Закон про мобілізацію приймати — не «корабельних сосен» тягати…

Чутлива тема мобілізації стала черговим лакмусовим папірцем і для президента Зеленського, і для його «слуг». Цей папірець продемонстрував, що важкі, непопулярні рішення влада ухвалювати боїться. Відтак намагається перекинути відповідальність на кого вдасться. Президент взагалі самоусунувся, перекинувши «мʼяч» на поле уряду і Парламенту. Хоча він, як Верховний головнокомандувач, згідно з Конституцією має право (а в цьому випадку, радше, обовʼязок) законодавчої ініціативи. І якби він наважився від себе подати відповідний Закон, то, маючи у Верховній Раді монобільшість, його б швидко ухвалили (як невідкладний) і вже б «поїзд пішов»… Бо фронт не чекає. І ворог передишку не дає. А Залужний криком кричить, що армії потрібне поповнення.

Але президент вирішив стояти осторонь проблеми і спостерігати, як уряд і нардепи ламають списи об цей закон, збурюючи при цьому суспільство.

В умовах затяжної війни, коли суспільство психологічно виснажене, такі доленосні для країни рішення, що стосуються мобілізації мали би обговорюватися і прийматися вищим військово-політичним керівництвом у робочому порядку за закритими дверима. У нас, звичайно, демократія і думка суспільства важлива щодо усіх тем, але там, де йдеться про тактику і стратегію війни, вирішальним має бути слово військового командування.

Нагадаю, першим тему мобілізації кинув у широкі маси президент Зеленський. На своїй підсумковій пресконференції він озвучив цифру у 500 тисяч мобілізованих, яку начебто потребує військове керівництво. І цим відкрив «ящик Пандори». По-перше, озвучувати будь-які конкретні цифри — це щонайменше необачно. Бо їх чують не лише українці, яких ця кількість налякала, а й ворог. Навіщо давати противнику якісь орієнтири. По-друге, саме формулювання, мʼяко кажучи, некоректне. Президент це подав так, мовляв, ця цифра ледь не особиста забаганка Залужного. Тобто не країні, яка воює з чисельно більшим ворогом, потрібні солдати, а військовому керівництву. Таке дистанціювання від армії… А мало бути навпаки. Президент мав наголосити, що саме суспільство зацікавлене у мобілізації, держава потребує захисту від ворога. Виглядало це як намагання «перевести стрілки». Як наслідок, Залужний був змушений скликати свою пресконференцію і давати пояснення суспільству, яке було ошелешено цифрою, озвученою президентом. Українці подумали, що то вже не сьогодні-завтра всіх чоловіків (а, може, і жінок) будуть забирати до війська. Не встигли пристрасті вщухнути, як стало відомо про урядовий законопроєкт. І тут вже понеслось… Які тільки ідеї та екзотичні пропозиції не звучали з вуст політиків, аби тільки задурити людям голови. І мобілізація шляхом лотереї, і бронювання від мобілізації чоловіків, які отримують високі зарплати та сплачують великі податки… Спікер українського парламенту Руслан Стефанчук в одному інтервʼю розповідав, що у Британії свого часу був такий «податок на боягузтво», коли можна було відкупитися від обов’язку йти воювати… Одне слово, викидів в інформаційний простір було чимало. Тож усі свята українці мали про що дискутувати.

Тим часом, законопроект від Кабміну, вочевидь, писали «на коліні» і нашвидкуруч. Він виявився таким сирим і недосконалим, що депутати у профільному комітеті вже тиждень не можуть з ним розібратися. А це ще його в зал не виносили навіть на перше читання. Очевидно, після пресконференції Зеленського в Офісі президента вирішили, що не «царська» і невдячна це справа мобілізацією займатися, і доручили готувати закон уряду. А там ще ті спеціалісти з мобілізації… Втім, як і у Верховній Раді. Мені на очі потрапило інтервʼю з першим заступником голови Верховної Ради Олександром Корнієнком (це той, що обговорював з Арахамією «корабельних сосен»). Коли журналістка з «Радіо свобода» запитує його думку про закон про мобілізацію, то у відповіді домінують фрази «не знаю», «не готовий сказати» тощо. Втім, процитую:

«Не готовий сказати, яка буде версія на виході. Мій прогноз, що буде якась компромісна версія, не знаю, навколо чого будуть компроміси, але точно вона буде відрізнятися від того, що уряд вніс. Напевно, це буде якась версія „комітетська“, так звана, де беруться кілька альтернативних законопроєктів і виробляється спільна редакція. І, напевно, це може піти на перше читання в зал, але до другого читання все одно ще будуть правки. Тобто, що буде потім підписано президентом, воно точно може відрізнятися від того, що уряд вніс».

Одне слово, ми не ми і закон не наш…

Та найбільше вражає навіть не профнепридатність і некомпетентність заступника спікера, а лицемірство і фальшивість. Це яскраво проявляється в останній фразі. Де вже апріорі всіх собак вішають на уряд, скидаючи на нього весь негатив, всі репутаційні втрати. Але правда у тому, що у нас в країні уся влада сформована однією політичною силою, лідером якої ж є президент. В парламенті «слуги» мають монобільшість, і саме цією монобільшістю вони сформували уряд. Цей уряд з крові і плоті цієї влади. Тому не треба розказувати суспільству казки про поганий уряд і хорошого президента. Просто в даній ситуації уряд найменше шкода, тому вирішили саме його зробити цапом-відбувайлом. Зеленський спочатку намагався перекинути усю відповідальність на військових, але коли Залужний розставив всі крапки над «і», довелось жертвувати урядом. Втім, їм Шмигаля ніколи не було шкода… втім, він знав, на що він йшов. Тому так довго тримається.

Президент Зеленський, який керує країною майже пʼять років, два з яких в умовах широкомасштабної війни, нарешті має збагнути, що непопулярні рішення треба ухвалювати, не боятися відповідальності. Рейтинги і любов виборців — речі оманливі й тимчасові. Не за них треба хапатися. Не на них спиратися. Спиратися і сподіватися нині усі ми, українці, в тому числі й президент, маємо лише на армію і на самих себе. Тому іншого варіанту, як посилювати військо, у нас немає. Робити з мобілізації політичні шоу, намагатися спекулювати на цій темі, заговорювати її, це, по суті, сприяти саботажу. Це шлях до поразки. А це точно не наш шлях…