«У Кремлі не збираються доходити до Києва і Львова. Чекають, що Україна сама розвалиться»

З часу підписання мінських домовленостей-2 тиждень минув. Але ні заяви учасників переговорного процесу, ні оприлюднений текст домовленостей не стали крапкою у дискусії, для кого угода виграшніша — для України чи все ж для Путіна. Очевидним залишається одне: скільки Кремль не сади за стіл переговорів, навіть хитких гарантій дотримання домовленостей від нього не дочекаєшся.

Ось і цього разу Путін продемонстрував, що хазяїн свого слова: сам дав — сам забрав. Обумовленого у Мінську перемир’я на Донбасі так і не дочекалися. Але важливості нових мінських угод це аж ніяк не применшує, вважає російський історик, викладач Вищої школи економіки.

— Умови, на яких підписано чергові мінські домовленості, вигідні Україні, — каже Єлена Галкіна.

— Це успіх і української, і європейської дипломатії. По-перше, розрядка була необхідна. По-друге, нова угода не лише не відійшла від попередньої, підписаної у вересні, а й деталізувала її. Закладено певні механізми для виконання, чого не було у вересневих мінських домовленостях. Важливим моментом є те, що Путін поставив свій підпис під документом, в якому задекларовано «повне дотримання суверенітету і територіальної цілісності України». Тим самим він де-факто визнав Крим українською територією. Не менш цікавий пункт угоди — вивід найманців, іноземних збройних формувань з території України. Зверніть увагу — з території України, а не з території окремих районів Донецької і Луганської областей. Що дає можливість далі розвивати тему повернення у правове поле ситуації з Кримом. Звичайно, це буде не завтра і навіть не через рік. Але це той хвостик, за який і треба тягнути.

— Що виграшно для України, очевидно, програшно для Путіна. З якого переляку він благословив нові мінські домовленості на невигідних для нього умовах?

— Думаю, переговори, які перед Мінськом проводили у Москві за участі Меркель і Олланда, дали свій ефект. Судячи з того, в яких формулюваннях були підписані мінські домовленості-2, можна зробити висновок: Путіну дали зрозуміти, що буде, якщо він не підпише угоду. Враховуючи, що Росія перебуває у дуже складній економічній ситуації, яка лише загострюється, такі аргументи, як відключення РФ від міжбанківської системи SWIFT, розширення секторальних санкцій спрацьовують як залізобетонні. У Заходу залишилося чимало важелів впливу на Путіна і його оточення. Від розширення персональних санкцій, розкриття інформації про власність у США й Європі, до таких аргументів, як процес у справі Литвиненка (екс-співробітника ФСБ, у замовному отруєнні якого підозрюють Путіна. — «ВЗ»). Очевидно, попередження про такі можливості і були задіяні перед Мінськом-2.

— Але це не завадило Кремлю одразу ж дати відмашку на порушення одного з ключових пунктів мінських домовленостей — припинення вогню.

— Як показує досвід воєнних конфліктів останніх десятиліть, вогонь ніколи не припиняється одразу. Було зрозуміло, що це буде не припинення вогню, а зниження інтенсивності обстрілів. І що станеться це не упродовж кількох годин чи навіть днів, а можливо, упродовж кількох тижнів. Не виключено, що є щось, якісь пункти мінських угод, які не підлягають оприлюдненню. І тут варто, мабуть, орієнтуватися на реакцію міжнародних організацій. У першу чергу — ОБСЄ, на яку покладена відповідальність за моніторинг виконання сторонами мінських угод. Доки ОБСЄ не заявила про порушення домовленостей, Європа і США вважатимуть, що усе відбувається у допустимих рамках.

— Для тих західних політиків, які виступають за всебічну допомогу Україні, справа Литвиненка, порушення Кремлем мирних домовленостей, міжнародних принципів і норм — аргумент, адресований зокрема й електорату. Мотивація, чому необхідно підтримувати Україну, у тому числі — і зброєю. Спрацює?

— Для Росії це болюче питання. Достатньо подивитися на дипломатичну істерію й реакцію в російських ЗМІ. Захід, думаю, буде і далі використовувати «збройний аргумент» як важіль тиску на Росію. Щодо реального надання Україні сучасного озброєння, то це може статися у разі, якщо «ЛНР-ДНР» пі­дуть на великий прорив, тобто буде спроба серйозно дестабілізувати ситуацію. США, думаю, тоді точно нададуть Україні зброю. Таке ж питання виникало, наприклад, щодо сирійської опозиції проти режиму Ассада. Навіть після того, як Ассад перетнув червону лінію, застосувавши хімічну зброю, Обама не став надавати важке озброєння бійцям Вільної сирійської армії.

— Звучали думки, що надання Україні високотехнологічного озброєння може суттєво пришвидшити кончину режиму Путіна. У тому сенсі, що ще масовіші російські втрати (внаслідок застосування цієї зброї) активують у російських військових інстинкт самозбереження. З усіма наслідками, які з цього випливають, — аж до військового перевороту. Допускаєте такий варіант?

