Атож, виявилося, що про 1990-ті можна знімати й так — якщо любиш своїх героїв

Ірині Цілик вдалося зняти неймовірно ніжну драму зростання в реаліях 1990-х — без єдиної ноти фальшу, легко й непомітно, як із чужого ватника, вивільнившись із нав’язлої в зубах «пострадянської» традиції торгівлі «чернухою» і роздиранням струпів (нарешті!). При всій намацальній, археологічно-достеменно вибудуваній речевості кожного кадру (ааа, в нас був такий телефон! о, в нас така сама люстра була!.. — раз у раз лине по залу радісний шепіт), при всій абсолютній соціологічній точності подієвого тла (хіба що Кучми в телевізорі бракує! — зате, кажуть, є молода Забужко, яку я, на свій сором, проґавила, зачарована грибами на передньому плані…), — в цьому фільмі злидні дивним чином не відразні: вони «олюднені» («одомашнені», «прогріті»), бо є декораціями людського життя, теплого й трепетного: погляд, що робить Цілик ближчою до італійського неореалізму, ніж до того кіна, яке витоптало мізки цілому поколінню наших кінематографістів від «Малєнькой Вєри» до, прости Господи, «Слова пацана».

Атож, виявилося, що про 1990-ті можна знімати й так — якщо любиш своїх героїв. І тоді на Джіффоні, головному європейському кінофесті фільмів для дітей та юнацтва, 600 італійських підлітків, найсуворіше журі, впізнають в Тимофієві себе (!). І присудять українському фільму нагороду в своїй віковій категорії. (Ви багато про цю нагороду чули? Так отож…)

Чого мені особисто забракло в цьому фільмі, то це Фелікса: юний Влад Балюк (Тимофій) рішуче «переграє» Іздрика-Фелікса за всіма параметрами в кожному кадрі. При всій своїй фактурності, Іздрик «грає себе», чи то пак — спитого й опущеного радянського інженера, куди більше, ніж «афганця», який носить у дипломаті «калаш» і справді може в нестямі вбити людину — і в якого, попри всю його пожованість життям, ще може закохатись героїня Галини Стефанової (Господи, думаєш дивлячись, як же нас були обікрали — скільки ж у нас прекрасних акторів промарнувалось, поки нам десятиліттями градом були вальохали з екранів московські писки!).

Тобто, якби вдалася ще й «афганська драма», це взагалі було б геніальне кіно. Але чудес не буває: «про Афган» мало розказати моє покоління — 60-літні, а не 40-літні. Ми цього не зробили — крім кількох віршів Василя Слапчука («Той, хто в мене стріляв, /мабуть, був хорошим чоловіком, / хай пошле йому Аллах довгих років життя…» і т.д.), українська культура не лишила власного образу тої війни, ані власної художньої мови, якою про те можна говорити, ніякого тобі, цим разом, «І тебе загнали, мій Якове добрий…"©, — до теми участи українців в колоніальних війнах імперії наша культура вперше підійшла щойно з «Дорогою на Асмару» Сергія Сингаївського. І чи буде в нас коли «проговорена» «афганська травма», чи так і лишимось у цій темі при «Цинкових мальчиках» Алексієвич, — невідомо; в кожному разі, не дивно, що Фелікс «провис». Я б цей фільм і в українському прокаті називала так, як у західному: «Rock. Paper. Grenade» -«Камінь. Ножиці. Папір» (і звучить же розкішно!).

Словом, ідіть і дивіться. Там багато чого є до подумання — як у всякому цільному шматкові прогрітого любов’ю живого життя.

Джерело