Ужгородський гламур – квітучі сакури

В Ужгороді я була кілька разів, але завжди проїздом, по­вертаючись з мого улюбленого Відня. Щоб не їхати затемно до Львова гірськими дорогами, зупинялась на ночівлю. Та й краєвиди на перевалі, де межують Львівська та Закарпатська області, варті того, аби ними милуватися у світлий час доби… Щоразу, коли зупинялася в Ужгороді, як мантру повторювала одну і ту ж фразу: «Треба сюди приїхати на кілька днів…» І щоразу не виходило. Але, як кажуть у народі, немає лиха без добра. Допоміг коронавірус. Відень накрився мідним тазом, як, утім, будь-які подорожі авто за межі України, і це спо­нукало, точніше, заохотило до подорожей рідною країною. І перше місто, про яке згадала, був, звісно, Ужгород!

Біля сакур — паломництво

Спеціально чекала квітня, коли місто на річці Уж у прямому сенсі розквітає. Останнім часом одним з найвідоміших симво­лів столиці Закарпаття стали са­кури, які цвітуть саме у цей час і магнітом притягують туристів. Хоча перші сакури тут з’явилися у 20-х роках минулого століт­тя, але раніше і туристи, і міс­цеві спокійніше на них реагува­ли. Можливо, тому, що не було Інстаграм і Фейсбук? І фото на тлі квітучої «гламурними» роже­вими квітами японської вишні не було таким затребуваним… Я також «грішу» фотками у соцме­режах, тому цвітіння сакур було одним із додаткових мотивато­рів.

Щоправда, погода трохи під­вела: через те, що весна цього року пізня і холодна, наприкін­ці квітня розквіли не всі рожеві красуні (зазвичай у цей час вже відцвітають). Дерева, що рос­туть на сонячному боці вулиці, вже зацвіли, а ті, що через до­рогу, але на тіньовому боці, на­віть не збираються. Відтак квіту­чих сакур на всіх охочих зробити на їхньому тлі фотки бракувало, тож народ товпився біля найгар­ніших дерев, заважаючи одне одному робити селфі…

Життєвий досвід підказує, що гуляти будь-яким містом без супроводу місцевих — зазвичай беззмістовне і хаотичне тинян­ня вулицями. Тому я попросила колегу-журналістку Тетяну Літе­раті скласти мені компанію. Те­тяна — відома в Ужгороді осо­бистість. Це я зрозуміла навіть із того, як багато людей під час нашої прогулянки з нею вітали­ся… Вона досліджує історію міс­та, його найвідоміших родин. На основі своїх краєзнавчих публі­кацій вже видала кілька книг про «Втрачений Ужгород».

З Тетяною ми зустрілися на площі перед міською радою, біля скульптури «Я люблю Ужго­род» (замість слова «люблю» велике серце). Цей знак став традиційною фотозоною для ту­ристів. Бути в Ужгороді й не зро­бити тут фото — якось не за фен­шуєм… Поки роблю 125 селфі, до мене підходить Тетяна. За­питує, з чого починати екскур­сію? Пропоную піти на алею са­кур. Та, виявляється, як такої, «алеї сакур» немає. Точніше, та­ких алей тут багато. Рожеві кра­суні ростуть по всьому місту: і на центральних вулицях, і на пери­ферії, і на приватних подвір’ях… «Ідемо на вулицю, де росте ба­гато старовинних сакур, але я вам спочатку покажу магнолії, які вже розквітли», — каже Тетяна і веде на бічну від міської ради вулицю Небесної сотні.

