«Коли вдається відновити вишиванку, то є причетність до чогось великого і вічного»

Збором та відтворенням етнічного одягу колекціонерка та етнографиня Роксоляна Шимчук займається понад 30 років. Випускниця НУ «Львівська політехніка» за фахом — інженер-системотехнік. Але вишиванка назавжди увійшла в її життя і зробила справжнім митцем. Її колекція налічує декілька тисяч зразків одягу, прикрас, головних уборів та інших аксесуарів з різних куточків України.

Журналістка «ВЗ» побувала на виставці стародавніх українських строїв напередодні відкриття музею та поспілкувалась з власницею. Для всіх охочих музей відчинить свої двері з понеділка, 19 лютого, у Львові на вулиці Коперника, 17.

«Музей — це місточок етнографічної краси від минулих поколінь до нащадків»

Музей розташувався у підвальному приміщенні, яке спочатку осушили, відремонтували і встановили промисловий прилад для контролю температури та вологості повітря.

Роксоляна Шимчук відчиняє двері, вмикає світло… І тут я втратила дар мови. Частково бачила колекцію, однак уявити не могла, що вона настільки широко представлена.

Перш ніж зайти в глиб експозиції і роздивитись експонати, колекціонерка звертає увагу на стрімкі сходи, якими ми спускались.

«Я хотіла зробити пандус, але він, за планом, виходить дуже крутий. Тому шукаємо технічне рішення для монтажу електричного підйому-спуску. Зараз багато людей з інвалідністю, зокрема хлопців, які повернулися з війни. Важливо, щоби вони мали змогу відвідати наш музей», — каже пані Роксоляна.

— З одного боку — це велика перевага, що музей у підвальному приміщенні і захищений в час повітряних тривог. Бо ця колекція не на одне покоління розрахована. Ми — такий собі місточок, який перекидає етнографічну красу вишивки, її самобутність від минулих поколінь до нащадків".

Розлогий кошик «яєць Фаберже»

Всю колекцію вишиванок та автентичних речей приватної колекції Роксоляни Шимчук у музеї не змогли представити. Втім, найцінніші зразки розмістили тематично за регіонами: Гуцульщина, Покуття (городенківське, снятинське, коломийське), Буковина, Поділля, Львівщина, Волинь, Слобожанщина, Бойківщина, Подніпров'я та Лівобережна Україна, Полтавщина.

Точної кількості експонатів сама колекціонерка не називає. Збором етноколекції займається понад 30 років — зі студентських часів до сьогодні.

За задумом, у музеї експозиції будуть змінюватись, в окремій залі планують відкрити виставку автентичних дукачів. Власниця музею бідкається, що темпи монтування затягнулись, адже майстри з бригад, які починали працювати, — пішли до війська.

«Я вдячна своєму чоловікові, Мар’яну Шимчуку, за терплячість. Бо жінка має „бзік“, а він з тим мусить жити. Без нього музею б не було. Концепцію музею написав Віктор Романинець, архітектор зі світовим ім'ям, а от розробка, контроль та спілкування з майстрами, та навіть колір стін — заслуга чоловіка», — каже пані Роксоляна.

Після початку повномасштабного вторгнення дехто ховав чи вивозив експонати, а родина Шимчуків наважилась показати культурні надбання України.

«Колекціоную шедеври народної творчості, а тому вибір, що виставляти у постійну експозицію, був дуже важкий. То страшні муки. Колекція як дитина, не можу одне виставити, а інше лишити в скрині поза увагою. За кожну річ було б прикро. Згодом змирилась, що цілі розділи поки не виставляю: борщівську дитячу сорочку, колекцію буковинських наміток, — розповідає Роксоляна Шимчук. — Коли ми були на попередній локації (частина експозиції була представлена в Галереї у торговому центрі «Опера Пасаж». — Ред.), показала експозицію чоловікові. Він походив, подивився і каже: «Наче у Луврі всі яйця Фаберже в один кошик склали і сказали: «Люди, дивіться». Зараз мені каже, що кошик став розлогіший, але все одно Фаберже насипом.

Можна кожну сорочку, кожен стрій взяти у скляний тубус, підсвітити, і кожен буде мати вигляд як шедевр, буде гідний захоплення. Але тоді мені потрібні були б поверхи і поверхи".

Етнограф Роксоляна Шимчук зараз описує експозицію, сама начитує інформацію українською мовою для аудіогідів (планується озвучення чотирма мовами. — Ред.), які впроваджують завдяки фінансовій підтримці за Програмою конкурентоспроможної економіки України від американського фонду USAID.

