Чим більшими будуть збитки, тим важче Росії напасти на Україну
Занадто велика залежність від одного джерела прибутку - це стара російська хвороба
Лютий 1918 року, Петроград, Фінляндський вокзал. Голова Ради Народних комісарів В. Ленін видирається на броньовик і виголошує на цілу Європу, що Росія не буде платити за боргами, які ретельно накопичувала останні 50 років. Коли ця новина сягає Парижу, який був головним кредитором Росії усі ці пів століття, там хапаються за серце, усвідомлюючи, що Франція нічого не може вдіяти, щоби примусити Росію повертати кредити. Але отямившись від першого шоку, там вирішують викачати ці борги з Німеччини, яка погодилася під гарантії президента США на перемир'я і складання зброї, що припинило Першу світову війну. І ось на сумнозвісній Версальській конференції наступного 1919 року на Німеччину накладають такі умови відшкодувань збитків Франції, які не тільки не мають нічого спільного з обіцяними умовами миру, запропонованими президентом США, а взагалі не мають прецедентів у історії Європи.
Вже для учасників Версальської конференції було зрозумілим, що ці умови не тільки не мають жодного стосунку до справедливості, але є прологом до наступної світової війни. Наприклад, Джон Мейнард Кейнс, який брав участь у конференції від Великої Британії, написав на цю тему надзвичайно детальний звіт. Але оскільки у той час він ще не був всесвітньо відомим економістом, його застереження не мали великого розголосу.
Нав'язані Німеччині Францією умови репарацій, призвели до гіперінфляції та німецького голодомору 1924 року, коли міські служби не встигали прибирати з вулиць Мюнхена та Гамбурга тіла померлих від голоду людей.
Це закарбувалося у пам'яті пересічних німців, і коли світова економічна криза, що розпочалася з краху Нью-Йоркської біржі восени 1929 року досягла німецької економіки, жахливі картини 1924 року виповзли з пам'яті німців. Тому вони були готові підтримати будь-яку владу, що надасть гарантії роботи і хліба.
Так до влади у Німеччині прийшли у 1933 році найбільші злочинці, яких знала історія Старого континенту. Це призвело до Світової війни 1939−1945 років у якій загинуло 60 мільйонів людей.
А Росія і надалі не збиралася відплачувати борги і тому не мала змоги користуватися кредитом, бо ніхто не наважувався позичати гроші боржникові, який не збирається віддавати борги.
Тільки під час Другої Світової війни Сполучені Штати надали Росії (яка на той час іменувалася Радянським Союзом) кредит, що мав назву ленд-ліз. Але американці і не розраховували, що Росія віддасть ці кредити. Вони їх надали, щоби Німеччина не змогла досягти швидкої військової перемоги над Росією і основні сили німецької армії застрягли би на східному фронті.
Тим часом американські війська могли би звільнити північ Африки від німецьких військ на чолі з генералом Роммелем.
Коли Друга світова війна скінчилася, Росія і надалі не мала доступу до західних кредитів. Але на її щастя, нафта та газ вже були необхідні для розвитку світової економіки. Тому валюта, виручена Росією за продаж нафти та газу, покривала потреби в імпортних товарах і без залучення західних кредитів.
Це свято розтягнулося до 80-х років, аж коли почалося десятиліття низьких цін на нафту. Тоді доходи Росії від продажу енергоносіїв почали зменшуватися, і питання доступу до кредитів знову гостро постало перед російським урядом. А Захід кредитів все ще не давав, бо знав, що Росія віддає борги тільки тоді, коле це її не дуже обтяжує.
Тут слід пояснити, як сталося, що Росія накопичила великі борги, які Ленін відмовився виплачувати у 1918 році.
Найбільшим гарантованим джерелом прибутку Росії були митні надходження від торгівлі Європи з Індією та Китаєм. Головні торгові шляхи проходили морем через Мурманськ і далі до південних кордонів Росії. Мито становило 13% від вартості товарів, що прямували з Європи і в зворотному напрямку. Оскільки цей торговий шлях територією Росії був у два рази коротшим, ніж морський шлях довкола Африки, то потік європейської торгівлі, що постійно збільшувався, йшов переважно через Росію. І відрахування 13% від цієї торгівлі вистачало для утримання армії, поліції та інших чиновників, а значить і для утримання влади. Інші галузі російської економіки, зокрема, сільське господарство, знаходилися у занедбаному стані, і тому технологічне відставання не дозволяло конкурувати з європейськими товарами.
Занадто велика залежність від одного джерела прибутку — це стара російська хвороба. Навіть зараз дохідна частина російського бюджету майже на 50% залежить від продажу нафти та газу.
