«Нам потрібна парламентська Україна, бо нам не потрібна сильна Україна»
Одним із шансів, який дає нам у руки передвиборчий рік, є розмови довкола переукладення «суспільного договору»
Оговтавшись від зловісних прогнозів сумнівних геніїв і шахраїв, економістів та політтехнологів, пересічний українець починає тверезо розмірковувати над тим, що ж насправді відбувається. Декому ситуація, особливо на фоні убивства рома у Львові чи випадку протилежного ґатунку — надмірного застосування сили проти противників ЛГБТ-параду, до болю нагадує лихі 90-і. Відтак дехто всерйоз починає готуватися до апокаліпсису. Таким настроям пораджу читати де Голля: «Історія вчить не фаталізму; запам’ятайте цей урок… Якщо ви переживаєте зло реального і побоюєтеся гіршого, вам скажуть: „Такі закони історії“. І науково доведуть. Не погоджуйтеся, панове, з таким ученим боягузством».
Йдеться про застарілість схем і моделей, якими ми досі сяк-так успішно послуговувалися і у стосунках між людьми, і у взаєминах держави та громадян. Україна не може просуватися далі, грунтуючись на суспільних антагонізмах і тотальній недовірі. Бо що таке криза? Це насамперед тотальна недовіра — клієнта до банку і навпаки, виборця до політика, еліти до загалу.
Але це — лише вершина айсберга, його ж підводна основа — стосунки поміж нас, особистісні неприязнь, нещирість і лицемірство. На жаль, часто наші мотивації будуються на недовірі й бажанні «кинути» партнерів, необгрунтовано вивищитися, втілити не надто адекватні амбіції.
Навіть усвідомивши віртуальну загрозу Руїни, вітчизняні політики не можуть відмовитися від звичних практик спілкування. Навпаки, перекладають вину один на одного, аби тільки потішитися ефемерною перспективою перемоги, збудованої на чужих кістках. Оце — криза політики. Як казав Єжи Лєц: «А, може, стіни Єрихону впали просто тому, що у місті надто гучно дмухали у фанфари?».
Одним із шансів, який дає нам у руки передвиборчий рік, є розмови довкола переукладення «суспільного договору», пропозиції, які лунають з різних середовищ (що, звісно, пропонуватимуть суспільству своїх кандидатів на найвищу посаду), про потребу перегляду Основного Закону. Найрадикальніший варіант — написати нову Конституцію. Звичайно, висловлені думки та пропозиції слід ретельно просіяти, аби вилучити з них популістську полову. Бо, до прикладу, чи може бути прийнятною думка про переформатування України під парламентську республіку, яку інтенсивно просуває Юлія Тимошенко? Гадаю, у жодному разі. Нагадаю промовисту цитату одного зі стовпів «руського міра» Костянтина Затуліна, яку він висловив ще на початку 2000-х. «Нам потрібна парламентська Україна, бо нам не потрібна сильна Україна». Гадаю, цього достатньо.
А поза тим, маємо чудову нагоду стати іншими, спробувати розпочати з чистого аркуша, вибудовуючи довіру на рівні особистостей. Негаразди і виклики не змушують нікого вибачатися за вчорашні гріхи і неправду, вони ставлять на перший план майбутнє, саму проблему того майбутнього: чи буде воно взагалі? Отож, почнімо з себе, зі своєї постави до сусіда, співробітника, бізнес-партнера. Про владу забудьмо: якщо вона зауважить метаморфози серед виборців, то інстинкт самозбереження змусить змінитися її теж.
