Олеся ПОВХ: «З тренером розійшлися по-дружньому, без образ»

Без дніпропетровської атлетки не обійшовся жоден тріумф української команди. Вона задавала темп у “золотому” забігу чемпіонату Європи-2010, робила перші кроки до історичної “бронзи” чемпіонату світу-2011 у Тегу, а рік по тому в Лондоні — до першої для українського спринту олімпійської медалі, також бронзової. Зимовий сезон Олеся пропустила — не для відпочинку, а для нових досягнень.

—Я пішла з групи Михайла та Костянтина Рураків, — пояснила Олеся. — І тепер тренуюся самостійно за планом Валентина Бондаренка — тренера, який привів до “золота” чемпіонату світу Жанну Пінтусевич-Блок. Поки що у нас не виходить тренуватися поруч — у Валентина Петровича контракт у Португалії. Працюємо на відстані: Бондаренко планує тренування, моє ж завдання — все чітко виконувати. Щодня спілкуємося через скайп і обговорюємо виконану роботу.

— Які нововведення з’явилися у вашій підготовці зі зміною тренера?

— Ми кардинально змінили спрямованість тренувань. Якщо раніше у нас домінували силові навантаження, то тепер виконую багато бігової роботи, розвиваючи швидкісну витривалість. Сили у мене достатньо, тренування у Рураків дали свій результат. Я вдячна своїм колишнім наставникам. Але тепер настав час щось змінити.

Порадившись із тренерами, вирішили розійтися — по-дружньому, без образ. Теплі стосунки збереглися і з Машею Рємєнь, разом з якою я починала свій шлях у великому спорті. Ми приїхали в Запоріжжя з різних міст: я з Дніпропетровська, Маша — з Макіївки. І були практично нерозлучними, навіть квартиру винаймали разом.

— У вас спортивна сім’я. Чи означає це, що ваш життєвий шлях був визначений наперед?

— Це не зовсім так. Мої тато і мама також займалися легкою атлетикою: бігали спринт, як і я. “У спадок” батьки залишили мені дуже корисні якості: тато — частоту рухів, мама — хорошу реакцію і швидкість. А ще — по-справжньому спортивний характер.

Уперше на стадіон я потрапила в дев’ятирічному віці. Це був мій власний вибір. Мама була проти моїх занять легкою атлетикою, адже вона по собі знала, яка це нелегка праця. Тоді я почала переконувати батька. Мені здавалося, я просто не зможу прожити без бігу. У школі брала участь у всіх змаганнях з легкої атлетики і практично завжди перемагала. До того ж усі чемпіонати світу проходили у мене на очах: ми з батьками не пропускали жодної трансляції.

Найбільше вболівала за Жанну Блок. Її перемога в Едмонтоні-2001 стала для мене справжнім святом. Феноменально, коли “біла” атлетка перемагає у спринті темношкірих суперниць, яким сам Бог наказував швидко бігати. Мене надихнув її рекорд — 10,83. Для України він і дотепер актуальний. Залізна воля і бійцівський характер, приправлені винятковими технічними характеристиками — фізичною силою і довжиною кроку — ось секрет її перемоги. Усі суперниці боялися Жанну ще до старту. Я з дитинства мрія ла бігати як Пінтусевич-Блок, і в майбутньому побити її рекорд. Через це навіть закинула стрибки на батуті. Не дивно, що тато не витримав і відвів мене на стадіон “Трудових резервів”.

— А які якості допомагають бігти до рекордів вам?

— Величезне бажан-ня! Ще у мене є швидкість реакції виходу зі старту. Я завжди мріяла, щоб проводили чемпіонати світу з бігу на 20 м: гадаю, якусь медаль я би там “зачепила”. Тепер моє головне завдання — досягти такого ж стрімкого фінішу.

— З чим у вас асоціюється олімпійський Лондон?

— Це наче трилер, який завершився щасливо. Ми з дівчатами мали усі підстави розраховувати в естафеті на медаль. Але естафета — це своєрідна лотерея, де карти може сплутати невдала передача палички чи помилка в коридорі.

Ми до останнього не знали, в якому складі побіжить наша четвірка, і тому не могли позбутися напруження. У нашому квартеті все було злагоджено: відшліфований кожен крок, кожен рух. І тут в останній момент тренери вирішили внести зміни (Христину Стуй, яка на чемпіонаті світу в Тегу бігла останній етап, тренери поставили на другу позицію, замість Наталії Погребняк, а заключний відрізок довірили Єлизаветі Бризгіній; Наталія Погребняк до олімпійської команди не потрапила. — О. С.).

Наше тріо Повх-Погребняк-Рємєнь було злагоджене, ми спинним мозком відчували одна одну, передаючи естафету. Коли ж ключову зв’язку було розірвано, ми, здавалося, загубилися у просторі. Я переживала образу разом з Наталею Погребняк, яка з нами з’їла не один пуд солі, але до олімпійської четвірки не потрапила. На її місці я би пішла зі спорту. Та, на щастя, вона залишилася. Більше того, поліпшує свої результати. Мені б хотілося, щоб у Ріо-2016 уже ніхто не сумнівався у здібностях нашої трійки. Щоб ми знову фінішували на призовій позиції і завоювали олімпійську медаль — для Наталі.

— Спортсмени нерідко зізнаються, що основний їхній суперник — лінь. І побороти її — ось го-товий рецепт перемоги...

— Хотілося б і мені дізнатисяцей рецепт (сміється). Я також дуже лінива. На тренуванні готова багато працювати. Але у вільний час плекати свою лінь — моє улюблене заняття. Якщо би було можна, я б спала до першої, потім дивилася б телевізор, відпочивала. Але таке можу дозволити собі лише під час відпустки. На тренуваннях у мене виявляється інший недолік — починаю шкодувати себе, особливо, коли дуже важко і доводиться переступати через себе. У такі моменти не виходить стимулювати себе. Зазвичай це роблять тренер, друзі чи батьки.