідали, що не все так, як пишуть радянські газети. Слухав «Голос Амери­ки», «Радіо Свобода» і «Бі-Бі-Сі». Це був блатний вуз. Моїми това­ришами були внук члена політ­бюро ЦК КПРС чи головного ре­дактора газети «Ізвєстія», але й вони слухали зарубіжні голо­си. Це певною мірою тоді мене і зробило з пропагандиста «антисовєтчіка». Мої однокашники до­зволяли собі у моїй присутності антиукраїнські висловлювання. Це мене ображало і вже тоді від­штовхнуло від «русского міра». Як тільки Україна отримала не­залежність, я відчув, що не можу залишатися в Росії, хоча на той час вже був викладачем свого вузу, писав дисертацію. Але зро­зумів, що не варто пов’язувати подальше життя з Російською Федерацією. Уже набагато піз­ніше, коли в Росії вигравав «Зо­лоті мікрофони», мені не раз ро­били пропозиції переїхати до Москви, очолити медіа-холдин­ги… Чи коли Коломойський про­понував мільйони, щоб я очолив «1+1». Інші олігархи пропонува­ли очолити різні політичні про­єкти… Я ніколи на таке не спо­кушався. Бо головні речі у житті — це не речі. Свобода, сумління, гідність — набагато більше варті, ніж мільйони на рахунках.

— У 90-му році ви поверну­лися в Україну — і де опини­лись?

— Прийняли на роботу у бу­диночку на вулиці Шовковичній, де зараз приймальня президен­та, там був відділ кадрів МЗС. А у будинку, де зараз розташова­ний Фонд Кучми, палац Орлика, ми працювали: на 4 столи було 10 дипломатів. Газета «Урядо­вий кур’єр» зробила про мене статтю під заголовком «Чи до­чекається Чекалкін зими?». Я брав стілець, виходив на вули­цю, клав портфель на ноги і пи­сав якусь ноту чи вітальний тост на честь якоїсь туніської делега­ції. Журналіст мене сфотогра­фував і написав, як можна у та­ких умовах працювати? Згодом МЗС переїхало у будинок на Ми­хайлівській площі, де раніше був ЦК комсомолу. Але це сталося вже після мого від’їзду до Ізра­їлю, я був першим українським дипломатом на Близькому Схо­ді. А за мій стілець, з якого так швидко стартонув, усі билися… Тоді не було дипломатів, які зна­ли арабську та іврит. Я був єди­ний в Україні, хто міг легалізу­вати переклади, бо мав диплом викладача і перекладача івриту. Це був період моїх шалених за­робітків. Ще до того, як я прий­шов в українське МЗС, працюю­чи у Москві, приїжджав до Києва на кілька днів і працював у нота­ріальній конторі. На мене чекала купа документів, де треба було затвердити переклад і постави­ти підпис. Тоді за один місяць до Ізраїлю виїжджало 120 тисяч на­ших співвітчизників. Це був гру­день 90-го року. Тут хотіли пе­рекласти свої документи, щоб там не платити за переклад. Я міг за один день заробити на трикімнатну квартиру у Києві. Пам’ятаю, тоді купив собі шкі­ряну куртку за ціною квартири… Можливо, те, що я поїхав до Із­раїлю, мене врятувало, бо, зда­ється, я вже був на прицілі в яки­хось рекетирів.

— Якими були ваші вражен­ня від Ізраїлю?

— Не так країна вразила, як події. Як дипломат, супроводжу­вав перших осіб нашої держа­ви: Кравчука, потім Кучму. Сто­їш у кімнаті у президентському палаці, повертаєшся і ненаро­ком ліктем зачіпаєш Хусейна, він невеличкого зросту, а поруч, навпаки, Хуан Карлос величез­ний, Коль, Білл Клінтон, Марга­рет Тетчер, принц Чарльз… Ба­чиш усю світову еліту і, на жаль, порівняння не на користь керів­ників нашої країни. Те, що ма­йор Мельниченко записав у 1999 році, я чув на власні вуха ще у 94-му. Коли повернув­ся до України, пішов з дипло­матії, тому що одна річ — бути ад"ютантом у Наполеона, інша річ — ад’ютантом у Кучми.

