Передплатити Підтримати

«Коли йшли фінальні титри, зал аплодував стоячи. Це такий кайф!»

Ексклюзивне інтерв’ю з відомим казкарем Сашком Лірником, автором сценарію фільму «Пекельна хоругва, або Різдво козацьке»

Фото з особистого альбому Сашка Лірника

Сценарист, актор, але на­самперед — казкар. Сашко Лірник (Олександр Власюк) творить українську казку. Його твори люблять не лише діти, а й дорослі. Кожна каз­ка побудована на історично­му факті, його герої — не ви­гадані, а справжні люди. Він — частий гість на передовій. Звідти серед ночі можуть зателефонувати і попросити розповісти казку. І він роз­повідає… Однією з найпопу­лярніших казок Сашка Лірни­ка є «Пекельна хоругва, або Різдво козацьке», на основі якої зняли фільм. На І Х кіно­фестивалі «Корона Карпат», що відбудеться у курортному Трускавці 24−27 червня (ме­діа-партнером фестивалю є газета «Високий Замок») «Пекельна хоругва» бороти­меться в основній конкурсній програмі за «Золоту корону» кінофестивалю. Про фільм, український кінематограф, справедливість і любов до української культури Сашко Лірник розповів «ВЗ».

— Як створювалася стрічка «Пекельна хоругва, або Різд­во козацьке»?

— Казку, за якою знято цю стрічку, я написав дуже дав­но — 1998 року. Видав її на дисках. До мене звернулися з кінооб’єднання «Артхаус-тра­фік», їм ця казка сподобалася, і попросили мене написати сце­нарій мультфільму. Хотіли зня­ти саме мультфільм. Я написав, однак вони не знайшли фінан­сування, тому сценарій був по­хований. Але сценарій мені подобався, тож мріяв втіли­ти його на екрані. І вже сам по­дав сценарій на конкурс у Держ-кіно. Його хвалили, але гро­шей на зйомку не було. Я сце­нарій щоразу вдосконалював. Подавав його з різними продю­серами і режисерами. Востаннє ми його подали як мультфільм у 2008 році. І знову відмовили. Тоді вирішив: якщо не прохо­дить як мультфільм, спробуємо як фільм. Переробив на сцена­рій художнього фільму. І знову він займав перше місце серед інших, але грошей не виділяли. У той час українське кіно прак­тично не знімалося. Я не зда­вався і подав сценарій від себе — як кінорежисер. У Держкіно сказали: «Не можемо пропус­тити, бо ви не професійний ре­жисер, не маєте відповідного диплома». Більше не подавав. І якось неочікувано мені зателе­фонував один продюсер, каже: «Подавай свій сценарій. Цього разу пройде». Так і сталося. Я не пропускав жодного дня зйо­мок, втручався у процес, сва­рився з усіма, бо хотів донести свої ідеї. У фільм увійшла лише третина сценарію. Коли вийшов фільм, і йшли фінальні титри, зал аплодував стоячи. Вперше таке побачив. Це такий кайф.

— У фільмі багато міфоло­гії і гумору, розрахованого на українського глядача. Але фільм з успіхом йде і у закор­донних кінотеатрах. То у чому ж цінність «Пекельної хоруг­ви»?

— Фільм зберігає і відроджує українську культуру — безцінний діамант в оточенні всіх народів. У фільмі не випадкове жодне сло­во, він будить українську душу. Я був вражений, що дорослі спо­чатку самі йшли на цей фільм, а потім ще раз йшли з дітьми. До прикладу, так було у Кракові. Там не було вільних місць, люди сиділи одне в одного на колі­нах! У Римі — величезний кіно­театр, там зазвичай буває за­йнятий лише партер. Та коли показували «Пекельну хоругву», поз’їжджалися люди і з Мілана, і з Венеції. Кінотеатр був забитий вщерть! Коли власники кіноте­атру побачили цей аншлаг, ска­зали: «Ви нам мало заплатили за оренду? Платіть більше, у нас стільки людей давно не було». 14 травня «Пекельна хоруг­ва» у Сінгапурі на кінофестива­лі представлятиме Європу! За­довго до 14 травня усі квитки на нього були продані. Колись про таке навіть ніхто й мріяти не міг. Але, на жаль, про це ніхто тут не знає. Наша «Хоругва» за кордо­ном має шалений успіх, а в Укра­їні про неї ніхто не говорить.

