Його позивний – Знахар

Він має дві вищі освіти — юридичну та медичну. Працював лікарем-дерматовенерологом. 1,5 року тому життя 31-річного Романа Хомечка різко змінилося. Білий халат змінив на військову форму. Пішов на фронт добровольцем. Про життя в окопах, робочі будні та побратимів Роман розповів в інтерв’ю журналісту «ВЗ».

У Романа досі «фронтова» борода…

- Розкажіть, чому вирішили їхати на схід? Білий халат і військовий бушлат — різні речі…

- З дитинства мріяв бути військовим або лікарем. Коли треба було вступати до вузу, батько сказав: «Можеш бути сантехніком, токарем, зварювальником — ким хочеш, до чого у тебе душа лежить, тільки не військовим. Ця тема — табу!». Я родом із Новояворівська, але ось уже 17 років живу у Львові. Закінчив Львівський медичний університет. Сім’я, дім, робота… Потім був Майдан. Коли звідти повернувся, зважив всі «за» і «проти» і пішов до військкомату. Запитав: «Чим можу бути корисним українській армії?». Готовий був бігати, стріляти, батьківщину захищати. Коли показав два дипломи про вищу освіту, мені відповіли: «Будеш начальником медичної служби».

- Українська армія тоді тільки вставала на ноги. Не було ні «швидких», ні медикаментів. Пригадую, як вір­менський лікар-волонтер Нікогосян витягував поранених на «швидкій», у якій були лише ноші…

- Коли потрапив на Яворівський полігон на навчання, там не було навіть зеленки і йоду, не те що антибіотиків. Прийшов до колег на роботу, розповів їм про проблему, вони допомогли зібрати деякі медпрепарати. У нас було лише дві машини — уазик комбата і моя машина. Ні солярки, ні бензину. Коли одягнув берці, ноги були в суцільних пухирях...

- Після навчань куди вас відправили?

- Я служив у Третьому окремому мотопіхотному батальйоні 24-ї бригади «Воля» (така назва з’явилася після реформування добровольчого батальйону). Ми приїхали у Містки (Луганська область). Сьогодні це глибокий тил. Там у нас був базовий табір. Їхав через Брюховичі — люди стояли, махали нам прапорцями. Тоді якраз звільнили Слов’янськ. Почалася активна фаза АТО. Ми стояли на блокпостах, зокрема біля російського кордону. У селищі Побєда мали стояти до перемоги (усміхається. - Авт.). Медична служба у кожному батальйоні налічує 22 особи. Мені довелося бути не лише «начмедом» (отримав псевдо Док, або Знахар), а й командиром підрозділу. Мусив забезпечити солдатів медикаментами, одягом та їжею.

- Ситуація з ліками та амуніцією була така ж плачевна чи щось змінилося?

- Перед від’їздом на схід випадково зустрівся зі своїм однокурсником Андрієм Васьком. Людині на вулиці стало погано, і ми кинулися допомагати. Я якраз їхав до свого однокурсника Юри Дмитришина, він був координатором медичної служби від Майдану. Юра і Андрій дуже нам допомогли. З Майдану багато залишилося препаратів та перев’язувальних матеріалів. Техніка була така, що «сльози заважали говорити». Жовті автобуси «Школярики», на які чіпляли кулемети. Потім їх перефарбували у камуфляжні. Форму та берці я купував за свої гроші. В мене «беушна» британська форма (у Києві така коштує 1200 грн., у Луганську — 450 грн.). Від держави нам видали форму 1989 року, яка лежала на складах («дубок»), — більш-менш нормальна. Нову «піксельну» я так і не отримав. Але вона парить і легко загоряється. Британська форма ідеально підходить для луганських степів. Лягаєш у траву, і тебе не видно. (Роман показує фронтову британську сумку та ізраїльський медичний джгут. — Авт.).

- Кажуть, у лікарів свій фронт. Вони не воюють, а лікують…

- Умію стріляти з десяти видів зброї. Життя змусило навчитися цього. Хоча в армії я не служив. Потім вчив молодих стріляти. Заступник комбата каже: «Нач­мед, покажи, как из СПГ надо шмалять». Побіг. «Начмед, покажи, как «муху» надо правильно держать, как гранату бросать…».

- З якими проблемами до вас зверталися хворі солдати?