— Але ж, як дипломат, ви служили не Кучмі, а країні…

— Коли Кучма прийшов до влади, ми рік займалися ви­ключно тим, що вимагали заа­рештувати і видати Україні ко­лишнього прем’єр-міністра Юхима Звягільського. Щоправ­да, потім Кучма його нагородив зіркою Героя України. А тоді ми витрачали свій час на те, щоб помститися Звягільському, який на виборах був проти Кучми. По­тім Звягільський на мене обра­жався, коли я на одному заході розповідав анекдоти про Куч­му. Це був ювілей одного укра­їнського банкіра, на якому був Звягільський. Якраз напере­додні Помаранчевої революції, 2004 рік, коли відбувалася при­ватизація всіх великих об’єктів. Я розповідаю анекдот: «Куч­ма телефонує Віктору Пінчуку (зять Кучми. — Авт.). „Вітя, прі­вєт“. „Добрий день, Леоніде Да­ниловичу“. „Як у тебе справи?“ „Ну, нормально“. Кучма чує ди­тячий плач. Запитує Пінчука: „Хто плаче?“ „Онучка ваша“. „А чого плаче? Може, щось хоче?“ „Криворіжсталь хоче“…». Я роз­повідаю це, а Звягільський обу­рюється: «О, сто ти такоє сєбє пазваляєс, ти сто, савсєм с ума сасол?».

Був ще випадок. У Тель-Авіві — ювілейний концерт Хазанова, мене запросили, я трохи запіз­нився. Заходжу у зал, вже гас­не світло. Сідаю на своє місце, а поруч сидить кремезна фігу­ра, аж перевалюється на мій стілець. Мені місця не залиша­ється. Дивлюся, а це пан Звя­гільський, якого ми півтора року намагаємося заарешту­вати. Вийшли під час перерви, він мене пригостив пампушком, як зараз пам’ятаю… Після цьо­го залишатися в українській ди­пломатії не хотілось.

«Не хотів прислуговувати Коломойському»

— Ніколи не хотіли повер­нутися?

— Ні. Потім я займався тим, що було набагато корисніше, — боровся за свідомість укра­їнської громади, щоб позбави­ти людей совкових рудиментів. Коли я свого часу відмовився від пропозиції Коломойського очолити «1+1», він спитав мене: «Кого би ти міг запропонува­ти?». Кажу: «Я знаю людину, яка по-донкіхотськи бореться проти радянської спадщини, — Вах­танг Кіпіані. Не знаю нікого кра­щого за нього, хто міг би зцілити нас від рудиментів Радянсько­го Союзу, якщо світоглядно роз­глядати цю посаду, а не виключ­но як менеджерську».

— Ви вважали, що Коло­мойський розглядав цю по­саду як світоглядну?

— Ні. Потім питає: «А ще кого?». Кажу, якщо йдеться про менеджерські здібності, то, на­певно, Олександр Ткаченко.

— А чому ви відмовилися? Мали б можливість формува­ти на телеканалі світоглядну політику…

— Я ж розумів, що на цій поса­ді не міг би бути абсолютно не­залежним. Мав би виконувати просто накази. Не хотів прислу­говувати.

— Але чому саме вам Коло­мойський запропонував таку посаду? Ви були близько зна­йомі?

