«Мене дивує живучість молодих організмів»

24 лютого минулого року Тарас Кобза уже був у військкоматі, а наступного дня — на лінії фронту. То ж наша розмова — про фронтові лікарські будні, про наболіле, про майбутнє, про те як почувається людина, яка потрапляє з фронтового пекла у тиловий Львів.

— Вас не здивувала атмосфера розслабленого і такого потопаючого в забавах міста, віддаленого від фронту?

— Дивлячись на Львів у ці дні, виглядає, що війни у нас взагалі нема, але мене вже це не дивує. Те ж саме я побачив, коли повернувся зі Сходу у 2015 році: є люди, які нікому нічого не винні, у яких все добре. Це вже не вражає. Так, багато зараз себе запитують: «А як поводитись тут, в тилу? Веселитись не веселитись, ходити на вечірки чи по кафешках, чи не ходити і так далі? Моя думка така: як проводити своє життя, нехай кожен вирішує сам. Хтось хоче гуляти — для них знайдуться місця. Хтось хоче допомагати — для них знайдеться робота, хтось хоче воювати — для них теж знайдеться робота. Хтось не хоче воювати — і для таких знайдуться місця. Є ніша для кожної особи.

— Поговорім про ваші фронтові будні. Про те, що можна озвучувати. До вас потрапляють поранені безпосередньо з поля бою?

— Наш польовий госпіталь є другим етапом надання медичної допомоги. Перша медична допомога надається парамедиками безпосередньо на полі бою. Парамедик привозить пораненого в стабілізаційний пункт. Це є практично вже перша лікарська допомога. Там лікарі повинні надати можливість пораненому доїхати до наших мобільних шпиталів, а ми вже намагаємося зробити так, щоб він не тільки не помер, а покращити його подальшу якість життя. Є можливість — не втратити кінцівку, є можливість — не зайти йому в геморагічний шок, є можливість — не отримати перитоніт. Ми намагаємося настільки поправити його втрачене здоров’я, наскільки це можливо за певний обмежений період часу. У нас іноді буває конвеєр. Бувають дні, коли на одну точку, яких є декілька, поступає до двохсот поранених. Вони різної важкості: це можуть бути контузії, які не потребують хірургічної допомоги. Це можуть бути навіть не поранення, а пневмонії, це може бути ще щось, але — двісті осіб на декілька лікарів. Скільки — не скажу.

— І ви вибираєте, кого першого взяти?

— Так.

— Що для вас було нове?

— Нове — це живучість цих молодих організмів. Чудеса, які можна з ними робити, і які їхні організми дозволяють. Ті пацієнти, які для нас є рутинними в цивільному житті, переважно старшого віку, і для них невеличке відхилення від норми може бути летальним. Тут — молоді особи, здорові, вмотивовані, вони мають більший резерв, більший ресурс. Знову ж таки, маючи досвід поведінки зі старшими пацієнтами, я можу тільки вражатися тим, що вони витримують: які крововтрати, які тривалості операцій, які маніпуляції хірургів з цими пацієнтами є допустимі: об’єми переливання крові, величина реконструкцій, тиски, після яких знову починає працювати серце. У цивільній операційній сорок на нуль — це катастрофа, там — почекайте, зараз я вас стабілізую…

— Скільки операцій за день доводиться робити?

— Від нуля, коли нам дуже щастить, й це не ті операції, які є в цивільній медицині, де ти їх чекаєш, де ти хотів би їх мати. Тут ти їх не чекаєш, бо чим більше поранених привезуть, то тим більші втрати на фронті, а це — три до одного: на трьох поранених один загиблий. Але, це стара статистика, сподіваюсь, що зараз вона інша. На день може бути п’ять великих операцій, а дрібних — перев’язок, зупинок кровотеч, простих маленьких операцій — їх не злічити.

— Були якісь такі незвиклі операції, що справді запам’яталися?

— … Привезли пацієнта з пораненням серця. Почала операцію загальна хірургічна бригада, яка потім перейшла вже на торакотомію (хірургічна операція розкриття плевральної порожнини через грудну клітку) по раневому каналу, по пошкодженнях, і побачили, що його кардіологічна нестабільність пов’язана з проникаючим пораненням в серце. Простими словами — дірка в серці. Чую: «Тарасе, іди щось роби». І що робимо? Пхаємо палець в серце і шиємо. Для мене це був виклик, бо я — судинний хірург. Звичайно, вагався що робити, але тепер можу сказати, що діяв правильно, пацієнт живий. Кардіохірурга чекати нам би не вистарчило часу, вірніше — пацієнтові.