— Чому?

— Бо ми не входимо до тра­диційних кінотусовок із своїм фільмом. І ще, мабуть, тому, що ми — конкуренти для реєстро­вих кінобосів з їхніми фільмами. Вони себе люблять, себе піарять і себе хвалять. Наш фільм ігнорують, але я щасливий, що його визнають у світі. Попри те, що фільм — дитяча казка, його дивляться усі. Як визначити по­пулярність пісні? Коли її слу­хають багато разів. Так і з цим фільмом — його передивляють­ся по кілька разів. Ба більше! Діти бавляться у «Пекельну хо­ругву» — хтось стає Чортенят­ком Васею, хтось — Семеном… З іншого боку, мене здивувало, скільки у мене з’явилося нена­висників. Не розумію, чому. Ду­мав, усі зрадіють: нарешті наше українське кіно — про козаків… А посипалися гнівні коментарі. Не здивувався б, якби були від во­рогів, а то від своїх! Та, попри все, обирає глядач, що йому ди­витися. От зараз у нас залиши­лася єдина можливість заявити про себе — ми номінуємося на приз глядацьких симпатій кіно­премії «Золота Дзиґа». Просимо наших глядачів підтримати нас і проголосувати за «Пекельну хо­ругву» на сайті segodnya.ua.

— Ви не лише пишете каз­ки, а й самі їх читаєте…

— Не читаю, розповідаю.

— Який процес подобаєть­ся більше — розповідь чи на­писання?

— Коли пишу, почуваю­ся творцем. Це відчуття не­можливо ні з чим сплутати. Розповідати також страшен­но подобається, бо тоді відбу­вається єднання, взаємодія, обмін енергіями. Розповіда­ти казки, мабуть, подобається більше, бо це частіше роблю. Я — єдиний виконавець, який їз­дить по забутих Богом і людь­ми селах, куди ніхто і ніколи не приїжджає. Я — єдиний ар­тист у світі, який може казку розповісти телефоном. 2014 року мені посеред ночі зателе­фонували бійці і кажуть: «Нас обстрілюють „градами“, нам страшно. Дядьку Сашко, роз­кажіть нам казку». І я телефо­ном, який вмикають на гучно­мовець, розповідаю казки. Та й особисто їздив на передову. Тішить, що мені довіряють, бо я для них — свій.

— Казки розповідаєте під музичний супровід. Чому ваш інструмент колісна ліра, а не, скажімо, кобза?

— Спочатку акомпанував собі на гітарі, але то не т. е. По­чав думати, який інший інстру­мент обрати, зупинився на лірі. Бо щоб грати на кобзі, треба мати музичну освіту. Тому ліра мене всюди супроводжує.

— Звідси псевдонім — Лір­ник?

— У 2000 році мене запроси­ли на київське телебачення ро­бити програму казок. Постало питання назви. Я й придумав «Казки Лірника Сашка». Моя кохана дружина Леся мене так і називає — Лірник.

— Як довго працюєте над твором?

— По-різному. До прикла­ду, сценарій до кліпу «Щедрик» для Олега Скрипки я написав за 8 секунд. Це єдиний муль­тфільм, який купили США, і його показують там на Різдво. Є складні історії з багатьох епі­зодів. Такі пишу роками. Зараз у комп’ютeрі маю близько 20 документів відкритих. Пишу не лише казки, а й вірші, есе. Такі речі пишу на одному подиху.