— «ПриватБанк» був одним із засновників «Київських відо­мостей», коли я був президен­том такої телерадіокомпанії. Крім того, я проводив всі уро­чисті заходи — дні народжен­ня, ювілеї, корпоративи його та родини. Тобто був набли­жений свого часу. Саме «ви­стрілив» наш проєкт — «Веселі яйця», тоді оцінили силу гумо­ру. Недаремно саме після цьо­го Медведчук запросив Зе­ленського з Москви, щоб той робив тут свій «95-й Квартал». На противагу нашій антиросій­ській сатирі. Тоді російський прокремлівський політолог Гліб Павловський назвав нас «блок­бастер-фюрерами Помаранче­вої революції». І обурювався, чому Росія нічого не робить на протидію нам. Медведчук до­слухався і запросив до Києва команду «95-й Квартал». Вони тоді працювали у Маслякова в Москві. І вже тут почали робити проєкт з промовистою назвою «Серпом по яйцях». Потім він на телеканалі «Інтер» виходив. Російські гроші йшли на «Інтер» здебільшого заради цих антиу­країнських проєктів.

— Який це був рік?

— 2005-й, березень. Од­разу після Помаранче­вої революції. У вересні 2005-го вони випустили перший сезон «95-го Кварталу», який знімали у Жовтневому палаці. Він був повністю зроблений за лекалами політичного блоку «Не так!». Головні месиджі — Укра­їна потрібна Заходу виключно як звалище ядерних відходів, НАТО — це велика загроза для України тощо.

— Тобто тоді це були ручні гумористи Медведчука?

— Так.

— А коли вони перейшли до Коломойського?

— Їх перекупили у 2010 році. Мені здається, припинився по­тік шалених російських грошей. 70−80 мільйонів доларів на рік просто з неба падали на «Інтер», щоб вони відробляли отой про­російський порядок денний. Зе­ленський був генеральним про­дюсером «Інтеру» саме тоді, коли надходили шалені кошти. І ті кошти їх певною мірою роз­бестили…

— Повернімся до Коломойського. Якої ви про нього думки?

— Віддаю належне його зді­бностям, він дуже енергій­на і талановита людина. Пев­ний час працював на користь України, коли був губернато­ром Дніпра. Турчинов і Поро­шенко свого часу вмовили його працювати на користь України, рятуючи Дніпро і всю Дніпропе­тровську область від «русского міра».

— Вважаєте, він рятував Дніпропетровську область, а не свої статки і бізнеси?

— Тут збіглися його комер­ційні інтереси і державні.

«Зеленський неадекватно оцінював свої здібності»

— Як зараз ставитесь до Зеленського?

— Це певною мірою психічно хвора людина. Він неадекватно оцінював власні здібності, неа­декватно оцінював загрози для країни. Тобто переоцінив свій інтелектуальний рівень. У та­кий переломний момент брати на себе таку відповідальність? Але його мотивація для мене зрозуміла — він хотів відроди­ти для себе російський ринок. Я розумію, наскільки великі ко­шти обертаються на цьому рин­ку. Якщо за один сезон «Сватів» він отримав 5 мільйонів дола­рів від телеканалу «Росія», за рік — 10 мільйонів доларів! А в Україні йому могли заплатити за це кілька сотень тисяч дола­рів. Зрозуміло, що його інтере­си були на російському ринку. Він хотів створити цілу імперію і розраховував, що поїде на ри­балку з Путіним, пожартує, вони посидять у якомусь палаці у Ге­ленджику, і все налагодиться.

— Реально думав, що змо­же причарувати Путіна?

— Його у цьому переконали. Він же виступав на різних кор­поративних святах, звик, що в Росії йому аплодують…

— Так може думати хіба дитина.

— Так у нього рівень оцінки ситуації — дитячий.

— Як думаєте, чим може закінчитися його президент­ство?

— Дай Боже, щоб він зали­шився живим. Ще коли тільки з’явилися розмови і перші за­яви про його можливе балоту­вання, я просив спільних з ним знайомих надіслати йому смс, де буде два слова: «Дуду То­паз». Це популярний ізраїль­ський комік, який 25 років був рекордсменом рейтингів. І в критичний для Ізраїлю час зро­бив необачний крок — приєд­нався до політичного проєкту і зруйнував свою кар’єру. В Із­раїлі, якщо ти політично заанґа­жований, не можеш працювати у праймтайм на провідному те­леканалі. Він втратив усе: рей­тинг, популярність, контракти, а останні три роки свого жит­тя провів між тюремною каме­рою та психіатричною лікарнею. І з третьої спроби повісився на шлангу у душовій кабіні.

