Передплатити Підтримати

«Буває, актор мріє про конкретну роль. У мене було стільки ролей, що не встигав помріяти»

Розмова з народним артистом України Тарасом Жирком — про нові постановки, кінематограф, а також про щастя і мрії

Тарас Жирко

Тараса Жирка шанувальники театру знають за знаковими ролями на сцені Національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької. Такими, як Ісус у виставі «Син Бога Живого», князь Мишкін у виставі «Ідіот», Гриць у «Марусі Чурай» та багатьох інших. У творчому доробку актора і ролі у понад двадцяти фільмах.

— Уже багато років ви жи­вете і працюєте у Києві, у Львові буваєте не так часто, але знаю, що дуже любите рідне місто…

— Будь-який львів’янин, де б він не жив, не може бути колиш­нім львів’янином. Окрім того, є ідея з прекрасними львівськи­ми артистами зробити виставу за «Старосвітськими поміщи­ками» Миколи Гоголя. Хочеть­ся розповісти людям про якісь прості на перший погляд речі: про вірність, ніжність, любов, про те, як швидко минає час… Крім цієї постановки, я почав роботу в Центрі Леся Курбаса у Києві над виставою за творами Михайла Коцюбинського «Ін­термеццю», «Сон» і «Дебют».

— Що цікавого відбувалося у вашому київському творчо­му житті?

— Перед самісіньким локдау­ном у Києві відбулася прем’єра в театрі «Сузір'я» за мотива­ми п’єс Фрідріха Дюрренмата, якому в січні виповнилося сто років. Ідея цієї вистави народи­лася ще за життя Богдана Ступ­ки, навіть велися перемовини про постановку цієї вистави в Театрі Франка, але через різні обставини ця історія затяглася. Можливо, мені потрібно було подорослішати, набути досві­ду, щоби «дорости». Це корот­ка радіоп’єса Дюрренмата, яка мала такий шалений успіх, що він ще двічі до неї повертав­ся і переписував. Коли я взяв­ся до постановки цієї п’єси, вирішив поміняти стать персо­нажів, за винятком кількох. Нія­ких гендерних віянь тут немає, йшлося про те, що шестеро чо­ловіків на сцені впродовж двох годин — тяжка історія. Я поду­мав, що буде цікавіше, коли го­ловний герой матиме справу з жінками. Це мене настільки за­хопило, тому що я люблю жі­нок і люблю цей світ, в якому є чоловіки і жінки. Я намагаюся дати собі раду та розібратися і зі своїм життям також. І через Альфредо Трапса хочу зрозумі­ти, скільки мене в ньому і скіль­ки його в мені.

— Хто з акторів задіяний у цій виставі?

— Головну роль Альфредо Трапса виконав Євген Нищук, автомеханік, він же — апос­тол Петро з ключами від раю, він же — вищий суд — Лесь За­дніпровський і Володимир-Іван Жирко, прокурор — Тетяна Олексенко-Жирко, кат — Віра Мазур-Зіневич (це Театр іме­ні Івана Франка), з Театру на Липках — Анжеліка Гирич, з Мо­лодого театру — Олена Узлюк, з Театру на Подолі — Катерина Шенфельд. Виставу граємо в театрі «Сузір'я».

— Цікава ідея…

— Режисерських ідей за ці роки в мене назбиралося до десятка. Я ніколи не мав актор­ських мрій. Буває, що люди­на мріє зіграти якусь конкрет­ну роль. У мене такого не було, в мене настільки часто роль за роллю з’являлася, що не всти­гав про це помріяти.

— Але ж ви в першу чергу стали актором, а вже потім режисером. Значить, про акторство мріяли.

— Я мріяв виступати. Мені подобалося вдавання. Іноді воно рятувало, коли не вивчив урок. Коли я займався актор­ством, було таке відчуття, що є загальний потік, в якому існу­ють усі твої однокласники, ви щось вчите, щось відповідає­те, а тут є щось іще, де ти іс­нуєш у зовсім іншому колі, в ін­шому оточенні і твориш щось таке, що роблять не всі. Хоті­лося втікати в якийсь заборо­нений сад, відлучатися. Якісь читання віршиків, монтажі да­вали можливість, перебуваю­чи в тому жахливому «совку», мріяти.

