Законотворче аутодафе
На тлі неминучого економічного падіння української економіки через пандемію коронавірусу влада вимушена звернутися до західних спонсорів по фінансову допомогу.
Здавалося б, що може бути простішим, ніж ухвалити так званий «антиколомойський закон» і поновити співпрацю з МВФ. Інтереси одного проти інтересів мільйонів. Вибір очевидний. Але і тут не обійшлося без «фішечек».
Народні депутати вже подали до закону про банки, яким забороняється повернення ПриватБанку колишньому власнику Ігорю Коломойському, 16 300 поправок. З них рекордсменами виявилися «слуги народу». Дмитро Чорний, Ольга Василевська-Смаглюк, Олег Дунда, Сергій Демченко та Олександр Дубінський. Найбільше поправок — понад 6 тис. — подав народний депутат Антон Поляков. ЗМІ маркують його як «позафракційного», хоча до парламенту він обирався від президентської партії «Слуга народу». 15 листопада 2019 року його було виключено з фракції. Якщо дотримуватися процедури, на розгляд всіх правок потрібно близько 4 місяців. Тож на весь цей час Верховна Рада буде заблокованою. В час епідемії. В умовах непрацюючої через карантин економіки. Чи є це парламентською корупцією? Можливо. Але головне не те, в чиїх інтересах діють народні обранці. На мій погляд, важливим є сам факт того, що вони належать до владної більшості, яка вже не вперше дозволяє собі зловживання демократичними процедурами.
Це тролінг, панове. Те, що випадкові люди, яких до законодавчого органу влади привів президент, дозволяють собі таку демонстративну зневагу до народу, що навіть не ховаються, — це знущання над українським парламентаризмом як явищем. Зрозуміло, що і раніше мали місце блокування законотворчої діяльності за допомогою альтернативних законопроектів та незчисленної кількості поправок. Але здебільшого їх вносила опозиція або ворогуючі депутатські групи. Тепер же в рамках однієї політичної сили відбувається боротьба нанайських хлопчиків, що ставить під сумнів щирість президентських намірів пожертвувати колишнім роботодавцем заради державних інтересів.
Маємо абсурдизацію інституту народного представництва. Ідеї демократії, ідеї незалежності і державності знецінені. Мрія багатьох поколінь українців про свою правду та волю на власній землі нищиться на наших очах зловживанням демократичними механізмами, якими закон та Конституція наділяють парламентарів. Зловживання правом парламентаря на законотворчу діяльність призводить до знецінення права як фундаментальної основи української держави. Все це нагадує «порядки» на окупованих нині територіях Донецької та Луганської областей, коли окупаційна влада ухвалює рішення у якості покарання прив’язати жінку, обгорнуту в український прапор, до стовпа і дозволити всім охочим «відвести душу». Тому що у будь-якій сучасній правовій системі не може бути такої санкції за будь-який злочин. Ув’язнення, обмеження прав, навіть страти — так. Але не публічні аутодафе, які включають плювки та тички від перехожих. Навіть авторитарні правителі намагаються надати своїм діям вигляд «законності». Тут же мова іде про просте середньовічне «маю владу — можу собі дозволити». Будь-яке неподобство. Будь-яке дикунство. Будь-яку демонстрацію власної ницості.
Неповага до законів та норм парламентаризму свідчить, що тих, хто не проти використовувати демократію для власного зиску, більше нічого не стримує. В публічних покараннях головним спостерігачем та учасником є публіка. Поки більшість експертів намагається сперечатися про те, кому це вигідно, і хто чия людина, Україну вже тягнуть до того ганебного стовпа, де кожен вискочка та невіглас може зробити з нею все, що хоче. Найстрашніше, що мало хто здатен усвідомити все жахіття регресу правової держави до середньовічної антиправової системи, в якій «справедливість», «законність», «норма», «право» та «правда» залежать виключно від міри розпусти володаря. Або від обсягу отриманого за блюзнірство гонорару.
