«Слів немає…»? Але є мізки!

Серед моїх друзів і знайомих немає таких, що будуть голосувати за Зеленського. Принаймні ніхто не признається. Не вдалося мені знайти виборців Зеленського і серед знайомих моїх знайомих. Але ж соціологи наввипередки один перед одним запевняють, що, як мінімум, третина усіх виборців, тобто майже кожен третій українець, готовий підтримати на виборах президента України відомого коміка і шоумена. Як таке можливо? І хто ці люди? Я відмовлялась вірити соціологам, а їхні цифри трактувала виключно як елемент політичної технології і психологічного тиску на виборців Порошенка, мовляв, висока підтримка Зеленського має на меті деморалізовувати патріотичних виборців, щоб вони наперед змирилися з можливою поразкою. Ну який притомний українець, думала я, при здоровому глузді готовий віддати країну, за яку боролись наші предки і за яку нині гинуть наші співвітчизники, в руки, по суті, вигаданого персонажа?! Звичайно, завжди знайдеться трохи приколістів, які задля розваги, «на зло кондуктору», проголосують за фріка. Але таких може бути кілька відсотків, від сили 8−10. Але ж не кожен третій! Тому продажні соціологи нахабно брешуть, заспокоювала я себе донедавна.

На жаль, я недооцінила масштабів соціальної трагедії. Нещодавно на мою електронну пошту надійшов лист від нашого постійного читача Методія Волошина. Це був лист-відчай, крик душі.

«Сільський голова мого рідного села Біличі Старосамбірського району сказав, що багато людей в селі збираються голосувати за Зеленського. Це катастрофа! У гірському бойківському селі люди втратили розум. Ми 750 років не мали своєї держави як через недолугих керівників, так через дурнуватий народ.

Це не громадяни, не українці, це якась біомаса. Серед 39 кандидатів вони не знайшли кращого, ніж Зеленський. І це після того, коли загинула Небесна сотня, на війні втратили життя тисячі вояків ЗСУ, коли існує загроза втратити держа­ву! Слів нема".

А потім я мала розмову зі своїм коле­гою з іншого видання, якого завжди вва­жала виваженим і розсудливим. Спита­ла його, за кого буде голосувати, якщо у другий тур вийдуть Зеленський і По­рошенко? Після короткої паузи відповів: «Може, навіть за Зеленського».

І тоді я подумала: пороблено! Ну чим ще можна пояснити те, що галичани, для яких ідея своєї держави — понад усе, які мають загострене відчуття небезпе­ки втрати незалежності, готові голосу­вати за людину, якій ця країна, вибачте, до одного місця. Який не має у собі нічо­го українського. Навіть не спромігся ви­вчити державну мову. Українську з вуст Зеленського чути лише у рекламі юве­лірного бренду (завдяки Закону про ре­кламу). Під час виборчої кампанії не за­вдає собі труду говорити українською. Хіба кілька наперед завчених фраз. Зре­штою, він взагалі намагається рота за­йвий раз не відкривати, аби не бовкну­ти чергову дурню.

То що ж з людьми сталося? Пояс­нення, на жаль, є. І не одне.

Здавалось, агресія Росії бага­тьом відкрила очі. Багатьом, але не всім. А переляк швидко минув. Багато років наївні українці жили віками нав’язаною ілюзією, що росіяни — старші брати, які не становлять нам загрози. Та в один момент стало зрозуміло, що маємо під боком злісного ворога, який протягом століть мріяв якщо не знищити, то оста­точно підкорити Україну. Українців цей фальшивий старший брат завжди трак­тував як таких собі недолугих малоросів, якими треба правити, бо самі собі ради не дадуть. Переглядаючи деякі сценки «95 кварталу», де під схвальний регіт пу­бліки Зеленський зі своїми акторами ви­сміюють українців, особливо галичан, розумію, що частина досі готова бути тими малоросами. Ось вони — вибор­ці Зеленського — меншовартісні мало­роси, для яких «русскій мір» є ближчим, ніж український світ. Пригадую, коли Зе­ленський приніс свої документи у ЦВК, деякі члени та працівники комісії вибі­гли, щоб взяти у нього автограф. Я тоді мала телефонну розмову з професо­ром Олександрою Сербенською. Вона не могла стримати свого обурення, сво­їх емоцій. «Ви розумієте, чому вони ви­бігли до нього за автографом? — запита­ла мене і сама ж відповіла. — Це питання ідентичності. Вони такі ж, як він». Свідо­мо чи не свідомо частина українців іден­тифікує себе з Зеленським, який є вті­ленням цього малоросійства.

