Костянтин ГРУБИЧ: «Відкривається хвірточка, і бабуся років 80-ти каже: «О, а шо ти тут робиш?». Начебто я її родич...»

Костянтина Грубича пам’ятаю з тих часів, коли він був ведучим програми “Не всі дома”. Костя легко і невимушено спілкується як з глядачами, так і у житті. Після того, як спробував себе у ролі кухаря (об’їздив чи не всі українські глибинки, у яких збирав давні рецепти), отримав звання “народний журналіст”. А деякі мої колеги порівнюють Костянтина Грубича з відомим англійським кухарем та телеведучим Джеймсом Олівером. Під час майстер-класу у Львові він презентував книжку “Смачна країна” і готував карпачо по-луганськи (засолене філе лосося) та “шахтарський тормозок”. 

До міста Лева Костянтин Грубич приїхав зі своєю дружиною Світланою. “Готувати я любив завжди, - розповідає він. - Куховарив в армії та у студентському гуртожитку. Моя коронна страва — плов”. На запитання львів’ян, хто готує вдома, відповідає з усмішкою: “А ви здогадайтеся”. “Не знаю, що таке пральна машина і де вона вмикається. Не знаю, що таке праска, мене тіпає, коли думаю про прасування. А ось прибираємо ми з дружиною разом. Коли є натхнення, я це люблю”.

- Костянтине, як ви почувалися, коли стали відомим на всю країну в середині 90-х рр.

- У ті часи у мене діти родилися як горох. Ми жили в орендованій квартирі: дружина, троє дітей. Я цим переймався. Багато часу забирала робота. Мені ніколи було насолоджуватися так званою славою. 

- Слава на голову просто так не звалюється?

- Кому як. Я не працював заради слави. Не скажу, що мені це неприємно. Це брехня, якщо люди кажуть, що їм однаково. Це показник якості твоєї роботи. Якщо є щирі відгуки людей, я щасливий. 

- Розкажіть про дітей.

- Ярославу — 19, Владі 20. Оля — загинула... (17-річна донька телеведучого померла після трьох тижнів коми, її збила машина на пішохідному переході у Києві. - Авт.). Це жахлива трагедія, яку неможливо пережити... Ось відволікаюся на усякі такі забави. Книжка дуже допомогла, поїздки країною. Намагаюся розчинитися у роботі. Допомагає релігія. Роблю все, щоб Олі на тому світі було легше. 

- У вас багато друзів серед зірок?

- Більшість тих, з ким дружу, невідомі. Мені приємно зустрічатися з Риммою Зюбіною, Русланою Писанкою... Дружу з Данилком, ми можемо не бачитися роками, але це близька мені людина (Грубич та Данилко з Полтавщини. - Авт.). Я фактично відкрив його у “Вибриках”. До того ніхто не знав, що це чоловік. Люблю спілкуватися з Русланою та Вакарчуком. 

- До речі, поповзли чутки, що Вакарчук поїхав на навчання в Америку, можливо, це майбутній президент України... 

- Якщо він цього захоче, я “за”. Він - фізик, у нього структурне мислення. Коли ми бачимося, відчуваю спорідненість душ. 

 - Ви дивитеся телевізор?

- У Львові нас поселили у гостинному домі при церкві Святого Михаїла, дуже затишне місце. Єдине — там немає телевізора. Хоча я рідко дивлюся ТБ. Бракує часу. Переважно читаю Інтернет. Зараз є багато гарних програм у нішевих каналах (нерозкручених). А взагалі українському телебаченню бракує програм, де була б душа і совість. Всі працюють на рейтинги. А український глядач - розбалуваний. Щось духовне його не цікавить. Треба, щоб була сварка, скандал. Я цього не люблю. Такі глядачі, як я, — у меншості. 

- На “Інтері” ви вели доволі успішну програму “Знак якості”. Чому пішли з “Інтеру”? 

