«Колись сама собі напророчила: якби вийшла заміж за турка, то навчила б його української»

Українська блогерка, вчителька турецької мови Ірина Окур, яка живе у Стамбулі з 2017 року, написала не зовсім кулінарну книжку «Рецепти львівської пані з берегів Босфору», що вийшла у світ 10 березня 2024 року. Насправді це посібник для жінок і про жінок, наповнений цікавими деталями з життя авторки, розповідями про першу зустріч із чоловіком, про стосунки з мамою і турецькою свекрухою…

Ірина Окур народилася у Льво­ві, закінчила ЛНУ імені Івана Франка за спеціальністю «фі­лологія». Ірина — авторка пер­шого в Туреччині україномовно­го інстаграм-блогу @iryna.okur, в якому з гумором пише про жит­тя українсько-турецької сім’ї. Захоплюється українськими ді­алектами й «живою» розмовною мовою. Для зручнішого відсте­ження створила в блозі рубри­ку «Як каже баба», до якої доєд­нуються читачі з різних областей України, розповідаючи власні іс­торії. Ірина володіє чотирма мо­вами, живе у Стамбулі і навчає турецької.

— З моїм майбутнім чолові­ком Назимом ми познайомили­ся у соцмережах, — каже Ірина. — Я сама напророчила собі долю. Навчалася на польській філоло­гії. Якось викладач з історії Укра­їни сказав: «От повискакуєте ви, дівчата, заміж за поляків, і забу­дете українську мову». Мене це обурило. І я відповіла: «Навіть якби вийшла заміж за турка, то і його б української навчила».

Ще задовго до заміжжя Іри­на була переконана, що нізащо у житті не вийшла б заміж за турка. Мовляв, у цій країні — суцільний патріархат. Дівчина загалом упе­реджено ставилася до знайом­ства з чоловіками із Туреччини…

Але доля закерувала по-іншому: коли Ірині виповнився 21 рік, приїхала у Стамбул у складі туристичної групи. У соцмережах на своїй сторінці побачила пові­домлення від незнайомця з Ту­реччини. Ніколи раніше не долу­чала друзів зі східних країн, але цей чоловік видався їй вихова­ним. Назим запитав, чи можуть вони зустрітися, щоб за горнят­ком кави познайомитися ближче. Ірина розповіла, що вона наро­дилася і живе у «кавовому» місті, тож якщо він має таке бажання, можна зустрітися. Але тільки в її рідному Львові можуть випити по горнятку запашної кави. Хлопець запропонував свої послуги — бо­дай в аеропорт «підкине» дівчину. Але та відмовилася.

— Я сподівалася, він від мене відчепиться, — усміхається Ірина. — Але через тиждень після моєї поїздки до Стамбула Назим ски­нув фото своїх квитків до Льво­ва і назад до Стамбула. Вже тоді зрозуміла, що він — хлопець сер­йозний. Листування з ним для мене було дуже приємним.

У лютому 2017-го Назим вперше прилетів до Львова. По­при те, що «наживо» побачились вперше, Ірині здалося, що знає цю людину сто літ. Назим за­мість звичного «привіт!», сказав: «Щось ти дуже сильно намалю­валася». І це виглядало так, ніби вони давно подружжя, і чоловік їй робить делікатне зауваження… Три незабутні дні Назим провів у Львові. Була кава, екскурсії ста­ровинним містом, відвідування оперного… На прощання турець­кий кавалер вручив Ірині її квитки до Стамбула. І через десять днів українська наречена полетіла на береги Босфору.

— Ірино, як ваші батьки по­ставилися до того, що їдете до кавалера у Туреччину?

— Мама завжди поділяла мою думку. Підтримувала. Назим зу­стрів мене в аеропорту, потім познайомив зі своїми друзями…

— І не заперечувала, що донька зустрічається з тур­ком?

— Знаєте, мама завжди ка­зала: нехай хоч хто, аби тільки донька була щаслива. Казала, я у неї розумничка, тож сама до­бре знаю, кого собі взяти за чо­ловіка.

— Яким було ваше знайом­ство з батьками Назима?

