Юлія ТКАЧ: «Дзенькіт казино настільки заразний! Але перед стартом відповідальність взяла гору»

На чемпіонаті світу з боротьби у Лас-Вегасі Юлія Ткач зуміла встояти під натиском канадки Рей Стоун і разом з олімпійською ліцензією здобути бронзову медаль. Про нелогічну логіку жіночої боротьби, про фатальну олімпійську помилку й ігрову лихоманку Юлія Ткач розповіла в інтерв’ю “ВЗ”.

- Остання хвилина сутички за “бронзу” була особливо напруженою. Ваша перевага, накопичена протягом усього поєдинку, танула на очах...

- Чемпіонка Панамериканських ігор канадка Рей Стоун є улюбленицею місцевої публіки. Мабуть, судді вирішили завдячити організаторам та потішити глядачів: суддівство саме цієї сутички не витримувало жодної критики. Уже після чемпіонату я з холодним розумом кілька разів переглядала відео того поєдинку і пересвідчилася: у мене “вкрали” чимало балів. Перший прохід у ноги вартував від чотирьох до шести балів. Мені ж дали лише два. І у наступній зв’язці відмінусували ще два бали. Через сухе повітря Лас-Вегаса мені важко було дихати. Наприкінці сутички просто задихалася. Я почувалася щасливою хоча б через те, що та сутичка нарешті завершилася. Ще б трохи, і я впала б на килим.

- Тренер так підтримував вас, що деколи перекрикував коментаторів. Ви чули його підказки?

- На килимі ти борешся сама. І навіть у перерві мені допомагають не так його підказки, як моральна підтримка, саме розуміння того, що ця людина — на твоєму боці. Це острівець безпеки, де ти усвідомлюєш, що все буде добре. Жіноча боротьба — специфічний вид спорту. Хлопці-борці підколюють нас. У чоловічій боротьбі з кожного положення є один найбільш оптимальний вихід, і вони цим користуються. У нас же все так непередбачувано: робимо усе з точністю до навпаки (сміється). Під час сутички тренеру важко до нас достукатися. Андрій Ігорович (Пістун. — О. С.) кричить мені: “Проходь у ноги!”. А ти розумієш, що ну ніяк не можеш зробити цього. І починаєш шукати інші, нехай і нелогічні варіанти. Мій тренер мудрий, він відчуває, коли слід підказати щось конкретне, а коли морально підтримати простими фразами: “Ти сильна! Ти можеш!”.

- Уже у першій сутичці жереб дав вам непросту суперницю — одну з претенденток на перемогу японку Рісако Каваї...

- До Лас-Вегаса я їхала чинною чемпіонкою світу, тому перемагати повинна була усіх. Коли витягнула жереб, намагалася не зациклюватися на майстерності суперниці. Я неодноразово перемагала японок, але моя опонентка тактично грамотно підійшла до цієї сутички: знаючи, що я атакуватиму ноги, стала у низьку стійку. Кожну мою спробу захопити її ногу, зустрічала животом, така низька у неї була стійка. А потім контратакувала. У мене був один хороший момент, який міг переламати сутичку на мою користь: я пройшла у праву ногу, але трішечки не дотягнула. Ця поразка стала для мене хорошим уроком.

Разом з “бронзою” я виборола перепустку на Олімпіаду в Ріо-де-Жанейро. Олімпійські ліцензії у нас не іменні. Але тренери збірної сказали, що я не братиму участі у внутрішньому відборі, моє завдання — цілеспрямовано готуватися до найважливішого старту у житті. Разом зі мною у категорії до 63 кг змагатимуться ще 17 борчинь. З ким мені доведеться зустрітися, знову визначить жереб.

- Вам зазвичай фартить із жеребом?

- Не хочу гнівити Бога, та я не є надто фартовою. Хоча минулого року мені справді пощастило з жеребом (у моїй сітці були всі європейки, азіатки ж починали змагатися між собою у нижній частині таблиці), і я стала чемпіонкою світу. Тепер би і в Ріо наді мною зійшлися усі зорі! Це буде третя моя Олімпіа­да. На перші Ігри до Пекіна я їхала 18-річною. Опинившись у вирі спортивних подій, не розуміла, де я є. Тоді не могла ні на що претендувати, як би сильно не прагнула цього. До п’єдесталу потрібно пройти довгий шлях. Через чотири роки до Лондона я їхала по медаль. Доленосною стала сутичка з росіянкою Любов’ю Волосовою. Вона забігала мені за спину, і я наважилася на контрприйом - “висід”. Та на цьому програла ще два бали. Уже минуло три роки, а мене досі мучить та фатальна помилка. Перед тими Іграми я упевнено, на туше, перемогла Волосову на ліцензійному турнірі. Було образливо так програти на головному старті. Уже вдома, усе переосмисливши, зрозуміла, що для значно досвідченішої Волосової це був останній шанс, який вона заслужила.

- З ким із тих сімнадцяти суперниць вам хотілося уникнути зустрічі в Ріо?

- Подивилася я на своїх суперниць: за ці роки практично з усіма ними уже боролася. На чемпіонаті світу, після прикрої поразки на Європейських іграх у Баку, я воліла уникнути сутички з росіянкою Валерією Лазінською. І жереб розвів нас.

- Азартний Лас-Вегас, зійшлися на думці учасники цього чемпіонату світу, - не найкраще місце для таких змагань...

- У місті, куди зі всього світу приїжджають відпочивати і розважатися, вкрай складно налаштуватися на роботу. Тим паче такій азартній людині як я, що випробувала Фортуну за першої-ліпшої нагоди — у рулетку, кості, на ігрових автоматах. У мене немає “стоп-крана”. Тренери були в шоку, думали, що я програю останню пару шкарпеток (сміється). Коли йшла вволю пограти, брала зі собою нашого борця Андрія Стадника — аби він вчасно відтягнув від автоматів. Перед змаганнями намагалася триматися подалі від ігор, та це було неможливо — казино і окремі автомати були повсюди, навіть на автозаправках. Повсюди чувся дзенькіт і радісні вигуки. Це була кінош­на Америка: люди різних рас і національностей, здорові і в інвалідних візочках, шаленіли у цьому вирі азарту і безперервно робили ставки. У Штатах багато людей, які страждають на ожиріння. Та вони не комплексують, натягаючи на себе лосини, топи і короткі спідниці. А ще вечірні сукні разом із кросівками. І поспішають жити, розважаючись на повну. Це настільки заразне! Але перед самим стартом відповідальність взяла гору. Зуміла налаштуватися на боротьбу і вибороти “бронзу”. А у казино, зрештою, вийшла на нуль.

- Ваш син уже оцінив бронзову медаль?

- Батьки і чоловік дивилися змагання вночі, у прямому ефірі. Мої рідні усі перемоги і поразки приймають надто близько до серця. У день змагань не їдять, не сплять і не спілкуються. Після першої поразки очікування на подальші сутички втішення вони переживали більше за мене. Син за мною сумує. Але у два роки Ярослав поводиться, наче дорослий: розуміє, що в мене така робота, і стає чемним, не вередує. А коли бачить мене по телевізору, цілує екран і біжить до дверей...

Фото з архіву Юлії Ткач.