Якщо й справді існують молекули й кванти національної ідентичності — то оце саме Воно!
Там, де козак Василь і запорожець Андрій співають: «Танцювала риба з раком»
В українському кінематографі є епізод, який є абсолютно геніальним на всі часи.
Мова про «Пропалу грамоту», Бориса Івченка, 1972 рік. Студія Довженка.
Там, де козак Василь і запорожець Андрій (Іван Миколайчук і Федір Стригун) співають: «Танцювала риба з раком».
Начебто дурна жартівлива пісня ні про що. Апологія абсурду. Небилиця.
Але це — дзен і медитація. Це момент повної відстороненості від світу, й свідомої невідповідності емоцій моменту. Це якийсь абсолютний ментальний пофігізм на своє життя, це зневага до смерті, минучості, й будь-якої небезпеки. Це якась абсолютно неймовірна нездоланна Сила!
Для мене вся наша війна, всі наші воїни під цю пісню. Рефреном. Хоч із шаблею, хоч з джавеліном…
Якщо й справді існують якісь там молекули й кванти національної ідентичності — то оце саме Воно!
Мій односельчанин, Юрко Манько, «Мантус», на кілька років молодший за мене, на фронті так говорить з мінами. І вони його слухаються… Це якась окрема емоційна, психологічна і життєва царина, досі невідома ніякій науці. Зневага до фізики й класичної логіки.
Цей фільм, як і належить, був заборонений. 10-ть років валявся «на полицях». Потім його показали в дуже обмежених аудиторіях…