- “Знак якості” - дуже професійний проект, але дуже важкий. Ми озвучували результати справжніх перевірок різних продуктів (до речі, були абсолютно не заангажовані, ні під кого не працювали), їздили по різних підприємствах. Ця програма забирала багато енергії у всієї команди. І сварки були, і набридли одне одному, але зараз скучаємо. “Інтер” - комерційний канал. Проект закрили, і все. Нам довго не пояснювали. Попрацювали і слава Богу! Посуньтеся, дайте місце іншим...

- Як потрапили у “Смачну країну” на “плюсах”?

- Ідея виникла у 2005 р., після Помаранчевої революції. Назріла необхідність зробити кулінарний проект, але з національною ідеєю. Я тоді працював репортером у новинах, але чомусь мені доручили розробляти формат цієї передачі. Довго шукали ведучого, проводили кастинги. Пригадую, знімали у Пономарьова на кухні (він якраз купив нову квартиру, не треба було нічого орендувати). І я подумав, добре було б поїхати на малу батьківщину співака і щось приготувати з його рідними чи земляками. Ця ідея мене захопила, такі сюжети розчулюють глядача. Так я став ведучим “Смачної країни”. 

- Розкажіть про найцікавіші подорожі...

- Якось ми були у Стаханові (Луганська область). Нині це окупована територія. В одному кафе нам пообіцяли, що покажуть, як готується “шахтарський торт” з шоколаду. Раптом господиня “дала задній хід”. Тоді ми почали шукати, хто пече такий торт (на сході — це “родзинка” на кшталт “київського” торта). Знайшли у луганській кондитерській молодого кухаря, який погодився показати, як його готувати. Цей рецепт є у моїй книжці. 

Запам’яталося, як їздили у Карпати до мольфара Нечая (у 2011 р. зцілителя Михайла Нечая убили. - Авт.). У студію мав прийти Вірастюк, він з Івано-Франківська, тож ми хотіли приготувати бануш. Завчасно домовилися про зустріч, приїхали, а Нечай каже: “Нічого не буду вам розповідати. Покажу, як готувати цілющий напій. А ви їдьте у Яворів” (село на Івано-Франківщині. - Ред.). Взяв якусь чашку засмальцовану (він жив сам, скромно, у невеличкій хатинці), всипав какао, вершки, цикорій, додав кілька ложок цукру, розмішав і каже: “Пий”. Я випив. Камера працює, кажу: “Ой, сила з’явилася...”. А сам думаю: “Який Яворів, на вулиці сутеніє?”. У горах знаєте як: то світло, то моментально темно, ніби хтось “лампочку вимикає”. Ми йдемо до машини, як ті побиті пси, а він на сопілці грає, наче знущається з нас. Одне слово, ходили ми по хатах у Яворові, шукали, хто нам той бануш приготує. І знайшли. Нам трапилися гуцули, не скупі на слова, які все розказали і показали. Виявляється, у тому селі я вже був, і ми цю родину знімали. Так познайомилися вдруге. 

- Ви навіть знайшли рецепт для чоловічої сили і ще багато чого...

- (Усміхається. - Авт.). Є напівжартівливий рецепт “Царичанські товченики”. Його розповів мені у Дніпропетровську Віктор Лисовецький, лікар-сексопатолог. Він захоплюється кулінарією і рецептами — як для жіночої, так і чоловічої сили. Весь “фокус” - у соусі. У сметану та вершки додають суміш трав: базилік, майоран, сушений імбир, петрушку, кріп, сіль. П’ять хвилин це все має кипіти. Лікар каже, допомагає... У книжці є страви для вегетаріанців і наші сімейні рецепти — моя тітка пече чудовий торт “Наполеон”. У Маріуполі ми готували справжній “грецький салат” (у цих краях живе багато нащадків греків). У нас “грецький салат” подають чи не у кожному кафе, але не всі знають, як правильно його готувати. 

- У якому регіоні найсмачніша та найоригінальніша кухня? Ваша улюблена страва?