(Наша розмова з Тарасом відбувається в кабінеті його батька Ігоря Кобзи, то ж він теж приєднався до розмови і дещо доповнив).

Ігор Кобза: Я в Тараса зараз є своєрідним секретарем, знаю про всі його операції. Він зашивав грудну аорту, а це — надскладна операція, яку назагал не роблять в польових умовах, але довелося. Пацієнт вижив. Нижню порожнисту вену зашивав, теж складна операція. Він кілька операцій там зробив дуже складних. Загалом сто сімдесят операцій на судинах, а якщо ми говоримо про всі травми, то їх треба множити на п’ять.

Зараз на другому рівні меддопомоги вже є хірурги вузької спеціалізації, раніше безпосередньо в близькості до поля бою їх не було. Тепер їх ввели, і це дуже добре, бо рятується багато людей. А в НАТО, в американській армії на другому рівні військової медицини немає судинних хірургів. Вони там надскладних операцій не роблять в польових шпиталях. Коли був конфлікт в Іраку, то всі судинні ураження звозили в центральну установу Іраку в Багдаді, в третій рівень, а не в другий. Правда, там швидше доставляють пацієнтів вертольотами. Є статистика: вони мали за 15 місяців 3096 ушкоджень, з них 209 судинних, а тут він один за такий же ж період часу зробив 170 операцій. Це майже те ж саме, що зробив цілий госпіталь. І там, в центральному госпіталі Іраку, судинних хірургів було, певно з десять… Сестрички чи асистенти засинають іноді під час операцій, коли по кілька діб не сплять, а хірург не має права заснути! Усе це дуже складно, бо доставляти поранених до великих лікарень відразу нема змоги. Відстані величезні, доріг нема або вони розбиті, а тому є потреба в досвідчених судинних хірургах та й іншої вузької спеціалізації безпосередньо в польових шпиталях. І не варто відправляти їх парамедиками.

— А яка зараз ситуація з парамедиками на фронті?

— Тарас Кобза. У нас з парамедиками є досить дивна ситуація. Те, що я бачу зсередини: у нас можуть взяти висококваліфікованого спеціаліста і відправити його парамедиком, є трошки неадекватне використання медичного потенціалу. Якщо гарно постаратися, то парамедика можна навчити за два дні — перших азів, а далі можна довчити, а навчити лікаря — хірурга, ще й вузької спеціальності, то десять років як мінімум потрібно, і деколи таких фахівців ставлять на місце людини, яку можна навчити за два дні. Я й не знаю такої стаціонарної школи, яка би готувала парамедиків. Є спеціалісти, які за бажанням навчають зацікавлених, ініціативних людей.

… У цивільному житті один із способів мого активного відпочинку — автомобільний туризм. От група автомобільних туристів на час таких поїздок запрошує парамедика і навчається азів першої допомоги на, не дай Боже, якийсь випадок. Й ті сертифікати парамедиків дійсні рік чи два, не більше, їх щоразу треба поновлювати, бо всі дії в критичній ситуації мають бути на рівні рефлексів. Найперше, мусиш оцінити ситуацію чи вона для тебе безпечна, бо який з тебе буде помічник, якщо ти зараз будеш лежати? З часом такі навички втрачаються і їх потрібно поновлювати.

Парамедиків на фронті бракує і без державного впливу на цей процес ми їх не отримаємо в достатній кількості. У нас, наприклад, домедичну допомогу читає людина, яка є висококваліфікованим нейрохірургом. І якраз те, що він є висококваліфікованим нейрохірургом, заважає йому повністю віддатися парамедичній частині, бо цей досвід за плечима заважає. Як парашут у воді. У цьому якраз мала би бути зацікавлена армія. Уже багато чого змінюється на ходу, але тягар радянщини на ній ще висить. Навіть більшість жартів і анекдотів серед військових запозичені з радянських часів. Пора вже відкривати іншу літературу, створювати інші підрозділи.

— А де саме на фронті ви перебуваєте?

