«Кожна друга жінка – жертва зґвалтування...»

Флешмоб “#яНебоюсьСказати”, який у “Фейсбуці” розпочала журналістка Анастасія Мельниченко (на фото), оголив соціальну проблему, про яку в Україні не прийнято говорити відкрито. Сотні і сотні жертв сексуального насильства відверто розповіли про домагання, зґвалтування та приниження. Є дописувачі, які вважають, що не варто ділитися такими історіями, мовляв, який від цього толк. А деякі чоловіки ображаються, називають таку ініціативу “антимужицькою”, “бабидури...”. “На жаль, деякі жінки роблять все, щоб до них так ставилися, сприймаючи чоловіків як гаманець. Як я повинен ставитися до дівчини, яка дивиться на мене як на гроші?” - пише один блогер. Інші висміюють флешмоб, який став такою собі “перевіркою на вошивість”... Журналіст “ВЗ” простежила, як люди реагують на таку ініціативу. І які поради дають постраждалим психологи та психотерапевти?

«Лізь у ванну. Будеш морським котиком»

До флешмобу долучилися не лише українські жінки, а й російські. Є серед потерпілих і чоловіки, які також поділилися своїми історіями. Говоримо не лише про фізичне насильство, а й про моральне (у Галичині ця проблема навіть гостріша). Чоловіки-тирани, які роками знущаються зі своїх жінок, пригнічують їх, - явище непоодиноке. Якось одна знайома розповіла жахливу історію, як її екс-чоловік змушував залазити у ванну і там годував рибою. Вона мала грати роль “морського котика”. І це було далеко не єдине бажання цього психопата. Вона терпіла усі знущання п’ять років! Інша знайома перебрала на себе усі обов’язки — робота, дім, діти. Усе на ній. А чоловік корчить зі себе “великого бізнесмена”, як кажуть, тяжкого до рук не бере. Зазвичай у таких чоловіків деспотичні мами, з яких виростають “мамусині синочки”, любимчики. Часто-густо дружина фінансово залежна від свого благовірного, от і терпить, але не завжди... Найчастіше жінка боїться залишитися самотньою. Думає, що не впорається з життєвими викликами. Згідно зі статистикою, найбільше виїздів у теперішніх поліцейських на сімейні розбірки. Трапляються випадки, чоловіки ховають одяг своїх дружин, аби ті без нагляду не могли кроку ступити. Обмежують їхнє спілкування із зовнішнім світом, друзями та колегами. Якщо чоловік деспот і самодур, чи варто терпіти таке?

«Він підійшов ззаду. Повалив мене на диван...»

Анастасія Мельниченко просить жінок говорити і не виправдовуватися, бо винен завжди ґвалтівник. Вона ділиться своїми історіями. Коли їй було шість, і коли 21. Вона якраз розлучилася зі своїм чоловіком-психопатом. “Чи задумувалися чоловіки, як воно: виростати в атмосфері, коли до тебе ставляться як до м’яса? Кожне вважає в праві розпоряджатися твоїм тілом...

Я знаю, до них навряд чи дійде. Я б взагалі нічого не пояснювала, але їх, на жаль, половина людства. Жінкам, важливо говорити про наш досвід. Важливо робити його видимим. Будь ласка, говоріть”, - закликає журналістка. “Мені 8. Я повертаюсь зі школи додому, викликаю ліфт, в останній момент у ліфт затесується пацанчик років 25-ти. Він везе мене ліфтом на останній поверх будинку, де ми жили, потім тягне на горище і там ґвалтує...”, - розповідає одна з жінок.

“Мене намагався затягнути у кущі мудак, коли ввечері поверталася додому. Відбилась, нічого не сталося. Усе життя ходила тими вулицями, у будь-який час доби, ніколи не боялася. А після того випадку - лише таксі. Заходячи в під’їзд - заглядаю у кожен закуток, перебігаю від стіни до стіни, щоб мати усе в полі зору. Найбільше боюся «банди» хлопчиків чи підлітків. Отут не знаєш, чого чекати і як зупинити”, - ділиться своїми переживаннями інша жінка.

“Мені було дев’ятнадцять. Я була незайманою. Був день народження... Усі розійшлися, один з гостей заснув. Я мила посуд. Він підійшов ззаду і почав гладити спину. Я сказала, що йому пора йти... Він повалив мене на диван... Тоді я думала, що це ніяке не зґвалтування... Через півроку я жила у свого дядька, де на тому ж поверсі винаймав кімнату хлопець. Якось на хлопця, з яким почала зустрічатися, була ображена, що після фільму не провів, а поїхав додому... Бо мама переживала. Сусід зайшов, почав втішати, обійняв, пригорнув, а потім почав цілувати. Я не хотіла, але було пізно. Після цього ні з ким довго нічого не відчувала”, - ще одна трагічна історія.