Потужного удару по митних надходженнях Росії завдало відкриття Суецького каналу у 1869 році. Бо цей шлях доставки європейських товарів на Далекий Схід був дешевшим за російський. А все почалося у 20-х роках 19 століття, коли розпочалося будівництво залізниць по цілому світу. Тоді французи збудували залізницю від середземноморського порту до Червоного моря. Цей торгівельний шлях виявився дешевшим за російський, але малі обсяги перевезень ще не загрожували російським митним надходженням. Проблема з'явилася трохи пізніше, коли французам спало на думку прорити канал між Середземним та Червоним морями, який отримав назву «Суецький». Бо на всю пропускну потужність каналу зменшувалась торгівля через Росію. І це суттєво зменшувало надходження російського бюджету від мита.
Коли ж Росії забракло надходжень від мита, вона вдалася до запозичень, які все збільшувалися. Кульмінацією цього боргового тягаря стала Перша світова війна, через яку Росія значно збільшила використання західних кредитів. Велика Британія спочатку всіляко саботувала будівництво каналу, і лише після того, як Франція погодилася продати половину прав на Суецький канал, Велика Британія направила усі свої дії на введення його до експлуатації.
Якби очільники української влади були ознайомлені з історією виникнення транспортних артерій, зокрема Суецького каналу, вони б не були наразі сильно здивованими угодою між урядом США та Німеччиною про Північний Потік-2.
Сполучені Штати спочатку були проти будівництва газогону. Так само як колись Велика Британія заважала будівництву Суецького каналу. Але, мабуть, вони отримали цікаву пропозицію від Німеччини та Росії. Так само як колись Британія — від Франції щодо Суецького каналу. І це була пропозиція, «від якої вони не зможуть відмовитися», як сказав Марлон Брандо в одному з відомих фільмів.
Це урок, який усі наступні уряди в Україні мають засвоїти, як «Отче наш». Уряди великих держав намагаються встановити контроль над транспортними шляхами. Магістральні газогони, такі як Північний Потік, це теж транспортний шлях. Тільки, на відміну від Суецького каналу, по ньому проходять не нафтові танкери або контейнеровози, а газ. А споживання газу у Європі буде тільки збільшуватися, на відміну від нафти. Тому об'єктивна потреба у збільшенні поставок газу рано чи пізно перемогла би спротив тих, кому це невигідно, тобто країн центральної Європи.
Це було також невигідно американським постачальникам скрапленого газу, бо додаткова можливість збільшувати обсяги поставок газу трубами надавала Росії значні конкурентні переваги перед американським скрапленим газом. Тому американський уряд теж був проти введення до експлуатації додаткових потужностей постачання газу трубами. Але уряди Німеччини та Росії теж усвідомлювали мотивацію американського уряду. Тому врешті-решт вони і зробили пропозицію, від якої американський уряд не міг відмовитися.
Для України, введення газогону Північний потік-2 в експлуатацію створює перш за все військові ризики, а не економічні. Тому що залежність Росії від українських газогонів стримувала її від проведення військових операцій поблизу газогонів, щоби не пошкодити їх.
Тепер цього стримуючого фактору не буде. Його слід замінити збільшенням особового складу українських збройних сил і відповідного збільшення бюджетних витрат на оборону. Виграти війну в Росії Україна не може. Але завдати значних збитків може. І чим більшими будуть очікувані збитки від військового нападу на Україну, тим важче російському керівництву буде наважитися на агресію.
Що ж стосується економічних ризиків, то вони є несуттєвими для України. Дохід від транзиту дістає державна компанія Магістральні газопроводи України. Реальний же дохід українського бюджету від діяльності цієї державної компанії не перевищує 1 мільярд доларів на рік. Беручи до уваги, що дохідна частина бюджету України перевищує 38 мільярдів доларів, навіть повне припинення транзиту газу не зможе завдати бюджету збитків більше ніж на 2−2,5%. А зважаючи на остаточне рішення суду, що Північний потік-2 і трубопроводи, які з ним з'єднуються на території Німеччини, мають дотримуватися директив ЄС, Росія не зможе прокачувати всі 55 мільярдів кубів. Це означає, що частину транзиту, який Росія не зможе прокачувати Північним потоком, вона змушена буде прокачувати українськими газогонами. Тобто втрати від скорочення транзиту будуть меншими від максимально можливих. Такі втрати бюджет легко витримає і надолужить, наприклад, від скорочення схем контрабандного імпорту товарів.
Трохи більше втрат буде від транспортування імпортованих 10 мільярдів кубів газу, що Україна потребує щорік. Газу власного виробництва не вистачає через саботаж власного видобування. Яскравим прикладом цього саботажу є відсутність видобування на Олеській площі, яка знаходиться далеко від театру бойових дій.