— В інтерв'ю у 2020 році ви говорили про культурний занепад. Чи зараз, після повномасштабного вторгнення, спостерігається культурне відродження?

— У мене є знайомі, які говорили, що не розуміють мене з отою «моєю політикою», а з приходом повномасштабного вторгнення збагнули, чому я роками боролась проти російської попси і тотальної русифікації. Якби не війна, ми б десятиліттями переконували українців у тому, що московія зовсім не «старший брат», що це держава, яка століттями нищить все українське: мову, культуру, етнографічну спадщину, будь-яку згадку про Україну. Але у багатьох, на жаль, навіть бомби не витіснили поняття «какая разніца».

— Чи прогнозуєте, що «шукати Україну» прийдуть сюди, в музей?

— Так. Я ще на минулій локації бачила багатьох «переосмислених» людей. Прийшла одна жінка з Тернополя і довго ходила, розглядала експозицію. А потім каже: «До сьогодні українська вишивка для мене — це було щось смішне». А жінка із Запоріжжя вийшла заплакана з експозиції.

Ми формуємо цей потік любові до України, нашої гідності та відваги. Кожен на своєму місці робить це маленькими кроками. І якщо музей стане горнятком води у величезному морі спротиву, вже буду пишатись.

— Чи буде музей прибутковим?

— Ні, музей зареєстрований як неприбуткова організація. Ми дуже багато вклали у нього грошей без сподівання їх повернути, бо музей — це не про гроші. Я вже не кажу про кошти, вкладені в саму колекцію!

Однак пожертви на музей будуть. Ми маємо досвід і бачимо, що то, коли все вільно, без оплати, не так цінується. Хоча ми практикували і будемо впроваджувати вільний вхід для соціальних груп, для військових, їхніх родин.

Крім того, ми беремо участь в започаткованому проєкті «Життя, що чекає вдома». Плануємо поїхати у громади Львівщини. Вже були у Сколе, там одягали в український стрій родини військових, що зараз на фронті. Фотографували їх, а жінки та діти висилали знимки своїм захисникам. Це дуже важливий соціальний проєкт, адже багато жінок емоційно закриваються, а тут ми мали змогу витягнути їх на спілкування, на своєрідну психотерапію.

— Як і які речі потрапляють до вас у колекцію?

— До мене потрапляло багато речей у дуже поганому стані… Часом думаю: «Лише така немудра, як я, могла взяти ту „шматку“ й ще й віддати за неї гроші». Коли вдається відновити шедевр, відреставрувати і довести до експозиційного стану, то відчуваю причетність до чогось великого і вічного. Ти врятувала сорочку з того світу, і кожну таку вишиванку пам’ятаєш…

Мені щастить по життю. І часом думаю, може, мене оберігають ті, хто ночами вишивав ті сорочки.

— Пригадую, ви «полювали» за вінком зі сцени весілля у фільмі «Довбуш». Чи вдалося поповнити колекцію?

— Це довга історія. Мене не приваблювали інші реквізити, бо в колекції є топірці оригінальні, череси, а от вінок я дуже хотіла.

З режисером фільму «Довбуш» Олесем Саніним хоч і знайома, але не дуже близько. Через свого товариша Сашка Лірника мені вдалося побудувати ланцюжок знайомства аж до костюмерів стрічки. Одна з них була підписана на мою сторінку в соціальних мережах і стежила за моєю діяльністю. Тому погодилися віддати вінок у колекцію, частина коштів пішла як донат на військо. Деякі аксесуари з фільму виставляли на аукціони зі збору коштів на ЗСУ. Так склалось, що ці речі придбали мої друзі, тож можемо організувати виставку експонатів з фільму «Довбуш».

— Як щодо оцифрування експозиції? Чи є це у планах?

— До мене звернулось видавництво «Майстер книг», аби на основі моєї колекції зробити чотири альбоми про одяг чотирьох регіонів України: Гуцульщини, Покуття, Західного Поділля, Буковини. Ці експонати сфотографував талановитий Андрій Кісь. Далі етап макетування і, сподіваюсь, за рік часу ця книга вийде друком. Це перший крок до оцифрування колекції, далі у планах — зробити сайт.

Відвідати музей може кожен охочий вже з понеділка, 19 лютого. Втім, якщо вас цікавить етноодяг, то виділяйте достатньо часу, щоб оглянути експозицію та піднятись наверх в Галерею, аби вже там віднайти та приміряти відтворені сучасними майстрами сорочки столітньої давнини.