Одразу на початку вулиці впадає у вічі величезна біла маг­нолія. Вона росте біля входу в РАЦС, де розписуються моло­дята. Тетяна розповідає, що це колишня вілла юриста Бартако­вича, яку він побудував у 20-х роках минулого століття. Ма­буть, саме він посадив на за­дньому подвір’ї будинку цю маг­нолію. РАЦС тут зробили за радянських часів. І магнолія ми­моволі стала символізувати наречену…

Поруч — особняк відомих лі­карів Антона і Марії Бращай­ків, до яких колись знав доро­гу кожен житель Ужгорода. На подвір’ї маєтку цвіте розкішна рожева магнолія. До речі, відо­мий політик Зорян Шкіряк є ро­дичем родини Бращайків. Зараз знаменитий будинок порожній. За словами Тетяни, ще в 2001 році особняк викупив виходець з Закарпаття, громадянин Росії Василь Симчера. Але, схоже, у будинку давно ніхто не бував.

Переходимо дорогу, де біля «чорного» входу у приміщен­ня обласного управління СБУ росте пишна сакура, яку всі лю­блять фотографувати. Тетяна звертає мою увагу на декора­тивних ведмедиків, невеличкі фігури яких розміщено на будів­лі. Йдемо далі вулицею і бачимо на п’ятачку неподалік набереж­ної красуню сакуру, яка вже роз­квітла блідо-рожевим цвітом. «Це молоде дерево, воно росте на сонці, тому розквітло швид­ше за інші», — пояснює моя су­путниця. Біля нього справжнє паломництво…

Ідемо на сусідню вулицю, де також висаджені японські вишні. «Це модерністський район Ма­лий Галагов, який заснували у 30-х роках, коли Закарпаття вхо­дило до складу Чехословаччи­ни. Тут був адміністративний ра­йон — відділок поліції, фінансове управління, банк… Можливо, сакури висадили для того, щоб полегшити сприйняття цих кон­структивістських будівель. Саме на цих вулицях ростуть найста­ріші дерева, які були, ймовір­но, висаджені у 30-х роках. Чому наголошую на слові „ймовірно“? Бо досліджую історію міста, бу­ваю в архівах, читаю старі газе­ти й ніде не знайшла жодної ін­формації, жодного документа, звідки в Ужгороді взялися саку­ри», — каже Тетяна.

Ідемо на вулицю Бращай­ків. Ось її справді можна назва­ти Алеєю сакур, бо вони тут рос­туть з двох боків уздовж цілої вулиці. На жаль, дерева на цій вулиці ще не розквітли. «Коли зацвітуть, краса неймовірна», — каже Тетяна і співчуває, що не можемо у цю хвилю цим не­ймовірним видовищем помилу­ватися! «Але не засмучуйтесь, — додає, — зараз поведу вас на вулицю Митну, де росте інший сорт сакур. Вони розцвітають раніше і цвітуть пишніше».

За 20 років чехи розбудували Ужгород

Дорогою розповідає, що міс­цеві активісти зараз борються за те, аби цей так званий чесь­кий квартал — Малий Галагов — внесли до Всесвітньої спадщи­ни ЮНЕСКО. До забудови тут було суцільне болото. Під чеха­ми Ужгород був якихось 20 ро­ків (1919−1938), але саме за цей період місто, по суті, і було збу­довано: крім авангардної архі­тектури, отримало систему во­догону і каналізації, нові мости, навчальні, спортивні і розва­жальні заклади, було впоряд­кувано русло річки і набережну тощо.

Підходимо до будівлі облас­ної державної адміністрації. Вона також збудована за че­хів у 1936 році — для Крайового уряду Підкарпатської Русі. На тлі навколишніх будинків виглядає надто монументально і водно­час лаконічно. «Його треба роз­глядати у деталях, — каже Тетя­на, — і варто зайти усередину та покататися на єдиному в Укра­їні ліфті-патерностері. Ви ко­лись каталися на такому?». Я не лише не каталась, а й не чула про таке.