— Ще одним знаковим ва­шим фільмом є мультфільм «Моя країна — Україна». За цю роботу отримали нагоро­ду кінофестивалю «Відкрита ніч» у категорії «Найкращий сценарист». Розкажіть про цей проєкт…

— Коли я написав сцена­рій «Пекельної хоругви», ком­панія «Артхаус-трафік» шука­ла режисерів, кому б цей твір підійшов. Я тоді познайомив­ся з мультиплікатором Степа­ном Ковалем. Він тоді робив мультик для Росії «Гора само­цветов». Степан каже: «У мене є ідея зробити український се­ріал — такий самий». Я запере­чив, мовляв, для чого повторю­вати. І я придумав «Моя країна — Україна» — як самодостат­ній проєкт про казки і легенди, пов’язані з містами і селами. Перша серія була про Кривий Ріг. Було складно, бо треба вкластися у 3−4 хвилини. Про­стіше, мабуть, написати вели­кий роман, ніж такий малень­кий сценарій. Ці мультики мали показувати у кінотеатрах пе­ред демонстрацією фільмів. Мені усе вдалося, хоча пра­цювали за ідею. Допрацюва­лися до 16-ї серії. Кожну серію робив свій знімальний колек­тив. А далі почали втручати­ся у мої сценарії. Найкращий сценарій був про Львів, а муль­тфільм вийшов найгірший, бо режисер вирішив не дотриму­ватися мого сценарію. Через це я пішов з проєкту. Цей се­ріал отримав Шевченківську премію, Степана нагородили. А мені навіть не подзвонив і не сказав. Як і всім іншим, хто цей мультсеріал робив.

— Знаю, що у цього мультсеріалу була незавидна доля, бо канали відмовля­лися його брати у прокат. Чи змінилося щось зараз?

— Власником серіалу є дер­жава. А якщо держава не за­цікавлена, то й показувати не будуть. Чомусь «Скажене ве­сілля» крутять, а мультфільм «Моя країна — Україна» — ні. Хоча власник той самий — дер­жава. Тому я б із задоволенням усі свої роботи виклав би у без­платний прокат. Щоб люди ди­вилися.

— Чи не опускаються руки після такого ставлення до вас?

— Не опускаються. Я — впер­тий і нарваний.

— Нашим дітям показують «Шрека» і «Свинку Пеппу», а наших мультфільмів немає?

— Це політика антиу­країнської держави і анти­українських каналів. Я б запровадив кримінальну від­повідальність за показ анти-українських шоу, які собі до­зволяє той самий «Квартал». Натомість вони почуваються спокійно, принижуючи україн­ців, знищують і нівелюють нашу історію. Бо у нас не українська влада!

— Що треба зробити укра­їнському кінематографу, щоб на екрані з’являлися наші якісні фільми?

— Я цю кухню побачив зсе­редини. Питання не до кінема­тографа, а до держави. Я маю досвід зйомок кіно без грошей. Скажімо «Чорного козака» ми зняли за власні кошти. Знімали його десять років. Коли україн­ське кіно почнуть фінансувати, тоді й будуть з’являтися добро­тні фільми. Я ніколи не критикую українське кіно, бо воно ще дуже слабеньке. До мене іноді звер­таються продюсери з прохан­ням виправити (чи переписати) той сценарій, який уже виграв конкурс. Я колись також думав, що перемагають кращі. До при­кладу, один мій сценарій спо­чатку входить у трійку кращих, а на наступному конкурсі не дохо­дить навіть до фінального обго­ворення. Чому?

— Ви за освітою інженер-кораблебудівник. Коли на­писали свою першу казку?

— Коли мав чотири роки. Хо­див у дитсадок. Мої батьки — вчителі. Перша казка була у віршах. Тоді у садочки приїж­джали різні комісії. От коли всі дітки лягали вдень спа­ти, мене не клали. Це був для мене перший «гонорар» — я прогулював сон (сміється. — Г. Я.). От я тим комісіям читав вірші, вигадував всілякі історії.

Посилання на голосування за «Пекельну Хоругву».