“Мені було років 14, коли мене намагалося зґвалтувати п’яне чмо, батьків знайомий. Їхали автобусом через кордон, на кордоні всі побігли у дьюті-фрі, я залишилася в салоні сама. І тут воно підсіло до мене, вже добряче вмазане, та почало чіплятися і розповідати, яке воно класне і як добре може мені зробити. Я була настільки налякана, що навіть кричати не могла. Коли він почав мене мацати, я відбивалася мовчки, відштовхувала його. На щастя, він не встиг зробити нічого більш серйозного - в автобус почали повертатися люди. Батько одразу побачив моє обличчя, спитав, хто, і пішов його вбивати. Ледь люди відтягли. Мабуть, це був якийсь педофіл, бо я в 14 років навіть не була схожа на жінку, вдягнена була у якусь простору футболку і довгі шорти”, - написала молода дівчина.

“На дні нашої душі роками може лежати біль, - своїм постом жінка вирішила підтримати жертв насильства. - Біль, який ми ховаємо... Але поки ми його не відпустимо, він весь час буде нас зачіпати своїм лезом у серці. Всі, хто відкрився, — сильні. Ви стали прикладом для тих, хто побоявся це зробити...”.

«Шостий рік намагаються довести в суді вину тих, хто розбещував дітей»

«Насилля - це фурункул, який довго визрівав, і допис у Facebook його просто проколов, оскільки вже накопичилася критична маса», - вважає голова правління Центру інформації про права людини Тетяна Печончик. Інші правозахисники вважають, що такому інтересу до теми сприяв збройний конфлікт в Україні. «На сході краї­ни стільки насилля і жахіття, що говорити про своє пережите легше порівняно з тим, що коїться там», - вважає директор департаменту з комунікації громадської організації «Ла Страда-Україна» Альона Зубченко.

За даними «Ла Страда-Україна», яка вже багато років займається темою насильства в сім’ї та допомагає жертвам зґвалтувань, від початку 2016 року на «гарячу лінію» організації подзвонило понад 16 тисяч людей, які шукали психологічної розради та допомоги після побутового насильства та домашніх знущань. Із них 97 відсотків звернень були від жінок і три відсотки - від чоловіків. З усіх тих, хто наважився звернутися по допомогу, тільки 2,5 відсотка зізналися, що зазнали сексуального насилля. «У багатьох випадках жінки навіть не ідентифікують себе як жертву, оскільки зазнають такого насилля у шлюбі і замовчують проблему», - каже Альона Зубченко.

За її словами, механізм притягнення кривдника до відповідальності в Україні недосконалий, оскільки за домашнє насилля передбачена лише адміністративна відповідальність: 15 діб арешту або адміністративних робіт. «У нас була історія, коли чоловіка засудили до виправних робіт за знущання з дружини, а він її примусив відробляти це. Сама дружина 15 діб підмітала вулиці, і він ще більше з неї знущався», - розповідає пані Зубченко.

Вона вказує на те, що через недосконале законодавство із захисту жертв насилля тотальна недовіра до правоохоронної та судової системи змушує постраждалих мовчати про свій гіркий досвід. «У нас є справа, коли батьки п’яти хлопчиків вже шостий рік намагаються у суді довести вину тих, хто розбещував їхніх дітей. І суд увесь час затягує своє рішення», - зауважує представниця «Ла Страда-Україна».

Терапевт і психолог Анна Королевич каже, дотепер це була табуйована тема. “Може, будемо нарешті людей захищати, - радить фахівець. - Батьки мають говорити зі своїми дітьми, аби уникнути чогось подібного. А батьки уникають цієї теми...”. Психолог каже, 40% чоловіків не знають, що їхня дружина була жертвою насилля. “З моїх пацієнток жодна не поділилась пережитим зі своїм чоловіком, - каже пані Анна. - Якщо жінка не звертається до психолога, у неї з’являються страх, агресія... Чим більше людей усвідомлять, що насилля існує і не можна перетинати чужі кордони, тим швидше ми прийдемо до здорового суспільства”.

Сімейний психолог Людмила Петрановська зазначає, флешмоб показав масштаби цієї проблеми. “Ми розуміємо, що відкрито розповісти про такий досвід змогли далеко не всі, - каже вона. - Мало хто ризикне написати подібне, якщо залишається у контакті, а тим більше у залежності від насильника, наприклад, якщо це родич, сусід, керівник. Про сімейних тиранів говорять ті, хто уже не підтримує з ними стосунків. Є такий принцип: чим глибша травма, тим глибше мовчання. Можна припустити, що в акції брали участь ті, хто загалом впорався із проблемою та пережив її. Згідно з “народною соціологією”, як мінімум, кожна друга жінка за своє життя мала досвід зґвалтування чи спроби зґвалтування. А досвід аб’юзу (чіпляння, “лапання”, сексуальні погрози) має кожна, за рідкісними винятками”.

За словами пані Людмили, мета таких масових акцій — попередити, привернути увагу. Донести інформацію до суспільства. “Флешмоб не вилікує нічиїх травм, але він змусить подумати про те, про що думати не хочеться...”, - упевнена вона.