- Я один і 500 військових. Працював нон-стоп! Мав надати першу медичну допомогу при осколкових та кульових пораненнях. Доправити поранених до «вертушки». А ще «350» (ті, що зловживали спиртним. — Авт.). Треба було їх виховувати, щоб вони стали «сотими» (солдатами. — Авт.). Лікувальну фізкультуру проводив — лопату в руки і працюєш (усміхається. — Авт.). Мене могли і вночі підняти, і о 5-й ранку — гострий випадок, грип, застуда. В підвалах, у яких ми часто ночували, — сирість, грибок. Взимку було так холодно, здавалося, нас на Сибір вивезли, а не в Луганську область. Я десь три місяці кашляв. Потрібні були антибіотики.

- Були антибіотики? Вже тоді допомагала держава чи далі волонтери?

- Були. Допомагали львівська і ново­яворівська громади — низький їм уклін. Завдяки їм ми мали все, що необхідно. Спочатку було важко з їжею, одягом. Держава давала тушонки не найкращої якості. Пам’ятаю, приїхав під російський кордон, питаю: «Хлопці, що ви тут їсте?». «Що застрелимо, те і їмо». «Романе Михайловичу, будете шашлик їсти?» - питають. «Буду». З чого він, я не питав, бо дуже хотілося шашлику (усміхається. - Авт.). На іншому блокпосту пригощали ухою (у цій місцевості залишилися закинуті рибні стави). «Згущенка» була на вагу золота. Мені мама дала зі собою десять банок — одну вдесятьох їли тиждень, економили. Одного разу хтось з’їв відразу цілу банку. Не буду розповідати, що далі було (усміхається. - Авт.). Вже пізніше «згущенка» масово пішла і від держави, і від людей…

- Вам доводилося лікувати місцевих, які мають сепаратистські настрої?

- Люди на сході живуть дуже бідно. Розумію, чому хочуть в Радянський Союз. За СРСР вони жили краще. У них багато хоспісів, навіть у селах. Від немічних людей рідні часто відмовляються. У нас інша культура, традиції. Я діагностував туберкульоз дівчині — своїй ровесниці, мамі двох дітей. Там біда страшна. Вона лікувала ГРВі, приймала антибіотики. Питаю: «Чому ви в лікарню не йдете?». «А у нас денег нет!».

- Війна залишає відбиток на серці...

- Звісно. Велика кількість людей психологічно не витримує. На Кульпарківській вже нема де хлопців «складати». Посттравматичні синдроми, агресія. Хлопці по півроку живуть у лісі (хоча ротація мала б бути кожні 45 днів). Реально можна здичавіти. От біжить людина, ховається від обстрілу, головою вдаряється об бліндаж. Струс мозку...

- Ви були на фронті досить довго...

- В мене вже був дембель. Я з власної ініціативи залишився на декілька місяців. Не міг залишити побратимів без лікаря (проводив для солдатів майстер-класи з надання першої медичної допомоги). Дзвонить товариш, питає: «Слухай, скільки ти там будеш сидіти? Може, вже вистачить?». «Я не сиджу — тут робота. Приїжджай, заміниш мене». Нам дуже бракувало людей. І не тільки лікарів і військових. Не було водія — я сідав за кермо «швидкої» і їхав.

- Багато людей нарікають, що в країні нічого не змінюється. Але нічого не роблять, аби життя ставало кращим.

- Хлопці на фронті кажуть: «У вас є внутрішній ворог — корупція. Але вам легше, ніж нам». Не треба нарікати на владу, зміни треба починати зі себе. Якщо всі перестануть давати і брати хабарі, — не буде кому давати, бо ніхто не бере. Потрібно боротися. Наша держава неодноразово втрачала незалежність, зараз також можемо її втратити. Багато хто видумує мільйон причин, щоб не йти в армію… Якщо б не ті хлопці, які під обстрілами, хтось у землянці, хтось у бліндажі, хтось вдягнутий, хтось роздягнутий, ми би з вами так спокійно не розмовляли.

- Що на війні найголовніше?

- Після джгута і автомата — ложка (сміється.- Авт.). Бо невідомо, коли і де тобі доведеться їсти. Запихаєш в берц ложку, і носиш її зі собою. Я «Галя балувана», питав за виделку. «Яка виделка в армії, хлопче!». Я зробився простішим, не таким вибагливим. Змінився. До початку війни був такий період, що ми всі кудись бігли, все чогось хотіли: шматок землі, квартиру… Я соромився, що їжджу на такій страшній машині. Люди почали забувати про важливі духов­ні речі...