Олег ВЕРНЯЄВ: «Крутимося, як можемо. На голому ентузіазмі»

Перемогу Верняєв святкував недовго: попереду ще чимало турнірів, з яких підопічний Геннадія Сартинського не звик повертатися без нагород. Днями прилетівши з Цюріха, де разом з Ангеліною Кислою став срібним призером Кубка Швейцарії у змаганні дуетів, Олег розповів читачам “ВЗ”, чому змагання для нього не стрес, а завжди свято, і як на старих зношених приладах готувати найскладніші у світі програми.

— На Кубку Швейцарії ви, побачивши, що опинилися на другій позиції, виглядали розчарованим. Справді вірили, що зможете компенсувати доволі низькі бали вашої подруги по команді?

— Навряд. Але, мабуть, дуже цього хотів (сміється). До початку змагань я припускав: найбільше, на що можемо розраховувати, це увійти до четвірки фіналістів. Нам поталанило: у кваліфікації помилилися японці, у фіналі травмувалася швейцарська гімнастка, а у німецькій парі схибив стабільний Хамбюхен. Ми з Ангеліною свої програми виконали чисто. Тож і взяли “срібло”. Немає підстав нарікати на результат.

— Завдяки чому тримаються українські гімнасти-чоловіки у світовій еліті?

— Завдяки бажанню і голому ентузіазму. Але чи довго на цьому можна протриматися? Одного дня це просто набридне. І тоді гімнаст їде туди, де його поважатимуть і матеріально стимулюватимуть. У нашій збірній уже чимало таких прикладів... Та я усе ще вірю: колись і у нас усе буде по-людськи.

— У Наньніні на брусах ви показали все, що вмієте, чи приберегли козирі у рукаві?

— Я готував дещо іншу комбінацію, однак вона ще не повністю відпрацьована. За результатами кваліфікації ми з тренером припустили, що ось цієї полегшеної програми нам повинно цілком вистачити. Так і сталося. Максимальну “базу” спробую зібрати до Олімпіади. У Швейцарії на брусах мені поставили найвищу оцінку у кар’єрі — 16,200 бала. Але на Іграх у Ріо-де-Жанейро гімнасти, гадаю, боротимуться за перемогу на рівні 16,300-16,400...

— Бруси уже стали українським видом: у Наньніні ви продовжили переможні традиції чемпіона світу Рустама Шарипова й олімпійського чемпіона Валерія Гончарова...

— Це звичайний збіг обставин. У нас бруси вважаються азійським приладом. Пробуємо змінити це уявлення, але це нелегко. Ось уявіть: на чемпіонаті Китаю з гімнастики змагається понад 400 спортсменів, і в кожного з них “база”, не менша ніж 6,0. Для порівняння, у нас виступає осіб з 20. На своїй домашній Олімпіаді в Пекіні китайці програли лише опорний стрибок, перемоги ж в усіх інших видах залишили за собою.

— А чого вам не вистачило в Наньніні до медалі у багатоборстві і до місця у фіналі в опорному стрибку?

— Не лише мені — усім нашим хлопцям у команді забракло підготовки на килимі. Через це ми не потрапили до фіналу у командних змаганнях — спіткнулися на вільних. В абсолютній першості падіння на килимі коштувало мені “срібла”. Я підтягнув вільні і навіть з падінням міг бути другим. Але... Ретельної підготовки мені забракло. А стрибок я не готував. Після перемоги на чемпіонаті Європи я протягом трьох місяців тренував його лише тричі. Мене на це не вистачає фізично. Поролонової ями у нас немає, нормальних приладів також. Медицина у нас — проблема самого спорт­смена. Кожен сам крутиться, як може, шукає джерела бодай інформації. Я час від часу їжджу вправляти спину до свого мануала. До нього можу звернутися з усіма медичними питаннями, обов’язково все пояснить. Тепер ще й за кордоном, у німецькому Саарбрюкені, де я виступаю за клуб TG SAAR, є багато хороших людей, які прагнуть мені допомогти. Наприкінці року планую робити операцію на ногах. Вдома це нікому не цікаво, а ось у клубі поставилися до цього з усією німецькою ретельністю. Щоправда, операцію оплачуватиму самотужки.

— Після виступу ви щось жваво обговорювали з вашим суперником американцем Девідом Лейлою. Що саме?

— Привітали один одного, просто поспілкувалися. Під час тренувань багато не поговориш. А тут користувалися можливістю. Ось запросив він мене до себе в гості у Маямі, пропонував разом тренуватися. Але навряд чи до Олімпіади я знайду час на дружній візит. Англійську я вчив у дитинстві, до мене додому приходила вчителька. На жаль, наші уроки припинилися, коли вона народила дитину. Тож я встиг багато забути. Але на змаганнях англійська у нас міжнародна мова, тому згадував давню науку у процесі.

— На церемонії нагородження ви виглядали абсолютно щасливим. А хоч колись плакали на п’єдесталі?

— Ніколи. Сльози радості — це адекватна реакція і хороший спосіб виразити свої почуття. Але я радію по-іншому. Взагалі рідко плачу. Навіть у дитинстві на тренуваннях, коли було дуже важко, не дозволяв собі цього. Що мене може розчулити до сліз? Мабуть, щось дуже трагічне.

— Чи відчуваєте страх перед виконанням дуже складних елементів?

— Боюся лише на тренуваннях. На змаганнях не відчуваю навіть найменшого страху — виходжу на поміст як на свято. Я люблю виступати. Тому практично не відмовляю організаторам, якщо мене запрошують на той чи інший турнір. Чи одержував я задоволення, змагаючись на чемпіонаті світу? Після падіння на кільцях усе, що відбувалося пізніше, було в кайф. Ні, відповідальність не зникла. Просто по-іншому сприймав усе довкола. Те, що для мене спорт і досі залишається святом, я завдячую своєму першому тренеру Ользі Кареліній, яка сьогодні працює в Австралії. Вона мені ненав’язливо показала, як це цікаво — змагатися. Я й досі продовжую працювати з тим дитячим натхненням. На тренуваннях ми бавилися і бешкетували. Нам ніколи не було нудно. А ще тренер навчила мене, що поразки — це погано, тому варто до останнього боротися за перемогу. З тих часів я понад усе не люблю програвати.

— У рідному Донецьку у вас залишилися рідні і друзі?

— Усі, окрім батьків, там. З усіма підтримую зв’язок. Друзі казали, що наше Училище фізкультури імені Сергія Бубки, яке я закінчував, і досі працює, спортсмени тренуються. Ніхто з них не хоче їхати з дому.