— У вас були «Веселі яйця». Чому зараз немає «Зелених яєць»?

— Є. У нас є проєкт «Політ­ломбард», який виходить на моєму каналі в Ютубі. «Весе­лі яйця» мали вибуховий ефект, бо в ті часи в Україні не було жодних проявів політичної са­тири. А зараз є чимало гумо­ристичних та сатиричних про­єктів: «Цензор», «Дурдом», «Шрайк», «Майкл Щур». Той са­мий «95-й Квартал» продовжує жартувати на політичні теми, «Дизель шоу».

— «Дизель шоу» вам подо­бається?

— У них були вдалими паро­дії на Російську православну церкву. Усе решта мене не вра­жає.

— Як ставитесь до того, що вони пішли на російський ринок?

— Це ганебний вчинок. Не можу виправдати таку поведін­ку.

— Як взагалі оцінюєте рі­вень теперішньої української сатири і гумору?

— Вони усі заанґажовані, не можуть бути абсолютно віль­ними у своїй творчій роботі. Всі телеканали в Україні збиткові. У нас 44 телеканали. Рекламний бюджет, які збирають телека­нали, у кращі роки — 200 міль­йонів доларів. А витрачають на один телеканал на рік — майже мільярд. Вони всі збиткові, від­так ніколи не можуть бути не­залежними. Тому я свого часу і відмовлявся від співпраці з будь-яким провідним україн­ським телеканалом, розумів, що це призведе до конфлікту.

— Який український гумор вам найбільше «заходить»?

— З великою симпатією став­люсь до львівського проєкту «Наші без Раші». Вдалий проект у Майкла Щура. Ми співпрацю­ємо з хлопцями з «Прямого ка­налу», які роблять сатиричний проєкт «Влада хохотала».

«Розкіш, що виходить за межі середнього рівня життя, — аморальна»

— Ви багатодітний бать­ко — у вас четверо дітей. Між ними велика різниця: стар­шому сину — 36 років, мен­шій доньці — 6 років…

— У мене вже є онучка — Алі­на.

— Якісь помилки у вихо­ванні допускали?

— Іноді можу накричати. Не бити, але різко якось відреагу­вати, емоційно.

— А на найменшу, шести­річну дівчинку, можете собі дозволити, чи її вже балуєте?

— Ні, намагаюсь її не балува­ти. Хоча свого часу багато ку­пував нерухомості своїм роди­чам, дітям.

— А яка у вас найдорожча річ?

— Я дотримуюсь принци­пу, що розкіш, яка виходить за межі середнього рівня життя, — аморальна. Не вважаю, що правильно у нашій країні купу­вати дорогі речі.

— Наостанок — найулюбле­ніший анекдот!

— Помирає в Одесі старий єврей. Збирається вся вели­ка родина. Старший син каже: «Батьку, ми все життя були за тобою як за кам’яною стіною. Ти давав нам корисні поради, дай нам якісь настанови пе­ред тим, як відійдеш до праот­ців». Він каже: «Діти, я напишу вам два листи. Перший ви про­читаєте, коли я відійду у кращий світ, другий — коли мине сім днів трауру». Коли він помер, від­крили перший лист, там напи­сано: «Поховайте мене у шкар­петках». Вони побігли до рабина і кажуть: «Тато написав такий заповіт». Рабин каже: «Звичай­но, ваш батько був великий пра­ведник, у нього було найперсо­нальніше крісло у синагозі, він давав найбільші пожертви, але у писанні сказано: „Прийшов ти босим у цей світ, босим і підеш“. Ми у саван загортаємо, жодних шкарпеток!» Так і зробили. Від­сиділи сім днів трауру. Згада­ли, що був другий лист. Відкри­вають, читають: «Ось бачите, навіть шкарпеток туди з собою не візьмете». У савані немає ки­шень, у труни не буває приче­пів…