Виявляється, є такий уні­кальний ліфт, який працює без­перервно. Назва «патерностер» походить від початкових слів латинського варіанта молитви «Отче наш». Коли монахи пере­бирають чотки (вервиці), вони кажуть Pater noster. У цьому ліфті кожна кабінка рухається як вервиці — по колу, не зупиня­ючись. Ліфт заїжджає на гори­ще і спускається у підвал. На жаль, була неділя, ОДА не працювала, але у будь-який робо­чий день туди можна вільно за­йти і покататися на історичному ліфті, який на 99 відсотків оригінальний. При цьому цілком без­печний. Головне, каже Тетяна, вчасно у нього застрибути і ви­стрибнути.

Від «Білого дому» прямуємо на вулицю Митну. Дорогою за­питую Тетяну: за що найбільше любить Ужгород? «Тут особлива атмосфера, — каже. — До Ужго­рода завжди приїжджало багато людей з різних міст, і усі себе тут знаходили та почувалися віль­но. Можливо, на цю атмосфе­ру наклався відгомін історії. Бо тільки у XX столітті Ужгород був у складі п’яти різних держав, і кожні 20−30 років частина насе­лення виїжджала, натомість нові люди приїжджали». Усі перемі­шувались і вчилися чогось одне в одного. Це збагачувало тради­ції, мову, культуру. Сама Тетя­на з Чопа, приїхала до Ужгорода вступати в університет. Її тато — угорець, мама — українка. Сім’я була двомовною. Хоча, коли тато познайомився з мамою, ні слова не знав українською, а мама — угорською. Але заради мами вивчив українську і гово­рив нею на побутовому рівні. Те­тяна добре володіє угорською. Хоча нею розмовляла переваж­но з бабусею…

Ось ми на вулиці Митній. І не тільки ми. Людей тут море! Саме тутешні сакури відкривають се­зон, бо розквітають найперши­ми. Робимо фотографії і рухає­мося далі.

Потенційний конкурент Трускавця?

Тетяна запитує, чи знаю, що в центрі Ужгорода є бювет з дже­рельною мінеральною водою. Я не знала. Йдемо туди. Бювет розташований на території ди­тячої лікарні. Сюди чомусь не водять туристів, і блогерки рід­ко заходять. Тому це місце ма­ловідоме і «не розкручене». А да­ремно. По-перше, вхід у бювет вільний, тож кожен охочий може безкоштовно пити корисну во­дичку (нагадаю, у Трускавці від­недавна вхід у бювет став плат­ним). Вона збагачена кремнієм, відтак сприяє кращій роботі ни­рок та підшлункової залози. А по-друге, тут розташований уні­кальний сад Іштвана Лаудона. Точніше, те, що від нього зали­шилося. Іштван Лаудон був гім­назійним вчителем, натураліс­том. Жив на вулиці Собранецькій і позаду свого будинку аж до річ­ки висадив величезний екзотичний сад. Він багато подорожував і з різних країн привозив саджан­ці. Згодом більшу частину саду вирубали, коли розбудовували вулицю і прокладали дорогу, але невеличка частина збереглася на території дитячої лікарні.

При вході до бювету звертаю увагу на зворушливу мініскуль­птуру на огорожі. Це і є Іштван Лаудон. Автор мініпам’ятника — скульптор Михайло Колод­ко, який нині живе у Будапе­шті. Свого часу виготовив по­над сорок таких скульптур, які розкидані по цілому Ужгороду. Їх шукати — справжній квест. Я згодом випадково натрапила на ще кілька таких…

Ми зробили своєрідне коло і знову повернулися до місь­кої ради. Тетяна веде мене до пам’ятника двом засновникам знаменитої школи живопису За­карпаття — Адальберту Ерделі та Йосифу Бокшаю. Він розта­шований у скверику-альпінарії на крутому схилі Жупанатської площі. За спинами корифеїв — художній музей імені Бокшая. Митці сидять на лавці і ніби про щось розмовляють. При цьо­му Бокшай тримає у руці люль­ку, яка, щоправда, більше на­гадує чарочку. Художники були одного віку, але скульптор чо­мусь зробив Ерделі значно мо­лодшим за Бокшая. Вони дру­жили, однак малювали у зовсім різних стилях. Ерделі був вті­ленням французького шарму, його любили жінки, а Бокшай — зразковим сім’янином, розма­льовував церкви і обожнював малювати Ужгород осінній. Те­тяна каже, що найгарніше міс­то саме восени, і запрошує при­їхати на початку жовтня, коли Ужгород наряджається у золо­то… Пам’ятник художникам зро­блено так, що можна сісти між двома знаменитостями та сфо­тографуватися. Що я, звісно, і зробила.