— Це Донецький напрямок. Це не є якась одна точка, де ми є постійно. Звичайно, що є місце, де ми найдовше проводимо час, але є різні підготовлені споруди, для того, щоб надавати хірургічну допомогу. Ми змінюємо своє положення.

— Як ви задалеко від лінії вогню. Чути як бахає?

— Кожен день чути. До нас рідко прилітає, але буває. Знову таки, це залежить яка точка. У нас є одна дуже складна точка, де постійно прилітає. Як можемо, так ховаємося і працюємо. У 14-тому році було дещо по-іншому. Тоді вузького спеціаліста привозили в операційну, де виконувалась така операція, і ми із санітарками вдень кілька сотень кілометрів накручували армійськими уазиками досить близько до переднього краю. Коли ти проїжджаєш по ґрунтових дорогах чи розбитому асфальті сто кілометрів, і ще намагаєшся себе захистити бронежилетом чи чимось іншим, бо різне бувало, тоді забігаєш в невідому операційну, де невідомий тобі персонал, невідомий пацієнт, а ти мусиш в усе швидко вникнути, скоренько все виконати і їхати на іншу точку, то це досить складно. Зараз уже спеціалісти є на місцях і пацієнтів везуть до них, але є ситуації, коли хірург, який оперує, спить по півтори-дві години на добу.

— Ви пішли на фронт добровольцем ще в 14-тому році. Чому?

— Напевно, під впливом Революції гідності. Це був логічний наслідок операційної на Грушевського. Відповідно, постала вже операційна військова. Коли все почалося в Криму, ми не розуміли що з цим робити, та й реакція держави була доволі неоднозначна. Коли ж почався континентальний наступ на Донбасі, то вже була пряма загроза, і з цим треба було щось робити. Зараз ми розуміємо, що держава воює, і хоч у мене є багато запитань до держави, виходячи з різних реалій і різних персонажів, які є на посадах, але глобальних питань нема.

— Чому ви стали медиком? У сім’ї скерували?

— Мабуть, тому, що я трохи лінивий. Мені виглядало, що так для мене буде краще, легше. Я розумів, що тато є сильним хірургом, чув, що про нього говорять, він багато чого досягнув, і я вважав, що мені буде легше багато чого навчитися. Хоча, в дитинстві мені подобались кораблі, море. Я навіть десь задумувався про морехідне училище…

— Авторитет батька допомагав чи шкодив?

— По-різному. Усе залежить від того, хто до мене приходив. Якщо приходила людина, яка звикла використовувати інших, то вона зі мною спілкувалася як з людиною, яка використовує тата, тому що він так робить і іншого не бачить. Якщо ж зі мною спілкувалися люди, які цікавилися мною як лікарем, то вони абстрагувалися. Вони питалися мене що ти можеш зробити.

В операційній ми найчастіше з батьком за одним столом. Переважно я татові допомагаю, але деколи він мені. Тоді мені важче оперувати, навіть руки можуть труситися. Тут тато — чітко вчитель, він показав яка це робота, як треба працювати, я щось зрозумів, щось не зовсім, але основне навчання в судинній хірургії я отримав від батька. Відповідно, якщо я оперую, а він дивиться, то я розумію, що він бачить мої помилки чи якісь неточні рухи, або мою якусь неправильну думку.

— Процес операції — це теж мистецтво?

— У моєму розумінні — це блискавичні прийняття рішень. А клінічна картина в операційній змінюється в секунди, і потрібно постійно шукати рішення для даної ситуації. Тут потрібні не тільки знання, але й інтуїція, досвід. Деколи ти робиш ніби дурницю, але вона правильна. Деколи ти робиш мудре рішення, а воно не працює…

— Чи можна війни уникнути?

— Якби вдалося уникнути жадібності, то вдалося б уникнути і війни. Війна — це страшний організм. Він, для того, щоб вижити, пожирає себе. І хто швидше зжере інший страшний механізм, пожираючи себе, той і виграє. Чиїх клітин залишиться більше.

— Коли війна закінчиться?

— Вона не повинна закінчитися ніколи! Бойові дії закінчаться, а війна — ні. У наших головах має бути чітке зрозуміння, що наша русофобія є недостатня. Ми повинні розуміти і переказувати дітям: це не повинно закінчуватися. За те, що вони нам зробили, ми їх повинні ненавидіти вічно. Вони для нас є прямі агресори.

Розмовляла Надія Федунь.