— «Бійтеся здійснення ва­ших мрій», — якось сказали ви. Чому?

— Хочеться вірити, що ми ростемо і розвиваємося, не­зважаючи на віковий ценз. І от, коли в тебе виникає якась мрія, бажання і потім воно звершу­ється, коли ти спостерігаєш і стоїш поруч, коли раптом тобі доводиться пізнати свою дріб­ність, наскільки було дрібним твоє бажання, а ти про це мрі­яв, свою енергію, свій душев­ний ресурс витрачав… На­справді мені боязко, що я можу виявитися не тим, ким би я хо­тів бути.

— Тобто це боязнь перед власним сумлінням?

— Так.

— Ким би ви хотіли бути?

— Я хочу бути щасливою лю­диною, але щоб це моє щастя нікому не зашкодило і нікого не зробило нещасливим.

— Ви все-таки щаслива людина, адже маєте щонай­менше три улюблені речі: роботу, сім’ю і друзів…

— Я далекий від думки, що це моя заслуга, — це дар.

— Але ж ви докладали зу­силь, щоб це все мати!

— Дуже багато людей до­кладають зусиль. Тут вступає в силу зовсім інша бухгалте­рія, для мене не зрозуміла. Бу­ває, що людна багато віддає, а нічого не отримує. Не можна чекати якоїсь вдячності… Тре­ба оцей хліб по воді кидати і йти вперед, не замислюючись. Коли виставу ставиш чи граєш, чи дітей виховуєш, таке вра­ження, що тобі треба з одно­го берега дістатися на другий, а там крижини, по яких треба бігти. Мені завжди бракувало того причинно-наслідкового зв’язку, коли настає відпові­дальність за вчинене тобою.

— Де навчаються ваші діти?

— Анна-Марія завершує на­вчання в 9-му класі в Дитячій академії мистецтв на факуль­теті хореографії. Ми не пла­нуємо наше майбутнє в хоре­ографії, але, як для будь-якої панни, зв’язок з танцями не зашкодить. Володимир-Іван завершує перший курс Універ­ситету театру, кіно і телебачен­ня імені Карпенка-Карого на акторському факультеті, курс Олега Шаварського. Нам по­щастило, що цей педагог на­бирав курс саме в той рік, коли Володимир вступав, тому що це «останній з могікан» тих, хто володіє класичною школою.

— Ви чимало знімалися в кіно…

— Після фільму «Таємний щоденник Симона Петлюри», який створювали майже три роки тому, я не знімався. Піс­ля Революції Гідності україн­ське кіно ожило і почали зніма­ти фільми. Українці перестали бути гарніром російських зайд, але зараз це все повертається, знову з’являються «русскіє ар­тісти», знову знімають інозем­ною мовою. Тому я цього уни­каю. Я живу так, щоб не бути медійним обличчям. Я себе на­магаюся вибудувати як акто­ра вже у цій віковій категорії, в якій я зараз перебуваю, і ре­жисера (тут вік не має значен­ня). Все має свою плату і свою ціну. За те, щоб бути медійним обличчям і весь час на виду, воно потім вимагає такої пла­ти, на яку я не готовий. Я не хо­джу в серіали, я намагаюся ви­бирати. Служба в Театрі імені Франка дозволяє жити так, як хочу.

Довідка «ВЗ»

Тарас Жирко — народний артист України, театральний режисер, лауреат Премії ім. І. Кот­ляревського. Народився 1961 року у Львові. З 1988 року — на сцені Національного акаде­мічного українського театру. З 2004 року є актором Київського національного академічного українського театру ім. Івана Франка. Знявся у двох десятках фільмів. Одружений, з дружи­ною Тетяною виховують сина Володимира-Івана і доньку Анну-Марію.