Транзит російського газу українською територією дозволяв заощадити на транспортних витратах при закупівлі Україною газу у Європі. Наприклад, Україна закуповує газ в Норвегії. Замість того, щоби платити за транспортування з Норвегії, Україна могла брати газ, що йшов українською територією, а Норвегія відправляла газ, скажімо, у сусідню Данію, якщо Данія мала дістати газ від Росії. Вигравали і Данія, і Україна, бо скорочувалися витрати на доставку газу.
Якщо ж припиниться транзит російського газу українськими газогонами, то такий механізм заміщення «далекого» газу «близьким» унеможливиться і Україні доведеться оплачувати транспортування газу аж з Норвегії. Але і ця економічна проблема має вирішення. По-перше, слід припинити саботаж у наданні дозволів на видобування газу в Україні великим західним компаніям. А по-друге, поки процес збільшення видобутку газу триватиме, можна запустити українські газогони у зворотному напрямку, щоби наші європейські сусіди зберігали закуплений ними газ у великих українських газосховищах. Тоді механізм заміщення газу буде ще можливим. Наприклад, Польща надсилає газ для зберігання в українських газосховищах. Тим часом Україна закуповує газ в Норвегії, який постачається до балтійського порту Польщі. Польща забирає той норвезький газ собі, а Україна є ХХІ і саботажем у галузі видобування газу в Україні.
Ці корупція і саботаж проявляються, зокрема в тому, що досі не збудована перемичка між українською та польською газотранспортними системами, що дозволило би як збільшити можливості для закупівлі скрапленого газу у польському порті Свиноуйсьцє, так і скороченням транспортних витрат через взаємне з Польщею заміщення поставок газу.
З цього видно, що реальні українські витрати у зв'язку з введенням до експлуатації Північного Потоку-2 виникають не через втрату транзиту, а через необхідність збільшення державних витрат на оборону.
Уряд США чітко продемонстрував намір підтримувати обороноздатність України під час візиту президента Зеленського до США.
Збільшення військово-технічної допомоги на законодавчому рівні з боку Конгресу США має бути одним з пріоритетів зовнішньої політики України. А щоби в Конгресу було ще більше стимулів для надання військово-технічної допомоги, ліцензії на видобування газу в Україні слід надавати переважно американським видобувним компаніям. Ось чому процес надання ліцензій на видобування газу і підготовки договорів про розподіл продукції, слід тимчасово передати РНБОУ, щоби зрушити цей процес з мертвої точки.
У 2005 році Росія урочисто виплатила частину російського боргу, який відмовився віддавати Ленін у 1918 році. Вона заплатила символічну суму у 400 мільйонів доларів, що звісно не покриває і малої частини того боргу, якщо брати до уваги знецінення грошей з 1918 року. Це був борг урядовим кредиторам Паризького клубу. Борг приватним позичальникам так і залишився невиплаченим.
Оскільки Паризький клуб зняв свої претензії до Росії, це відкрило шлях для великих іноземних кредитів Росії. Сума цих кредитів сягнула 750 мільярдів доларів, бо на початку 2000-х ціни на нафту постійно зростали і кредитори мали надію, що цього разу Росія буде сумлінно обслуговувати свій борг.
Це був зоряний час Росії, і там зрозуміли, що в них навіть з'явився шанс приєднати знову Україну, Казахстан і Білорусь, якщо ці країни понабирають західних кредитів і не зможуть їх віддавати. Тому росіяни були зацікавлені у тому, щоби правлячі еліти цих країн розкрадали бюджет, а уряди позичали стільки грошей, скільки західні кредитори погодилися би позичати. Владні еліти зазначених країн і без підказки з Москви спустошували, як могли, державні бюджети.
Необачлива ейфорія європейських кредиторів щодо Росії скінчилася у 2014 році, коли Росія, порушивши міжнародне право, захопила Крим. З 2014 року зовнішній борг Росії зменшився, тому що частина кредиторів схаменулася і почала втікати з російського ринку запозичень.
Немає жодних сумнівів, що Росія захопила і приєднала Крим через наявність величезних запасів газу у 200-мильній морській економічній зоні Криму. Без формального приєднання Криму, Росія не могла би претендувати на вкрадені в України родовища газу у морській акваторії.
Вартість запасів газу скромно оцінюється у 400 мільярдів доларів, що перебільшує всі доходи українського бюджету більше ніж у 10 разів. У порівнянні з вартістю родовищ у 400 мільярдів, втрата українського бюджету у 1 мільярд доларів на рік від припинення транзиту російського газу, виглядає смішною дрібничкою.
