За маскою ультрас – вразлива душа

Після серії поразок домашню перемогу берлінського “Уніона” над “Енергі Котбус” місцеві фанати святкували з особливим натхненням. “Залізний Союз! Знову і знову Залізний Союз! Все далі і далі — тільки вперед...” — мотив офіційного гімну команди, записаного “мамою німецького панк-року” Ніною Хаген, розливався далеко за межі стадіону, курсуючи станціями електричок і метро.

Окрилені перемогою і пивом, хлопці у червоно-білому чекали на свій потяг, упритул не помічаючи ладну шеренгу поліції, і продовжували голосно співати й активно спілкуватися. Люди у формі, здавалося, також дивилися повз головний об’єкт свого професійного спостереження, з усіх сил намагаючись зробити вигляд, що їхня присутність на цій станції — ніщо інше, як простий збіг обставин. Ця гра-демонстрація байдужості — своєрідний прояв поваги поліції до фанів і навпаки. Вони знайшли компроміс: фани волають кричалки, та не порушують закон, а офіцери крізь напівприкриті повіки фіксують усе, та не провокують фанатів.

Бременські педагоги

Та мир на футболі панував у Німеччині не завжди. У 70-80-ті роки минулого століття фани були головним болем не лише німецької поліції, а й усього суспільства. Після того, як хвиля агресії забрала життя двох уболівальників (даних, скільки людей залишили стадіон скаліченими, немає навіть у прискіпливої німецької поліції), ініціатива бременських студентів-соціологів — створити громадську організацію, яка би переймалася проблемами фанатської молодіжної субкультури, — знайшла підтримку у колах влади. Тож 1981-го Fanprojekt почав роботу з фанатами у Бремені. А вже через п’ять років результат місцевих соціальних педагогів перевершив сподівання навіть невиправних оптимістів. Тепер у Німеччині успішно наставляють фанатів на шлях істини 56 подібних фан-проектів.

“Наша цільова аудиторія — футбольні фанати 14-27 років, та під особливим прицілом ми тримаємо молодь 16-22 років, — розповів Аксель Панніке, який уже понад 12 років працює соціальним педагогом у фан-проекті Берліна. — Під моїм особистим наглядом завжди 20-25 осіб, зазвичай це ультрас. Я повинен знати про них все: звідки походить їхня родина, які стосунки у них в сім’ї, з ким сваряться, з ким миряться. Щоб почати з ними співпрацювати, я змушений зрозуміти їхні потреби і бажання, тоді здобути довіру. Ми нікого не примушуємо до спілкування з нами, на все добра воля тих хлопців і дівчат. Кожен такий контакт — це наша невеличка перемога. Адже з людьми потрібно працювати, побачити у фанаті не злочинця, а людину з її радостями і бідами. Зрозуміти її і захистити, нерідко від самої себе, а не вдаватися до радикальних заборон, серед яких для них найстрашніша — відвідувати стадіон.

Як наслідок — виграють усі: і суспільство, і держава, і окрема особистість.

Ми, соціальні педагоги, зазвичай ідемо туди, де на нас не чекають. Тому перші три місяці просто спостерігаємо за фанатами — сидимо на трибунах, їдемо разом з ними на виїзні матчі, дивимося, як і на що вони реагують. Уважний спостерігач завжди помітить лідерів, які виділяються серед натовпу своєю активністю і мають вплив на інших. Ці люди мають для нас особливий інтерес. Якщо нам вдасться налагодити з ними контакт, вони принесуть цей досвід у масу. Тому перший крок ми плануємо ретельно й прискіпливо. Невдача на цьому етапі може поставити хрест на всій подальшій роботі”.

Соціальне барбекю

Найкраще, помітив Аксель Панніке, контакти налагоджуються на природі. Тож не остання річ — запастися наметами і усім необхідним для незабутнього барбекю і спокусити “своїх” фанатів перспективою приємно провести вихідні десь за містом. І поки смажаться ковбаски, слід дати тим хлопцям зрозуміти, що “цей старий” направду цікавиться ними, їхніми поглядами та думками і готовий спілкуватися з ними без опікунської зверхності, не роздивляючись їх через призму власного досвіду і досягнень, а значить, на рівних. “Фанат — це людина, а не об’єкт без обличчя й історії. Він повинен зрозуміти, що нас він цікавить не тільки під час ігор. Що може прийти до нас, коли в нього є проблеми в школі чи непорозуміння з дівчиною, — супроводжує свої слова енергійною жестикуляцією Аксель. — Ці молоді люди мені довіряють, тож до мене зі своїми проблемами може підійти будь-хто з їхніх друзів. Довіра з боку ультрас — це звучить майже нереально і направду є чимось надзвичайним. Тому й відповідальність у мене неабияка — я не можу нікого підвести”.

