Незгасні «Тіні забутих предків»

У вересні мальовниче гуцульське село перетворилося на міні-знімальний майданчик. Вклонитися верховинській землі приїхали члени знімальної групи “Тіней...”, які 50 років тому тут творили кінематографічний шедевр. Серед них — народна артистка України Лариса Кадочникова, яка зіграла у фільмі роль Марічки. Журналіст “ВЗ” побувала у хаті, де під час зйомок жив Сергій Параджанов і у якій діє музей “Тіней забутих предків”, у хаті-ґражді родини Соруків, яка у фільмі “виступила” обійстям родини Палійчуків.

Як тільки не називали радянські критики фільм «Тіні забутих предків» — нецікавим і навіть «хуторянським». Тим часом стрічка отримала 28 призів у двадцять одній країні світу. Ця легендарна картина Сергія Параджанова увійшла до двадцятки найкращих фільмів світу за всю історію кінематографа!

Українські Карпати — чудовий знімальний майданчик. У сучасній Верховині є затишне село Криворівня. Колись у цю мальовничу місцевість закохався Михайло Коцюбинський і дав українській літературі виняткову повість «Тіні забутих предків». А через півстоліття у Криворівні режисер Сергій Параджанов створив правдиву казку гір — знаковий фільм про гуцулів.

У старому дерев’яному будинку подружжя Петра та Євдокії Соруків, збудованому у 1930 році, що розташований у присілку Жаб’євський Потік, чотирнадцять років діє музей фільму «Тіні забутих предків». У 1963 році тут разом з господарями жили режисер-постановник фільму Сергій Параджанов, художник Георгій Якутович та композитор Мирослав Скорик. Просто з ґанку — вхід до кімнати, де жили ґазди, а зліва — тимчасове помешкання постановника «Тіней». Експонати музею — фотографії, гуцульський одяг… «Сергій Параджанов жив як усі члени сім’ї. Разом їли, одне від одного не замикалися. Парад­жанов допомагав у господарці. Щовечора розпитував про гуцульський побут та звичаї», — розповіла кореспонденту «ВЗ» екскурсовод музею Галина Мокан.

За словами пані Галини, Сергій Параджанов був простим, доступним і невибагливим. Любив гуцульські страви: бануш, гуслінку, бурищеники, манюні голубці з квашеної капусти. Пізніше, вже у Києві, намагався замовити у ресторані хоч щось подібне на гуцульську кухню. Серед гуцулів великий режисер тримався як серед своїх, без найменшої зарозумілості. Любив бувати на полонині, як сам казав: «Ближче до вітру і неба», їсти з вівчарями кулешу з бринзою, розповідати смішні історії. Алкоголем не захоплювався. Чарчину перехиляв для годиться, за компанію…

Гуцулів у фільмі зіграли самі гуцули. Масовки, натуральні кадри праці горян, спів і музика — все показало правдивий дух Гуцульщини. Химку зіграла гуцулка з-під Магурки — як фахова актриса — неперевершено. Пісні співають теж гуцули. Зіграли у фільмі і Петро Сорук з дружиною Євдокією, дочкою Марією Хімчак і внуком Василем (власником сучасного музею), Марія Ілійчук, Іван Ігнатюк, Ганна Чабанюк, Ганна Бойчук, Василь Коржук, Ганна Гараджук… Це — список акторів з народу, які, попри виснажливий трудовий день, із задоволенням працювали на знімальному майданчику. На жаль, відсвяткувати 50-річний ювілей судилося не всім — більшість не дожили до цього дня.

Коли завершилися зйомки і гуцули приїхали на озвучення фільму до Києва, Параджанов поселив їх в одному з готелів. Але вже наступного дня «народні артисти» попросилися до нього додому — почувалися у готельних апартаментах некомфортно. Забрав їх режисер у свою двокімнатну квартиру, спали покотом — на підлозі, настеливши ліжників. Водив їх містом, опікувався ними як рідний. Повернувшись зі столиці додому, жінки казали, що це були найкращі два місяці у їхньому житті.

Параджанов довго підбирав актора на роль Івана. Ним став студент ІІ курсу Іван Николайчук. Николайчук сам переінакшив прізвище тоді, коли готувалися титри. Так і залишився назавжди Миколайчуком. Галина Мокан каже, що в Іванка були закохані всі дівчата не лише з Криворівні, а й навколишніх сіл. Миколайчук тримався відособлено. Почувався ніяково — студент серед столичної тусовки. Бачили, як Іван повертався зі зйомок в яскраво-червоному гуцульському вбранні. Обличчя мав направду гуцульське: вільне, незалежне, горде. Йшов, здавалося, різко, хоча насправді, повільно. Наче й далі перебував в образі…

Основний об’єкт зйомок — обійстя Палійчуків — знайшли у Криворівні. Це була давня (справжня гуцульська) ґражда. Ще тоді жила ґаздиня, столітня Параска, яка у юності товаришувала з Іваном Франком. Параска Миронівна Харук знала багато легенд, тож Франко любив до неї заходити, щоб послухати її історії. Свого часу у цю садибу заходив Михайло Коцюбинський. І пізніше вже за його твором у цьому будинку знімали багато сцен з «Тіней…»: як Іван ремонтує свою хату; як Івана купали, готуючи до шлюбу; як діти зазирають у вікна; як гола Палагна йде ворожити (вона проходить подвір’ям цього обій­стя). Кажуть, Іван Миколайчук любив тут спати на сіні. Казав, що тут є аура, що надихає…

На роль головної героїні — Марічки — запросили російську акторку, тоді вже дружину Юрія Іллєнка, Ларису Кадочникову.