— Річ у тім, що батьки його роз­лучені, як і мої. Ми познайомили­ся приблизно через чотири міся­ці від дня нашого знайомства. Якось прийшли святкувати у ро­динному колі день народжен­ня його мами. Я страшенно хви­лювалася, трусилася як осінній лист. Туреччина ділиться на релі­гійних людей і людей більш світ­ських. Тож мої побоювання по­лягали у тому, щоб родина мого хлопця не була релігійно заци­кленою. Хоча Назим мене заспо­коював, переконував, що мама і його рідна сестра полюблять мене так само, як і він мене лю­бить… І от стоїмо перед двери­ма помешкання. Двері відчинили дві усміхнені жінки. Сестра віль­но спілкується англійською, тож виступала перекладачем.

За словами Ірини, уже перше знайомство було таким, ніби вони стали родиною ще кілька років тому. Мама і сестра з відкритим серцем прийняли майбутню неві­стку у свою сім’ю. А потім вона по­знайомила майбутнього чоловіка з братом і молодшими сестрами (усіх дітей у родині п’ятеро).

— Ірино, як Назим вам освідчився у коханні і попро­сив стати його дружиною?

— З 18-річного віку я працю­вала і сама себе забезпечувала, оскільки була у нашій сім’ї най­старшою дитиною. Коли з На­зимом ми почали серйозно зу­стрічатися, я жила на дві країни — трохи в Україні, трохи у Стам­булі. Мого коханого це влашто­вувало. У нас стосунки добре розвивалися, але ми ніби тупцю­вали на одному місці. Я влашту­валася в одну з турагенцій, яка проводить тури Європою. Ми з коханим рідше бачилися через мою завантаженість. Та, попри все, я вперто вивчала турецьку мову. Але освідчення від кохано­го не було. Одного разу я йому сказала, що відверто його ціную, але так довго тривати не може. Я маю знати, що мене чекає за­втра. Ні, я йому не ставила уль­тиматуму, просто пояснила, як я бачу своє майбутнє.

Чи переживала Ірина? Так! Ді­вчина кохала турецького «прин­ца». Але ніяк не могла змирити­ся з ситуацією, в якій опинилася. Сказала коханому, якщо він досі не визначився, ким вона для нього є, то краще нехай не теле­фонує і не приїжджає до Львова більше ніколи.

Як з’ясувалося, у Назима у цей час були проблеми на ро­боті. Для того, щоб одружитися, наречений у Туреччині повинен мати добру касу… Тож просив зачекати, бо проблем з’явилося ой як багато.

— Я тоді сказала своєму ко­ханому одну фразу, яку він досі розповідає своїм друзям: «Люди для того й одружуються, щоб і щастя зустрічати разом, і кризи долати разом».

Ірина з коханим тоді посва­рилися. Але турецький нарече­ний вирішив не здаватися: на­ступного дня написав Ірининій мамі. Попросив допомоги. Ски­нув фото персня, який хотів по­дарувати на заручини Ірині.

— Знаєте, у мене тоді почала­ся депресія, — усміхається Ірина. — Одного ранку я прокинулася, а на моєму ліжку сидить з буке­том троянд Назим. Я мало не за­стрибнула з переляку на тумбоч­ку. Коханий відкрив коробочку з перснем і запитав: «Вийдеш за мене заміж?».

Ірина сказала «Так!», а вже через два дні полетіла з коха­ним у Стамбул. Вони одружили­ся у жовтні 2018-го. А весільну забаву відгуляли у Львові. Ве­сілля було невеликим. Приїхало 20 гостей з Туреччини, а з ними мама і тато Назима.

— Опівночі Назим підійшов до мене і запитав, коли то закін­читься, бо він уже хоче спати. Я йому відповіла: «Зачекай. Ще мають бути поправини!».

Турецькі гості були у захо­пленні від українського весілля. Наїдків-напоїв було вдосталь, забаву розвеселяли цигани, ді­вчата танцювали східні танці. Найбільше їм сподобалося зні­мання вельона.

— Ірино, як звикав ваш чо­ловік до української кухні?

— Мій чоловік завжди харчував­ся кухнями різних країн світу. Він навіть їсть свинину, ковбаски, со­сиски… Обожнює борщ, любить наші пляцки і торти. У Туреччині я це все готую. А іноді вношу в укра­їнські страви корективи. Намага­юся робити так, щоб наша кух­ня була хоч трішечки наближена до турецької. Моя свекруха час­то мені підказувала, що і як краще зробити. Бували випадки, коли просто телефонувала і казала: «Зозулько моя, не мучся. Давай я все зроблю і тобі віддам. Хочу, щоб ти більше відпочивала».

— Ваш чоловік ревнивий?

— Ні. Зовсім. Я, мабуть, більше ревнива.

— Працюєте?