— Важко сказати, наскільки масштабними мають бути втрати, щоб агресивно-пасивне населення Росії прокинулося й обернуло свій гнів не проти Америки й України, а проти головного винуватця своїх бід. Безумовно, озброєння, яке можуть надати Україні США, сприятиме швидшому вирішенню донбаської проблеми. Але щоб прямо впливати на зміну режиму у Росії, не думаю. Захід розуміє небезпеку, яка виходить від непередбачуваного політичного режиму. Й у будь-якому разі сприятиме зміні цього режиму. Зміні зсередини, бо інакше і не може бути. І тут вирішальними будуть не труни, а різке погіршення соціально-економічної ситуації, яке накладається і на політичну еліту. Бізнес незадоволений тим, що відбувається, і як держава реагує на загострення кризи. Населення вже починає прозрівати, бачачи, як змінилися ціни, асортимент продуктів, їхня якість, як проходять масові скорочення, тануть зарплати. Головні соціальні проблеми ще попереду.

— Але виглядає так, що Путін розцінює це для себе як менше з двох зол. Мовляв, у нинішній ситуації невдоволення через соціально-економічний стрес у Росії внаслідок західних санкцій менш убивче для нього, ніж умиротворення на Донбасі, якого Путіну не пробачать поводирі «русского мира» і прихильники «могучей империи».

— Путін розуміє, чим ризикує. Коли людям нічого їсти і ніде працювати, ситуація стає небезпечною. Бачимо зміну брендів у російській пропаганді — формується образ внутрішнього ворога. Не випадково на 21 лютого намічено так званий марш «Антимайдану» у Москві. Це фактично чорносотенний рух, спрямований на силове недопущення народних заворушень з допомогою парамілітарних формувань — міцних молодиків, які готові «за Путина, за победу!». Рекламу цього заходу крутять на центральних каналах, у московському метро. Це свого роду «смотр»: чи вдасться зібрати «чорносотенців» більше, ніж, наприклад зібрав Марш миру у Москві? А далі визначатимуться, як діяти.

— Хоча багато хто переконує, що у Росії Майдан неможливий, у Кремлі не приховують страху перед таким розвитком подій. Цей страх навіть у новій військовій доктрині Росії чітко проглядається. «Дії, спрямовані на насильницьку зміну конституційного ладу РФ, дестабілізацію внутрішньополітичної і соціальної ситуації в країні» прописали окремим пунктом у розділі «Основні внутрішні небезпеки». Мабуть, недарма бояться?

— Майдан у Росії можливий. І він буде. Будуть масові невдоволення, виступи. Але чи витримає Росія це? Влада готова застосовувати силу набагато жорсткіше, ніж це було в інших країнах — Єгипті, Тунісі чи Україні. Не випадково відповідний пункт передбачили й у військовій доктрині. Це означає, що для придушення масових виступів збираються застосовувати армію. У країні пахне фашизмом. Але наскільки це матиме реальну масову підтримку, у тому числі і силових структур, сказати важко. Досі у Росії був такий суспільний договір, що влада спиралася саме на неучасть людей у політиці. Ви нас не чіпаєте (маючи непоганий достаток, зарплати), а ми робимо що хочемо, не чіпаючи вас. Тепер влада хоче переукласти цей договір: намагається спертися на агресивну частину суспільства, закликаючи до активної політичної підтримки. Судячи зі змін у законодавстві і пропаганді, за зразок трансформації політичної системи обрали класичні фашистські режими першої половини ХХ століття. Питання лише у тому, наскільки можливо реалізувати це на початку ХХІ століття, в інформаційному су­спільстві. Експеримент вкрай небезпечний.

— Чи справді Путін розраховує на те, що виснажливою війною і постійним розхитуванням ситуації йому вдасться задавити Україну раніше, ніж Росія перетвориться на розбитий об західні санкції «Титанік»?

— Думаю, Путін у це вірить. Як вірив й у те, що можна легко відколоти дев’ять областей України і влаштувати там «Новоросію». Одна з головних бід сучасної Росії — вкрай погана, майже цілком порушена комунікація між центром прийняття рішень й експертним співтовариством. Цілий ряд фатальних рішень Росії щодо України був прийнятий саме тому, що прислухалися не до експертів, а до пропагандистів, які змагалися у вгадуванні найпотаємніших бажань режиму Путіна.

— Плани на повалення Порошенка — частина путінського сценарію?

— Такий розрахунок справді є. Якщо подивитися на висловлювання російських офіційних осіб і пропагандистів, риторика змінилася. Вже не збираються доходити до Києва і Львова, а чекають, що Україна або сама розвалиться, або стане проросійською у результаті внутрішніх процесів. Вони будуть активно лобіювати свій варіант конституційної реформи — з можливістю виходу окремих регіонів зі складу України і наданням окремим регіонам права ухвалювати рішення про європейську чи євразійську інтеграцію. У пропагандистському середовищі популярна теза про те, що існують неподоланні протиріччя в середині української коаліції. Найбільш популярна версія про війну між Порошенком і Коломойським, в результаті якої «доброзичливці» сподіваються на державний переворот, третій Майдан. Але я не бачу реальних підстав для втілення такого сценарію у життя.

- Що думаєте про справу Надії Савченко? Яка тут частина холодного розрахунку Кремля («що б виторгувати в обмін на Савченко?») і цинічної помсти (кровожерливості Путіна)?

— Для Путіна це — особисте. Навіть якщо абстрагуватися від емоцій, від того, що йдеться про життя людини, що висунуті їй звинувачення абсурдні, рішення не відпускати Савченко, абсолютно нелогічне. Якщо брати інших автократів, то, наприклад, єгипетський президент нещодавно випустив під заставу журналістів «Аль-Джазіри», яких запроторили до в’язниці теж за сумнівними звинуваченнями. Він пішов на цей жест. Щодо позиції Путіна у справі Надії Савченко, то у світі це сприйматиметься не інакше, як звірство і самодурство.