Іван Драч: «Я був закоханий у Параджанова, ходив за ним, як  вірний слуга за  лицарем»

Проект підготував артцентр «Я Галерея» і «Фільм UA», а куратором став Павло Гудімов.

Іван Драч (на фото) потрапив на зйомки фільму «Тіні забутих предків» на практику — як слухач курсів кіносценаристів та кінорежисерів (Москва). Зрозуміло, Павло Гудімов не міг не запросити на реалізацію цього мультимедійного проекту відомого українського поета і громадського діяча — Героя України Івана Драча, який мав нагоду спілкуватися зі Сергієм Параджановим та Юрієм Іллєнком.

П’ятдесят літ тому — 1965-го — «Тіні забутих предків» уперше з’явилися на екранах українських кінотеатрів. Про те, як створювали «Тіні...», про свою участь у їх становленні Іван Драч розповів на прес-конференції у Львівському палаці мистецтв.

- Я проходив виробничу практику тоді у Параджанова. Переконував мене: іди в кіно — це і література, і музика, і інтелект. І я поїхав вчитися у Москву. Керував моєю наукою Григорій Чухрай. Казав: «Там Параджанов знімає фільм. Їдь на практику».

Я був закоханий у Параджанова, ходив за ним, як вірний слуга за лицарем. А він був закоханий у світ, у життя, дівчат любив. Двоє видатних людей — Сергій Параджанов і Юрій Іллєнко — ненавиділи один одного. На Іллєнка дивився як на московського яничара, який приїхав зі своєю бандою. Кричали, верещали. Я казав: «Як вам не соромно?!». Тут був мій друг Георгій Якутович, тоді досить відомий. Параджанов запросив його як ілюстратора фільму. Якутович поселив мене у себе. Раптом заходить екскурсія. Якутович їм каже: «Оце зліва — Тарас Шевченко, справа — Іван Франко, а посередині Іван Драч спить».

— Чому Параджанов взяв саме Юрія Іллєнка?

— Тому що в Москві побачив Ларису Кадочникову. Впросив її. А чоловік Кадочникової — Юрій Іллєнко — мусив їхати разом з нею. Іллєнко був на той час знаменитим майстром. Інколи казав: «Нехай у мене вчиться Параджанов!». А учень виявився геніальним.

— Чи це було сприйнято глядачами?

— Я був на прем’єрі в кінотеатрі «Україна». Приїхав під кінець. Встає Іван Дзюба — єдиний дисидент, якого всі знають. Іван Михайлович каже про художників по костюмах. Що в нас коштів немає. Що починаються арешти серед інтелігенції. І тут встає чи Василь Стус, чи В’ячеслав Чорновіл зі словами, що треба протестувати. Коли я виходив з кінотеатру, побачив Леоніда Калаша, полковника КДБ. Мені здається, що вони тоді ще не вирішили, чи будуть когось арештовувати.

— Чого вас навчив Парад­жанов?

— Він мене вчить досі. Параджанов любив мене. І я його любив. Я не мав грошей. Він мені додав — і я мав уже костюм шерстяний. Пікантні стосунки були: Параджанов дуже любив себе. Наскільки він був гомосексуалістом? Не знаю. Мене страхав: «Когда же ты мне отдашься? Ты никак не решишься». Десь по десятій вечора телефонує, каже: «Иван, приходи ко мне. Я не могу без тебя». Приїжджаю. Бачить, що в мене руки трусяться від страху. І каже: «Вот «Персидские письма» Монтескье. Забери и уезжай, если так трусишься». Ця книга в мене досі є — вічна пісня від Параджанова. Якось їздив шукати хату для моєї мами, поблизу Києва. Був щирий, добрий, ніжний. Ділив людей на 2 Ґ: — гівно і геній. З класиків кінематографа знущався.

Коли в Москві за мною КДБ прийшло на курси, Параджанов їм сказав: «Ваню вам не отдам. Он — мой!».

— Могли б книжку про це все написати…

— Я пишу. Хочу назвати «Трембіта Параджанова». Ми, коли йшли на ювілей Коцюбинського, то несли трембіту через весь Київ у театр. Параджанов хотів подарувати цю трембіту вечору Коцюбинського. «Хлопці, не туди ви прийшли, — розлютився Параджанов і шпурнув ту трембіту. — Забирай. Щоб я не бачив ні тебе, ні ту культуру». Ця трембіта досі стоїть у мене — як мій оберіг.

— Чи після ув’язнення зустрічалися з Параджановим?

— Я не належав до таких хоробрих людей, які відвідували його в ув’язненні. Я завжди відчував вину, що не відвідав у Тбілісі ювілей Іллі Чавчавадзе. Кажуть: «Иван, зовет тебя Параджанов!». Але не хотіли зі мною поїхати — не хотіли, щоб їх зафіксували! Я приїхав на таксі. Параджанов голосно кричить: «Эй, вы, кагебисты-кибернетики, ко мне идет знаменитый Иван Драч! Идите сюда!» У «них» аж подих перехопило.

Те, що я став головою Руху, він не сприйняв. Сказав: «Такий поет — і став псом сторожовим».