— Звісно. Я — блогерка. Ви­дала книжку. Тепер працюю над новою. А ще я репетиторка з ту­рецької мови. У мене є учениця, яка живе в Україні і для себе хоче вивчити турецьку, а є дівчата, які вийшли заміж за турків і потребу­ють допомоги. Турецьку я вивчи­ла сама. Оскільки я філолог за освітою, то мені знайома струк­тура вивчення іншої мови, і мені легше було вивчити турецьку.

— Що ви вклали у свою книжку, яка вийшла друком кілька днів тому?

— Насамперед у ній дуже бага­то гумору. Люблю діалект, говір­ку локальну. Вела блог з 2021-го, до прикладу, з готування якоїсь страви. Не лише української кух­ні, а й турецької. Хтось попросив написати рецепт. Написала. Але це не був просто рецепт — стіль­ки грамів того чи іншого продук­ту, а з лайкою, замовляннями, у гумористичній формі. Люди по­чали це пересилати одні одним, а потім мене попросили зробити з цього книжку. До рецептів до­дала історії з особистого життя, приправлені гумором. Я нази­ваю цю книжку «посібником жін­ки після весілля».

— Коли почалося повно­масштабне вторгнення росії в Україну, ви були у Стамбулі?

— Родина мого чоловіка стра­шенно переживала, коли це все почалося. Того ж дня орга­нізували мітинг, на який я від­разу пішла. Пакували з чолові­ком гуманітарку, чоловік і його друзі донатили на потреби ЗСУ — він телефонував усім знайо­мим і просив допомогти Україні. І за таку підтримку я йому дуже вдячна. Мій біль він розділив зі мною…

Рецепт з книги Ірини Окур

Борщ Ірини з полонини

Не мій, а тієї справжньої, що в Івано-Франківській області живе. Пані Зося, моя мама, його вдосконалила, але рецепт того борщу передавався жінкам нашого роду, як корона королеви Єлизавети. Тож нема шо ся сміяти, наші діти люблять той борщ більше, ніж чупа-чупси, не годні ся ним наїсти — ми виганяємо їх із кухні. Ще ми цим борщем хлопів приворожуємо і путінолюбів травимо. То універсальна зброя.

Інґредієнти

Я колись варила стільки борщу, ніби в мене п’ять дітей, як у мами, а потім нарешті навчилась готувати маленький банєчок, тому рецепт розраховано на 3 літри.

• 1 корінь селери разом із листям
• 1 цибулина
• 1 великий буряк
• 2 середні картоплини
• 2 червоні солодкі перчини
• 500 г курятини або яловичини (що любиш)
• вода (має бути не з-під крана, тілько з криниці або альпійська, баба передає з Італії перевізником)
• кріп, петрушка, лавровий лист, сіль і перець до смаку
• 350 мл томатної пасти
• 350 мл вершків (можна і треба замінити на жирну сметану, в мене в Туреччині її немає, тому використовую вершки).

Приготування

Патла заплети файно, аби-с не спозорилась потім тою волосиною, руки вимий, помолись, налаштуйся на те, що в кухні буде таке, ніби тут Золота Орда пробігала, і пігнали!

Найперше окремо постав варитися м’ясо з лавровим листом, щоб ті всі каки-фляки не потрапили у святий борщ. У головну каструлю, на­звімо її так, налий воду й кинь порізані селеру, картоплю та петрушку. Коли м’ясо звариться, докинь туди і його, чистеньке.

Ну і в сковорідці потушкуй ту овочину-цибулину, яка змушує пла­кати; наріж буряк довгою соломкою (не три на терці), потушкуй до м’якості; поріж кубиками солодкий перець і вкинь у ту магічну суміш; додай трохи Н₂О, але акуратно, аби не бризкало, як кров’якою, по сті­нах; потушкуй на маленькому вогні хоча б 20 хвилин; додай вершки (сметанку) і томатну пасту; файно посоли, але не так, гі закохалась, а до смаку, і поперчи. Хай то все діло трохи побулькає, як у відьминому казані, а потім залий то добро в головний баняк із м’ясом і картоплею, обов’язково додай кропчику, а наостанок помішай дерев’яною ложкою і прокажи замовляння: «Борщику, борщику, я тебе мішаю, адекватного хлопа прикликаю!».

Хлоп з’явиться на кухні так скоро, як той Грицьо з пісні, але пам’ятай, що борщ буде червонішим наступного дня, а ще апетитнішим через тиждень! Смачного!