Дешеві буряки, дорогі поросята і пишний хліб

Базар у Великих Межиричах починається о шостій ранку. Щосуботи. В інші дні навіть не здогадаєшся, що це базарне місце. Звичайне узбіччя. З усіх навколишніх сіл з’їжджаються сюди торговці й покупці…

Сільська дорога — наче жвава траса, з однією відмінністю: тут скільки машин, стільки й возів з кіньми. Обганяють одні одних, почуваються нарівні, обмінюються поглядами з вікон та з гори мішків, накладених на віз. Хтось на базар, а хтось вже з базару. Біля торгових рядів, що виросли просто неба на кілька годин, утворюється не менш екзотична парковка усіх транспортних засобів. По два ряди обабіч дороги. Ближче до проїжджої частини — залізні «коні», а за ними, у затінку під деревами, — гривасті вимахують хвостами.

При дорозі мішки з вівсом, житом, ґрисом, товчом, жомом…

Для міського жителя — суцільна дивина. ґрис — це відходи, що залишаються після змеленої на борошно пшениці. «Висівки», — підказує жінка. Жом — такий жмих після переробки цукрових буряків, його висушують, пресують у гранули-ковбаски, з одної жменьки можна баняк варева приготувати. Макуха — це залишки насіння, коли з нього видушили масло… Товч — те, що злущується з зернових. І усе це — необхідні домішки до корму для тварин.

Продавець дозволяє запустити руку у мішок. Сипучий товар приємний на дотик. Лоскоче долоні, сиплеться між пальців. Що це? Овес, перемішаний начебто з чорним перцем горошком.

- Овес з викою, — пояснюють мені. — Вика — це така рослина з родини бобових. Їх сіють разом із вівсом. Після неї ґрунт збагачується азотом…

Поруч старша жінка розраховується за кормовий буряк. Просто велетень. З гігантський кабачок завбільшки, мішок — 30 гривень. Продавець закидає його собі на плечі і несе до воза покупця.

- Просив по 80 копійок за кілограм, виторгувала за 70, — тішиться жінка.

У господарстві, де є свині, кури та інша живність, кормовий буряк потрібний щодня.

Дядько кличе до свого товару. Перед ним олія у прозорих пляшках з-під мінералки, виграє на сонці усіма відтінками бурштину — і світлого, і темного. Продавець охоче розповідає, що олію виготовляє сам, має прес, насіння купує з Білорусії.

— Оце ріпакова, — показує, — півлітра — 20 гривень, це лляна — по 22 гривні. Ріпакова — для їжі, лляна — більше як ліки.

Згодом батько товаришки спробував олію, яку ми привезли з базару, — і виніс вердикт знавця: лляна олія — добра, а ріпакова насправді пахне так, що з жодною іншою не сплутаєш, а тут запах доволі слабенький. Нездала, сказав, не з того ріпаку зроблена.

Розбірні металеві конструкції у траві геть завішані хомутами, ланцюгами, шкіряними довгими пасками та іншим кінним причандаллям. Усі покупці тут чоловіки, і порадників не бракує. Вибирають упряж, сперечаються.

А поруч просто з возів продають рожевих поросяток. Пара — тисяча гривень. Яке ж те м’ясо «золоте» виходить згодом! Але наразі ці кумедні створіння викликають лише зворушення.

— Можна на руках потримати?

— А чого ж ні? — усміхається чоловік.

- Як їх звати?

— Саша і Маша, — під регіт товаришів відповідає чоловік.

І подає одненьке, тримаючи його за ратичку, не відпускає. Бо як втече — навряд чи упіймаємо. Маленьке завмирає, під моєю долонею швидко-швидко б’ється серце. Хтось поруч робить спробу торкнутися його п’ятачка — поросятко вибухає таким пронизливим вереском, що вуха закладає. Поспішно повертаю крикуна господареві.

Хліб! Ось що ми шукали. Справжній сільський хліб.

— Це він і є, — погоджується хлопчина-продавець. — Цей довгий — Корецький.

— Так називається?

— І називається так, і з Корецького району. Півтора кілограма вагою, по 6,50. А цей — Дубенський, з Дубенського району, кіло двісті, по шість гривень…

Набираємо хліба, ще й апетитних булочок, наче з голодухи.

— Беріть сєльодку, — закликає ще один продавець. Напарник у нього — молодий хлопчина. В основному чоловіки за прилавками торгують. Добре, що роботу мають.

— Ця трохи бита.., — попереджає.

— Як це?

— Несвіжа, — пояснює жінка поруч.

Краще цибулі купимо, ось цієї золотистої, наче сплющеної. Називається «Штундер», по 6 гривень за кілограм. Біля макаронів — черга, самі бабусі. За чим стоять? За дніпропетровськими «ракушками». Трикілограмова упаковка — 19 гривень. Макарони смачні, заохочує нас одна з них, не розварюються…

Згадую, що на вході бачила віник по 12 гривень. Повертаємось, цінника вже немає. «Почім?» — уточнюю. «15 гривень», — не моргнувши оком, відповідає хлопчина…

9.30. У місті, та ще й у суботу, багато хто ще спить, а у Межиричах базар вже розходиться. Торговиця порожніє. Лише чути, як копита цокотять та шини шурхотять…