Малоросів легко обдурити, дезорі­єнтувати. Їх ідентичність розмита. Вони першими стають жертвами пройдисві­тів, аферистів і маніпуляторів. Зокрема і політичних. Пригадуєте, як на початку 90-х Кашпіровський лікував людей че­рез телевізор. Тепер через телевізор обираємо собі президента. Зараз для мене очевидно, що серіал «Слуга наро­ду» з самого початку робився з проек­том на майбутні вибори.

Аби потенційні виборці Зеленського зрозуміли, що його балотування — це хитра технологія, відтак великий обман, достатньо дати відповідь на прості за­питання. Чи голосували б вони за нього, якби не було серіалу «Слуга народу» і він там не зіграв головну роль «народного президента»? Чи без цього серіалу був би кандидат у президенти з прізвищем Зеленський? Зрештою, чи замислюють­ся його потенційні виборці, чому саме він став кандидатом? Чому, скажімо, не Кошовий (лисий з «Кварталу») чи Юзік (грубий)? Адже, за великим рахунком, різниці немає. Люди повинні замисли­тися: а хто ж Зеленський насправді? До­бре, досвіду державного управління не має, то, може, він моральний автори­тет? Скажімо, той самий Святослав Ва­карчук, за якого у разі балотування час­тина виборців готові були голосувати, час від часу робив різні громадсько-по­літичні заяви. Було видно, що він при­наймні не байдужий до інтересів і май­бутнього своєї держави. А які заяви, окрім примітивних жартів, часто на рів­ні нижче пояса, робив Зеленський? За всю кампанію він не взяв участі у жодній відкритій дискусії, не дав жодного напе­ред не узгодженого інтерв’ю. Але навіть у «вилизаному» інтерв’ю Гордону пока­зав себе профаном у всіх сферах.

Нам пропонують навіть не кота в мішку, це було би півбіди. У цьо­му випадку всі чудово знають, хто стоїть за спиною вигаданого кіношно­го персонажа. Адже Коломойський, як ляльковод, не ховається і не маскуєть­ся. Дивує, що виборці Зеленського цьо­го не хочуть визнавати. Вони обманюва­тись раді! Бо якщо проаналізувати навіть ті крихти, які злетіли з вуст Зеленського, стає зрозуміло, що в обгортці «народно­го президента» нам підсовують звичай­ного проросійського кандидата. Деякі його (чи, радше, його патронів) погляди повністю збігаються з планами Москви щодо України. Наприклад, Зеленський бовкнув, що потрібно провести всеу­країнський референдум, аби визначи­тись, чи рухатись Україні у НАТО. Це ж давня мантра Кремля, яку не раз озву­чував кум Путіна Медведчук. Ідея тако­го референдуму нав’язується ще з часів президентства Кучми. Мета зрозуміла — заговорити це питання, відтак застопо­рити його. А якщо пощастить і вдасть­ся-таки цей референдум провести, то завдяки масованій пропаганді схили­ти українців до позаблокового статусу. Ось тільки Зеленський не помітив, що «потяг вже пішов»: нещодавно Верховна Рада конституційною більшістю голо­сів внесла до Конституції України вступ до НАТО як стратегічну мету. І тут тре­ба віддати належне і нардепам, і прези­денту, які у такий спосіб підстрахували країну від можливих спроб майбутнього проросійського кандидата розвернути країну на 180 градусів. Хоча, не думаю, що Зеленський та політтехнологи, які з ним працюють, не знали, що Верховна Рада це питання вже закрила. Швидше за все, передвиборна заява про рефе­рендум — спроба знівелювати цей стра­тегічний крок чинної влади.