Ідемо далі під гору. Прохо­димо обласний художній музей імені Бокшая, яким, до речі, ке­рує його онук.

І підходимо до реформат­ської церкви на Жупанатсько­му пагорбі. Багато місцевих угорців — реформати. Ходить до такої церкви і Тетяна. У ре­форматській церкві її хрести­ла бабуся-угорка. Виявляється, реформатськими священника­ми можуть бути і жінки. На За­карпатті таких шістнадцять. У рідному для Тетяни Чопі також служить жінка-священник. А ще у цих церквах не побачите жод­ної ікони, будь-які зображення релігійного характеру заборо­нені. Реформати не хрестяться.

Я звернула увагу на красиву, гарно відреставровану велику будівлю через дорогу від церк­ви. Це — школа зі словацькою мовою викладання. Збудована на початку XX століття. Словаків в Ужгороді небагато, у цю школу дітей віддають і українці.

Вулиця, що веде до кордону

Із Жупанатського пагорба (це колишній історичний центр міс­та) спускаємося на вулицю Со­бранецьку. Це найдовша вули­ця Ужгорода, яка закінчується… словацьким кордоном! Звідси і походить назва вулиці, яка при­веде прямісінько до словацько­го міста Собранце. Тетяна роз­повідає, що літаки, які сідають в Ужгородському аеропорту (до речі, також збудований за Чехос­ловаччини), змушені залітати у словацький повітряний простір, там розвертатися і лише тоді йти на посадку. Ужгородський ае­ропорт деякий час не працював саме через те, що не було угоди між урядами двох країн про ви­користання частини повітряного простору Словаччини.

Ідемо до обласної філармо­нії.Це впізнавана будівля у неомавританському стилі з чер­воних керамічних блоків та клінкерної цегли, у самому цен­трі міста. Колишня синагога (у філармонію її перетворили за радянських часів). Тетяна веде мене ближче до входу, де є це­глинка, на якій збереглися імена будівельників.

На жаль, коли в Ужгород при­їжджав президент Кучма, аби він не побачив, у якому жалюгідно­му стані ця унікальна будівля, керамічні блоки на фасаді нашвид­куруч замалювали у… рожевий колір. Євреї з Ізраїлю пропону­вали відновити синагогу, але не в Ужгороді. Були готові розібра­ти її по цеглині, вивезти в Ізраїль і там відновити. Влада, звісно, відмовила. Але з того часу нічо­го для порятунку будівлі не зро­била. Щоб побачити автентич­ний вигляд колишньої синагоги, треба зайти збоку, від річки. Там приміщення хоч і облуплене і майже сиплеться, але видно бордовий колір цегли. Активісти сподіваються, що в рамках про­грами «Велика реставрація» вла­да знайде кошти на порятунок цього шедевра архітектури.

На другий день я вже сама прогулялася по набережній (у цей момент думала, як же Львову бра­кує річки Полтви), робила безліч селфі з мостів, бо саме з них від­криваються неперевершені кра­євиди міста. Пройшлася пішо­хідним центром, відвідала кілька кав’ярень (щоправда, ужгород­ська кава мені «не зайшла», львів­ська краща). А ввечері побувала у знаменитій корчмі «Деца у нотаря» та познайомилась з її власни­ком і «ходячим брендом» Закар­паття Павлом Чучкою. Але це вже зовсім інша історія.

P. S. Дякую за гостинність санаторному комплексу «Дере­нівська Купіль».