У 34 роки – вже бабуся!

Гелена рано відчула покликання служити Господу. З молодих років виконувала свою місію у монастирі при Латинському кафедральному соборі у Львові. Під стінами костелу спостерігала сумну картину: брудні, обірвані, голодні діти просили милостиню. Сестра привела малюків до катедри: нагодувала, помила, перевдягнула. Через два дні вони повернулися в такому ж жалюгідному стані.

Разом з отцем В’ячеславом Дорошем монахиня взяла шефство над братиками та сестричками. Виявилося, їхня мати має ще восьмеро дітей. На правах багатодітної отримала велику квартиру. Але нащадками не цікавилася, офіційного чоловіка не мала. Сестра Гелена та отець В’ячеслав піклувалися про діток, але їхнє життя у батьківському домі не ставало кращим. Вони практично не ходили до школи... Сестра зглянулася над малечею й вирішила зайнятися їхнім вихованням. Суд не позбавив горе-матір батьківських прав, але дозволив, щоб діти жили при монастирі. Це виявилося неможливим: устав не передбачав перебування малят у святій обителі. До того ж, на думку отця В’ячеслава, важливо, щоб діти називали свою виховательку мамою. Серце сестри Гелени стискалося від самої думки про те, що хлопчики та дівчатка повернуться до пекла, тож заради них залишила монаший чин. Отець В’ячеслав, який теж перейнявся долею дітей, що стали сиротами при живих батьках, допоміг прихистити їх у рідному селі Пнікуті. На допомогу прийшов рідний брат священика: погодився, аби сестра Гелена з чотирма вихованцями деякий час пожила в його будинку. Колишня монахиня замінила їм маму. Згадує, довелося привчати дітей щодня чистити зуби, зачісувати волосся, прибирати за собою посуд... Два братики та дві сестрички, хоч були вже шкільного віку, не знали елементарних правил гігієни.

Дітей влаштували до місцевої школи, але з навчанням були проблеми. Четвертокласниця Іванка навіть читати не вміла. Названа мама не розгубилася: з нового навчального року віддала у той самий клас, “гризла” з нею граніт науки, й дитина врешті-решт наздогнала своїх однолітків.

Щоб діти не втрачали контакту з рідною матір’ю, на свята Гелена відправляла їх до неї. Вдягала у краще вбрання. Вихованці поверталися у старому та занедбаному одязі. Кілька днів не могли наїстися та відіспатися... Вирішила нікуди дітей не відпускати.

Через три роки отець В’ячеслав, який є директором благодійної організації Caritas Spes Львівської Архідієцезії Римо-католицької церкви, за рахунок пожертв почав зводити перший дитячий будинок сімейного типу — для Гелени та її вихованців. Сільрада виділила зарослу борщівником територію, в кущах якого навіть корови губилися. Її довелося ретельно розчищати. Траплялося, що священик та Гелена удвох завозили та вручну розгрібали три Камази з піском. Завдяки фінансовій допомозі “Райффайзен Банку Аваль” побудували двоповерховий особняк. Він став дебютним у “Країні дитячих мрій” — міні-містечку, де тепер зводять п’ятий дитячий будинок сімейного типу.

Як тільки сім’я переїхала до нового гніздечка, у ній з’явилося поповнення: ще двоє братиків та стільки ж сестричок — вихідці з неблагополучної сім’ї з Мостиськ. Оксанка, якій скоро виповниться 12, лікувалася від відкритої форми туберкульозу. Михайлику тоді було чотири роки, він майже не вмів розмовляти. Пані Гелена згадує, що давати раду з вісьмома дітьми було непросто. Поки вони в школі — поспішала на маршрутку, щоб встигнути з’їздити на базар за продуктами. Коли вихованці поверталися, з кожним потрібно було зробити уроки. Поклавши дітей спати, готувала їсти.

Гелена каже, мріяла про прийомних дітей змалку: просила маму, щоб взяла на виховання сиріт. Та неньці вистачало двох рідних. Коли приїжджає до дочки в гості, за голову хапається: мовляв, як ти витримуєш стільки дитячого галасу? Для Гелени це — радість. Коли завітали до її оселі, святкувала свій 34 день народження. Діти власноруч виготовили для неї подарунки: малюнки та аплікації з написом “Коханій мамочці”. Незважаючи на молодий вік, жінка вже має названу онучку, якій виповнився рік. Свою найстаршу дочку видала заміж тут же — в Пнікуті. Тож біля мами залишилося семеро дітей від семи до 17 років. Хоче прихистити ще двох неповносправних малят.

Гелена каже, що державних коштів (два прожиткові мінімуми на кожну дитину й 35% від загальної суми — зарплата матері) на їжу та одяг вистачає. Коли потрібно купити дорожчу річ — наприклад, новий холодильник або пральну машину, доводиться відкладати гроші.

У теплу пору року додається робота на городі. Діти допомагають мамусі, кожен має свої обов’язки. На відміну від інших названих мам у містечку, Гелена виховує дітей без чоловічої опори, тож її підтримує отець В’ячеслав. “Маємо маму і ксьондза!” — каже семирічний Михайлик.

Гелена заочно навчається на соціального педагога в Українському католицькому університеті, тому її педагогічне мистецтво весь час удосконалюється.

Сергій Бойко,

регіональний директор ПАТ “Райффайзен Банк Аваль”

“Країна дитячих мрій” (5 дитячих будинків сімейного типу), на території якої живе Гелена зі своїми вихованцями, вважається одним із най­успішніших проектів. Його профінансував Фонд Герберта Степіча, голови правління “Райффайзен Інтернешнл” та “Райффайзен Банк Аваль”. Кошти ми перерахували фонду “Карітас”, за допомогою якого реалізовано будівництво будинків. Чотири з них вже функціонують, п’ятий — у стадії будівництва. На даний момент там розміщено 34 дитини, які знайшли свою нову родину. Загалом цей проект передбачає проживання у п’яти будинках сімейного типу до 50 дітей.