Ще одне одкровення Зеленського про те, що на Донбасі треба «припини­ти стріляти» і що потрібно «повернути туди виплату пенсій», свідчить, що він не сприймає ці території як окуповані. Цю тезу підтверджує радник Зеленського нардеп Сергій Лещенко, який вважає, що новий президент повинен поїха­ти на окуповані території до «своїх гро­мадян» і на місці домовлятися. Хіба це не реалізація плану Путіна? Саме цьо­го він домагається з 2014 року. Путіну розходиться якнайшвидше зняти з Ро­сії санкції. Для цього йому треба неба­гато — переконати світ (який давно гото­вий переконатися), що на Донбасі таки внутрішній конфлікт, а не агресія Росії. Для цього і потрібно, щоб київська вла­да почала спілкуватися з маріонетками Кремля. Путін швиденько вмиє руки і по­каже, що він тут ні до чого. Справу буде зроблено: Росію реабілітують, а Україна отримає ракову пухлину, яка неодмінно пустить метастази по всьому державно­му організму.

У чому найбільша небезпека? В ілю­зії, що з Росією можна домовитись. Чому Путін так не хоче Порошенка? Бо чинний президент цих ілюзій не має, тому і не йде на поступки Кремлю. По­рошенко п’ять років тримає цей натиск і не погоджується на створення Доне­цько-Луганської автономії. Зеленський, судячи з усього, цілком готовий на це піти. До чого така поступка призведе? До розвалу держави. Визнання такої автономії — це перший крок до омрія­ної Кремлем федералізації України. До­статньо дати такі права Донбасу, як на другий день «особливий статус» будуть вимагати інші регіони чи області. Той же Харків, Одеса, Миколаїв, Херсон… На­віть у Галичині знайдуться прихильники федералізації під соусом, що нам з цією «ватою» в одній державі нема чого роби­ти, давайте створимо Західно-Україн­ську республіку. Це блакитна мрія Крем­ля — поділяй і володарюй.

Тому проти Порошенка і розгорнута така нечувана інформаційна війна. Не­вже не зрозуміло, хто за цим всім сто­їть?! Стільки бруду, скільки під час тієї кампанії було вилито на чинного пре­зидента, у жодній кампанії ні на кого не виливали. Це при тому, що Порошенко, як жоден інший президент, якраз має що записати у свій актив. Це і армія, яку відбудували з руїни і яка зупинила російські війська, і успішна міжнарод­на політика (по суті, на його авторите­ті тримається Західна коаліція), і Асо­ціація з Євросоюзом, і безвіз, і Томос, і українізація, і які-не-які реформи. І, якщо хочете, спроба зламати устале­ні олігархічні схеми. Звичайно, він не міг розгорнути боротьбу по всіх олі­гархічних фронтах, бо це б призве­ло до колапсу в державі. Але принай­мні Коломойського, який роками через ПриватБанк і Укрнафту доїв і бюджет, і пересічних українців, йому вдалося по­ставити на місце. Думаю, не один пре­зидент України намагався це зробити. Звісно, Коломойський не міг йому це подарувати. «Ответку» Порошенко що­дня отримує через підконтрольний олі­гарху телеканал «1+1».

Здавалось, українці мали би оці­нити чималі заслуги Порошенка. Але для багатьох ці здобутки, про які багато хто п’ять років тому і не мрі­яв, виявились несуттєвими. Ненависни­ки Порошенка мертвою хваткою вчепи­лися за привабливий привід для своєї ненависті — недостатньо боровся з ко­рупцією. Справді, недостатньо. Звичай­но, хотілось би корупцію викоренити під нуль. Але чи це реалістичне завдан­ня? І головне, чи справді ті, хто найбіль­ше говорить про корупцію, самі готові з нею боротися? Часом складається вра­ження, що у частини українців претензії є тільки до Порошенка, а до себе, коха­них, до своїх вчинків, до свого оточен­ня претензій немає жодних. Вони без­доганні.

Хтось з експертів сказав, що в Україні ніколи не буде свого Черчілля, бо укра­їнці не хочуть почути те, що свого часу Черчілль сказав британцям: «Я не обі­цяю вам легкої перемоги і радості. Я обіцяю вам кров, піт і сльози…» Чима­ло українців не хочуть «крові, поту і сліз», а хочуть дешевого газу, втричі більших пенсій, зарплати у чотири тисячі доларів і негайного миру. На жаль, бацила попу­лізму вразила чимало країн, але якщо в Америці чи Європі популізм не загрожує самому існуванню держав, то для Укра­їни перемога проросійських популістів дорівнює смертельній небезпеці. І якщо народ готовий ризикувати майбутнім країни, то велике питання, чи ми справді заслуговуємо на державу? Але я опти­містка і вірю, що інстинкт самозбере­ження, набутий століттями, в українців таки спрацює 31 березня.