— Успіх фільму завжди залежить від сценарію, — сказала журналісту “ВЗ” Лариса Кадочникова. — Це класика, геніальний твір Коцюбинського. Крім того, зібралася група однодумців — талановитих людей, які захотіли зробити справжнє кіно: режисер Сергій Параджанов, оператор Юрій Іллєнко, художник Георгій Якутович, який шалено любив Карпати, актор Іван Миколайчук, який виріс там і якого Бог створив саме для цієї картини. Можливо, ще й через те, що фільм аполітичний, про щире кохання. Недаремно один французький журнал писав, що це фільм про гуцульських Ромео і Джульєтту.

— Кажуть, в Івана Миколайчука були закохані всі дівчата з навколишніх сіл. А ви?

— Такої краси герой не міг не подобатися, інакше ми б не могли зіграти Ромео і Джульєтту. Але я тоді була дружиною Юрія Іллєнка, наші стосунки були настільки міцними, що, крім симпатії і поваги до Івана Миколайчука, інших почуттів не було. Пригадую, ми з ним полетіли в Аргентину на Міжнародний кінофестиваль. Удвох, адже не пустили ні Параджанова, ні Юру Іллєнка, зате поїхали з нами чиновники з Києва і Москви. Перші дні нас там ніхто не знав, але після перегляду картини Івана оточили такою увагою… А були там актори далеко не рядові. Але у центрі — Іван. Ні на кого не схожий своєю красою гуцульською. Я навіть не можу пояснити, що таке було в ньому… Причому ніякого шикарного вбрання не мав — два светри і чорний костюм. Ця його постать, зріст, голова, його очі… Всі упадали за ним, були в нього закохані, він був у центрі уваги. Звичайно ж, насамперед завдяки картині. Якби не картина, яка справила надзвичайне враження, то, можливо, такого ставлення й не було б.

За словами Лариси Кадочникової, у фільмі спільних сцен з Іваном Миколайчуком у неї було не так і багато, але вони визначають суть картини, вони ключові в долі героя — Івана Палійчука. Сцена у церкві й після церковної Служби, сцена танцю, прощання, коли Іван іде на полонину, і вже фінальна сцена — «Срібний ліс». На цю зйомку вони виїжд­жали разів з п’ятдесят.

— Це взагалі було якесь бе­зумство, — каже пані Лариса. — Не так пофарбовано, не так вирубали, не та погода, не так покладені рейки — і це тривало безконечно. А в результаті вийшло диво: маленький фрагмент, зате який шедевр! Тепер чудово розумію, з огляду на серіали, що таке справжнє кіно, а що — дурниці, які тепер знімають.

Сцена розставання, коли Іван іде на полонину, а Марічка прощається з ним, також, за словами актриси, виявилась випробуванням. Її постійно відкладали, а знімали тоді, коли було холодно.

— Знайшли малодоступне місце. Юра (Іллєнко. — Г. Я.) завжди знаходив такі місця, куди підібратись було неможливо. Хіба вантажними машинами. Внизу текла вузенька річка, і з неї дощовою установкою треба було качати воду нагору — для забезпечення дощу. Вгорі обладнали майданчик, на якому встановили кінокамеру, а знизу качали воду, щоб ми опинилися під дощем. У річці крижана вода, це було десь на початку листопада. Хоча на екрані складається враження, що тепло. Я розуміла, що одним дублем не обійдеться. Коли почалася зйомка і пустили воду, я від холоду вже не пам’ятала ні тексту, нічого. Це добре, що Іван зняв капелюха і одягнув мені на голову — він мене врятував. Розуміла: все — захворію! І зйомки зупиняться. Нас переодягли — і знову все спочатку. І так — разів чотири чи п’ять. Але сцена вийшла переконлива, зворушлива. Крижана вода ввела мене в стан якогось шаленства, передчуття нещастя, наші герої ніби відчували, що розлучаються назавжди. Взагалі, все було дуже складно, зйомки складні, важкі, та щось нам допомагало. Обставини були за те, щоб це вийшло. І, звичайно, якби не було Івана, не уявляю, що б вийшло і чи була б картина?

У 1963 році Сергій Параджанов і гадки не мав, що знімає не просто фільм про гуцулів, а шедевр світового значення. «Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитого біля вогнища, біля джерела натхнення», — казав Сергій Параджанов.

Редакція “Високого Замку” дякує туристичному оператору “Відвідай” (www.vidviday.com.ua) за організацію цікавої подорожі.