Наступний крок — зустрітися посеред тижня. Наприклад, запропонувати молодим ультрас безкоштовно пограти у залі у футбол, це завжди безпрограшний варіант. Далі на черзі — культурні події та знайомство з хорошою літературою. І, не повірите, спільний вибір майбутньої професії підлітка, куди доступ зазвичай замовлено шкільним учителям, а буває, навіть і батькам.

“Разом з об’єднанням Herta BSC ми створили навчальний центр, де школярі можуть займатися футболом під керівництвом професіоналів, — пояснив гер Панніке. — Час від часу поспілкуватися з хлопцями на теми, що цікавлять їх найбільше, приходять навіть керівники “Герти”. Теми, якими найбільше переймаються наші підопічні, — це вибір майбутньої професії. Діти уже розуміють, що футболістами у підсумку стають одиниці. Але розлучатися з футболом вони не готові, тож просять поради, в яких сферах, близьких до футболу, вони можуть знайти роботу. Для них стає відкриттям, що у сфері футболу вкрай потрібними професіями вважаю­ться кухарі, фізіотерапевти чи психологи, і що для цих спеціалістів завжди є вакантні місця”.

Репутація без плям

Покарання і силове вирішення конфліктів не може бути ефективним в принципі, переконують соціальні педагоги. Тому конфлікти фанів з поліцією триватимуть доти, доки існуватиме футбол. До 2002 року у будь-якому непорозумінні апріо­рі винним — ще до суду і слідства — вважався фанат, особливо якщо останнього помітили на трибуні ультрас. “У 2002-му завдяки нашим зусиллям уперше фанату, це був ультрас клубу “Уніон”, дали слово перед спеціальною комісією (в якій немає жодного представника поліції), і дозволили пояснити свої мотиви, — пишається Аскель Панніке. — Тобто тепер до уваги беруться не лише докази офіцерів поліції. Вважаю це найбільшою нашою перемогою. Також ми не втомлюємося наполягати, щоб навіть у разі визнання нашого підопічного винним, покаранням для нього були не штрафи і усілякі заборони, а радше соціальні роботи. Тобто щоб молода людина могла принести суспільству користь і бачила результати своєї праці.

Ми — єдина об’єктивна інстанція з незаплямованою репутацією, яка стоїть над усіма конфліктами. Якщо в ультрас різних команд можуть бути між собою якісь непорозуміння, зі мною ні в кого з них не виникає суперечок. Ми намагаємося запрошувати фанатів різних груп на сумісні заходи, щоб якось згладжувати їхні конфлікти. Так, ось уже 23 роки ми проводимо турнір між фанатами різних клубів та регіонів Німеччини. Протягом трьох днів вони ночують в одному таборі у наметах, тож просто змушені спілкуватися один з одним. Ці матчі проходять зазвичай без ексцесів. Усе тому, що ми встановили чіткий регламент і правила. Звичайно, щоразу знаходяться ті, хто намагається порушувати правила і переступити червону лінію: алкоголь, наркотики — спокус надто багато. Це справжнє випробування для нас: діти дивляться, наскільки далеко можна зайти, і чи справді безмежним є наше терпіння”.

Коли Аксель починав свою роботу у фан-проекті, відшукати дівчат на стадіоні було майже нереально. Тепер же їх неможливо не помітити — активність фанаток не поступається винахідливості ультрас-чоловіків.

“Сьогодні жінки є активним ядром фанів. Одна ось була відомою на всю Німеччину. Дівчину, яка через мегафон закликала фанів до активнішого вболівання, знали усі. І хлопці слухали її, а як інакше? І це добре. Ці 12 років, поки розвивається жіночий футбол, стресу на стадіоні і за його межами стало значно менше.

Звичайно, у колі ультрас завжди знаходяться ті, які не бажають з нами спілкуватися. Та їхня самодіяльність може тривати три-чотири роки. І завершується завжди конфліктами з поліцією. Після цього вони все одно приходять до мене. І ми домагаємося послаб­лення покарання. Найбільше щастя для соціального педагога зустріти на вулиці своїх колишніх підопічних, яким уже виповнилося 30-35. Вони самі підходять до мене: “Дякую, що ти був. Інакше сьогодні я проводив би свій час у в’язниці”. Це фантастично — бачити, що ти комусь допоміг уникнути неприємностей. Більшість тих хлопців і досі є фанатами. Але стоять уже в іншій частині стадіону і вболівають дещо по-іншому...”.