- Cкладно відповісти. Я, наприклад, найбільше люблю шашлик. Мені сподобалися страви на Закарпатті, у Львівській області, на Волині, Полтавщині, у Криму... Полтавщина — це пузо країни, Галичина — кулінарні вибрики. Тут треба здивувати, подати. Ви балувані у цьому плані. 

- Ви так багато готуєте. Чому ж такий худорлявий?

- Я хіба худий? Я поправився (усміхається. - Авт.). Завдяки “Знаку якості” познайомився з дієтологами, які допомогли скоригувати режим мого харчування. Повнота мені не потрібна. Намагаюсь тримати себе у формі. Випиваю щодня, як мінімум, 1,5 літра негазованої води. По-мінімуму їм хліб. Стараюся більше їсти клітковини капусти, селери. Якщо їм м’ясо, намагаюся не змішувати його з гарніром. Дозволяю собі все, але якщо наїдаю більше за норму, доводиться у залі працювати. Визначив для себе ідеальну вагу: 60 кілограмів. Оце приїду додому, подивлюся, що наїв у Львові... 

- Ваша дружина завжди з вами їздить? Де ви познайомилися? 

- Якщо є можливість, то Cвітлана їздить зі мною. Мені так і цікавіше, і легше. Ми познайомилися двадцять років тому на телебаченні. Вона працювала у редакції “Село і люди”. Я - у дитячій редакції. Я її довго не помічав, а потім якось одного прекрасного дня помітив. Думаю: “О, яка гарна дівчина. Чому б нам не дружити”. Період знайомства у нас і досі триває. Інколи здається, що ми мало одне одного знаємо, не розуміємо. І сваримося, і миримося. Різне буває. 

- Як стати у житті успішним?

- Вірити у те, що робиш. Бути щирим і залишатися собою. А ще важливо розпізнати талант, який дав тобі Бог. Якщо людина займається улюбленою справою — вона апріорі буде успішною. Далі: не лінуватися, не красти, не брехати. Начебто прості речі, а дотримуватися їх важко. Звісно, можна стати успішним на хвилі брехні та чужих кістках, але це ненадовго. Зрештою, як успіх вимірюється? У грошах чи у тому, що тебе кожна бабка впізнає на вулиці? У мене, наприклад, немає великих статків, але люди до мене ставляться по-людськи, і я цим дуже тішуся. Якось ми їхали з заводу у Сумській області і мали зняти виробництво ряжанки у сільській хаті. Заїжджаємо на якийсь хутір. Думаю: “Зараз зайду у двір, пустять - не пустять...”. Відкривається хвірточка, і бабуся років 80-ти каже: “О, а шо ти тут робиш?”. Начебто її родич. Це така миттєва хвиля благодаті! Думаю: “Все вийде!”. Бабуся показала, як вона у сільській печі робить ряжанку і молочний кисіль. 

- Що робите, коли зовсім важко?

- Плачу!

- А кажуть, чоловіки не плачуть. 

- Може, хтось і не плаче... Легше? Молюся, сповідаюся — стає легше. Причащаюся — легше. Найбільший гріх — відчай. Розумом це розумію, а душа ще грішна... 

Фото автора.

Довідка «вз»

Костянтин Грубич народився у Полтаві 20 серпня 

1968 р. Дружина Світлана — режисер, журналіст. З 1989 року почав працювати на Українському телебаченні, у головній редакції програм для дітей та юнацтва. Відомі програми: “Вибрики”, “Не всі дома”, “Знак якості”. У 2006 р. - ведучий програми “Сніданок” на каналі “1+1”. У 2007 - “Смачна країна”. Зараз працює на СТБ у проекті “Все буде добре”. Викладає у Київському інституті культури та мистецтв. Цього року у “Видавництві Старого Лева” вийшла друком книга Костянтина Грубича “Смачна країна” (з рецептами з усіх куточків України). У майбутньому телеведучий планує здійснити подорожі українськими монастирями у пошуках давніх рецептів.