Сергій ДРЕБОТ: «Олімпіади – це змагання держав. Яка в тебе підтримка, таким буде й результат»

Попри це, персона чемпіона Європи і багаторазового призера турнірів серії Гран-прі не залишилася для вболівальників непомітною. Час від часу поціновувачі спорту, приходячи повз його намет, на хвилинку зупинялися, щоб попросити автограф, сфотографуватися чи просто поставити титулованому земляку кілька запитань. Усім дітям чи їхнім батькам, які стишували ходу поблизу його намету, підопічний Олександра Бавшина і Тетяни Гаврилової роздавав буклетики — з адресами і телефонами усіх секцій дзюдо у Львові.

—Мені дуже хочеться, щоб діти приходили у секції дзюдо. Це фантастично цікавий та видовищний вид спорту, і у нас достатньо хороших тренерів, які могли би розкрити усі таємниці дзюдо, — каже Сергій Дребот. — Чому східні майстри дзюдо майже непереможні? В Японії, родоначальниці цього виду боротьби, дзюдоїстів неможливо вивести з рівноваги. А ми, що б не робили, ніяк не можемо залишатися на татамі по-японськи холоднокровними, беземоційними, стійкими. Гадаю, колись-таки зможемо дійти до того рівня. Але поки що наші перемоги над японцями — радше виняток з правила.

Перед сутичкою намагаюся зібратися, сконцентруватися, відкинути зайві думки. Але нерідко буває, що виснажене тіло відмовляється дослухатися голосу розуму. Коли до турніру зганяєш близько шести кілограмів ваги, мрієш лише про одне — попити. Вночі через «посуху» спати нормально не можеш. А під час поєдинків через це не вистачає сил для перемоги.

- Скільки вам потрібно часу, щоб зробити бойову вагу?

— Можна, звичайно, зігнати вагу і за три дні. Але це надто екстремально. Зазвичай потрібно близько двох тижнів: обмежуємося у харчуванні, відвідуємо лазні і тренуємося. До Олімпіади в Лондоні я вирішив перестрахуватися, і внормував вагу за місяць до Ігор. Підійшов до змагань у чудовій формі.

- І цілий місяць дивилися на продуктові крамниці голодними очима?

— Так, це правда. А після змагань накинувся в першу чергу на воду. Та, втамувавши спрагу, я так і не поїв, оскільки страшенно засмутився через поразку. Коли ж ми з друзями пішли до їдальні, я довго не роздумував, що серед усього олімпійського розмаїття обрати: щодня їв пасту — італійські макарони з різноманітними соусами. Паста — моя улюблена страва. Навіть удома мама мені робить домашні макарони.

- Перед Іграми у Лондоні фахівці прогнозували, що дзюдоїсти покладуть до скарбнички нашої збірної одну-дві медалі. Але уся команда «посипалась». Чому?

— Перед Олімпіадою було надто багато розмов про наші потенційні можливості (хоча ми не серед найсильніших команд світу). Можливо, ці розмови розхолодили нас. Самовпевненість і зіграла з нами злий жарт... У Лондоні я був уперше в житті. Вперше змагався і на Олімпіаді. Емоції зашкалювали. На жаль, побороти хвилювання так і не вдалося... Не хочу нарікати на суддівство. Причину поразок завжди потрібно шукати в собі. Я відчував готовність до Ігор, однак програв. Значить, потрібно більше тренуватися.

- Але інші українські майстри дзюдо неодноразово зазначали, що були шоковані суддівством...

— Олімпіади — це не тільки спорт, а й політичні змагання потужних держав. Там кожен спортсмен відчуває: яка за спиною підтримка, таким буде і результат. Я, Георгій Зантарая та Володимир Сорока програли в Лондоні свої сутички за попередженнями. Хоча, критично переглянувши ті двобої, я не можу назвати їх пасивними. Інший суддя за тих же розкладів міг би з чистою совістю віддати перемогу нам. Але мій суперник Юн-Хо Чо презентував Корею — одного зі світових лідерів у дзюдо. А до лідерів арбітри ставляться лояльніше... А ось на чемпіонатах світу, для прикладу, які не роблять погоди у політиці й проводяться щороку, судді виконують свої обов’язки об’єктивніше. Тож нам потрібно бути щонайменше на голову сильнішими за азіатів і перемагати так, щоб суддя просто не мав підстав прискіпатися до нас.

Суддівські ігри стали несподіванкою не лише для нас, а й для головного тренера збірної Сергія Дуброви. Він покладав великі надії на нас, тому важко переживав олімпійські поразки... Я вже розпочав готуватися до наступної Олімпіади. Місяць відпочив — і за роботу. Я вірю у власні сили, відчуваю, що реально можу поборотися за олімпійську медаль. Хочу довести свою спроможність самому собі, родичам, друзям і знайомим. І захистити честь України так, щоб потім не було соромно.

- У Лондоні ви часто приходили на трибуни повболівати?

— Тільки за друзів по команді. Просто нам не дали квитки на інші види спорту, тож, як би нам цього не хотілося, ми не змогли «покричати» ні за боксерів, ні за інших наших спортсменів, які потребували палкої підтримки. Тож у вільний день пішли погуляти містом. Лондон мені сподобався, хоча я більше полюбляю теплі краї. Італію, наприклад, з її граціозністю, емоційністю, спонтанністю. Я був у захваті від Венеції...

- Яку вашу перемогу вважаєте особливою серед усіх?

— Коли ми два роки тому вперше в історії українського дзюдо стали переможцями командного чемпіонату Європи. Командний дух і особливий вид відповідальності — коли ти боїшся програти і тим самим підвести команду — не порівняти з найпрестижнішими особистими змаганнями. Я тоді виграв свої сутички, допоміг команді здобути «золото» і ще довгий час був на піднесенні... А ось найбільш прикрі поразки дозвольте не згадувати. Кожну свою поразку боляче переживаю. Але через кілька днів даю собі настанову: забути про невдачі і рухатися вперед. Поразка — це урок, який слід пройти і зробити висновок. А потім забути її як страшний сон.

- Якому відпочинку ви надаєте перевагу?

— Як розслабляюся? Як полюбляє казати один мій знайомий: а я і не напружуюсь (сміється). Спорт — моя робота. А відпочивати люблю у кінотеатрі, дивлячись трилери чи комедії. Люблю хороший гумор, із задоволенням слухаю анекдоти, от тільки швидко їх забуваю. Коли є більше вільного часу, можу і на дискотеку забігти. Чи на карті покататися. Ніколи ще не стрибав з парашутом, оскільки боюся висоти. Але хочу перебороти цей страх і зробити хоча б один стрибок.