Тим не менше в українській пресі можна побачити багато галасу щодо цього 1 мільярда і повне мовчання щодо вкрадених 400 мільярдів. А шкода.
Бо без ясного усвідомлення, що загарбання Криму відбулося через наявність газових родовищ у морі, розв'язання проблеми повернення Криму під юрисдикцію України не існує.
А якщо це усвідомлювати? Тоді вирішення існує, хоча і вимагає неабияких дипломатичних зусиль.
Перш за все, відкинувши всі інші питання, що стосуються Криму, слід зосередитися на чотирьох газоносних площах у 200- мильній зоні Криму. Це Фороська, Прикерченська, Скіфська та Таврійська з запасами, які оцінюють у понад 3 трильйони кубів. Це за цінами ТТF, які наразі є орієнтиром для цін газу в Україні становить 1,5 трильйона доларів, що майже в чотири рази більше за консервативну оцінку у 400 мільярдів доларів, яка наводилася вище. Це пов'язано з постійним коливанням цін на газ на хабі, і ми наводимо нижчу з можливих цифр, щоби за жодних припущень не перебільшувати вартість вкраденого газу. І навіть ця мінімальна оцінка є набагато вищою, ніж остання офіційна оцінка українського уряду, що свідчить не про відсутність компетенції, а про вплив Москви.
На сайті Нафтогазу України від 3 грудня 2012 року можна прочитати про частину морських запасів газу Криму: «За даними геологічних досліджень, основні запаси вуглеводневої сировини Чорноморського басейну знаходяться саме на глибині від 120 м до 1000 м. На середніх глибинах моря першочерговими об’єктами для освоєння за допомогою напівпогружних платформ є ділянка Палласа (глибина моря 450−850 м), а для геологічного вивчення — акваторія Прикерченського шельфу, ділянки Скіфська та Фороська. Прогнозні запаси вільного газу в межах ділянки Палласа становлять близько 120 млрд куб. м газу (у т.ч. українська частина — 86 млрд куб. м), розчиненого газу — 8,6 млрд куб. м (у т.ч. українська частина — 8,2 млрд куб. м), нафти і газового конденсату — 70 млн т (у т.ч. українська частина — понад 45 млн т)».
Якось так сталося, що «Нафтогаз України» «забув» про газоносні площі, вкрадені Росією у 2014 році, і більше про них не згадує на своєму сайті.
«Нафтогазу» можна це пробачити, бо він не є власником цих ділянок. Законним власником є уряд України, який теж про них не згадує.
А от Путін з Медведєвим (коли той був прем'єром) згадали у двох наказах і присвоїли собі право розпоряджатися скарбами, що належать українському народові. Все це є свідченням, що в нашій державі всі чиновники, які розв'язували газові питання були корумповані російським газом.
Оскільки з 2014 року жоден з урядів України не спромігся захищати своє право на розпорядження газоносними площами на суму 400 мільярдів доларів, це питання слід передати до відома РНБОУ, тобто тій державній структурі, яка не боїться «дратувати Путіна».
Тож якою має бути дорожня карта для повернення Криму під юрисдикцію України?
1) Слід визнати і розтлумачити у пресі в Україні і за кордоном, що єдиною метою Росії при
2) Запропонувати Росії переговори щодо газоносних ділянок: Скіфська, Фороська, Прикерченська та Таврійська.
3) Роз'яснювати у пресі в Україні та за кордоном: після рішення Стокгольмського арбітражу про те, що український уряд не має газових боргів з Росією, не існує ніяких моральних підстав для захоплення українських газових родовищ.
4)Запропонувати Росії добровільну відмову України від експорту газу українського походження до Європи.
5) Представити таку схему розподілу продукції щодо вказаних родовищ: український уряд отримує 50% продукції, а решту — російські газовидобувні компанії, які залучають західних партнерів з належними технологіями видобутку. У разі прийняття російською стороною таких умов, не залишається перешкод для повернення Автономної Республіки Крим під юрисдикцію України, що має супроводжуватися зняттям західних санкцій, введених через окупацію Криму. Питання Севастополя і перебування російського Чорноморського Флоту виводяться за межі цих переговорів і є предметом окремих переговорів між урядами Росії та України.
Це потрібно для того, щоби переговори щодо родовищ мали максимальні шанси на успіх. Не підлягає сумніву, що у разі розв'язання проблеми родовищ і, відповідно, повернення адміністративної
Зняття санкцій з Росії, які призводять до втрати більше як 50 мільярдів доларів щорік, укупі з поступливими, але гідними пропозиціями українського уряду мають переважити утримування у заставі Росією газових родовищ Криму. І це дає надію на початок і кінцевий успіх таких переговорів.
