«Путін мріяв, щоб до нього приповзли на колінах і просили перемир’я...»

Аналітики разом із практиками ламають голови над геополітичними ігрищами російського президента Путіна, чиї загарбницькі дії проти України нахабно зруйнували встановлений після Другої світової міжнародний порядок життя, призвели до тисяч смертей, провокують загрозу міжконтинентального збройного конфлікту. Яка природа цих імперських забаганок, де межа апетитів російського президента, як можна їх приборкати? Про це у розмові з Тарасом Чорноволом, сином одного з творців незалежної України. Ще донедавна пан Тарас сам був політиком, варився на парламентській кухні (представляв у Верховній Раді полярні сили — “Нашу Україну” і Партію регіонів), а нині уже як експерт дає оцінки подіям.

— Пане Тарасе, про які політичні наміри Росії може свідчити різке загострення воєнної ситуації на сході України, яке спостерігається в останні дні?

— У самій Росії зараз не найкраща ситуація — і економічна, і фінансова. Та й у внутріполітичній є серйозні проблеми. Тому Путін починає панічно поспішати, щоб відволікти увагу росіян від цих проблем. Йому треба зробити корисну, на його думку, річ — довести своїм виборцям, що розвалена імперія розростається. Від багатьох споживачів масової інформації у Росії я не раз чув обурення: мовляв, усі попередні керівники, починаючи від Горбачова, “теряли территорию — и только Путин начал ее возвращать, приобретать”. Йдеться про імперський синдром, абсолютну шизофренію. І Путін на неї орієнтується. Але у нього мало часу...

Путін розуміє, що на його агресивні дії є адекватні відповіді — жорсткі економічні санкції Заходу, можливість арабських країн розкрутити зниження цін на нафту і т. ін. Водночас господар Кремля свято вірить: навіть якщо не вдасться перемогти під час теперішньої військової кампанії в Україні, він зможе “відмотати” ситуацію назад, міжнародні санкції вдасться скасувати, і все у нього буде добре.

Путіну потрібна постійна дестабілізація України. На його думку, цей чинник не давав би нам не те що нормально розвиватися, а рухатися у тому напрямку, який ми обрали. Російський президент прагне уберегти свою п’яту колону в Україні. Хоче, щоб Європу скував страх. Багато хто Путіна справді боїться, пам’ятаючи про ядерні арсенали Росії — це видно з тональності заяв деяких західних політиків.

Путін думав, що йому вдасться зламати опір Украї­ни, мріяв, щоб до нього приповзли на колінах і просили перемир’я...

— Але ж у нас є мирні мінські домовленості, підписані представником Росії...

— Було багато всяких розмов про те, що вони для Украї­ни невигідні. Я думаю, це не так. Путін втягнувся у незручну для себе історію. Раніше він думав: все, що підписує, як царь-государь самовільно вирішить, що виконувати, а що — ні. А ситуація склалася так, що не виконувати безкарно уже неможливо. Тому, починаючи з жовтня, Путін почав колосальну кампанію тиску на Україну за скасування цих мінських домовленостей, для нього обтяжливих. 15 січня Путін прислав Порошенку пакет з новими “домовленостями”, де передбачено зовсім інші, набагато гірші, ніж раніше, неприйнятні для нас умови.

У Путіна запас — 2-5 місяців. Падіння економіки і золотовалютних резервів Росії настільки катастрофічне і швидке, що не може розраховувати на більше. Тому вирішив, що йому потрібна блискуча, швидка перемога. Нехай і символічна. Однак з перемогою не склалося. Крім того, хоче, як завжди, найбрудніші речі робити чужими руками — у даному випадку, руками гопоти з “ДНР”, “ЛНР”. Але треба розуміти: якщо ви даєте мавпі ядерну кнопку, в один прекрасний момент вона на цю кнопку натисне. І ви не можете бути впевненими, куди полетить ракета, яку запустить недолуге сотворіння. Москва передала сепаратистам, бандитам, кримінальникам на Донбасі багато серйозної зброї і дала команду “фас!”. Вони запустили небезпечний маховик — розстріляли мирний Маріуполь, а перед тим — Волноваху, здійснили жахливу тролейбусну провокацію у Донецьку. Вони не зупиняться ні перед чим. Виходячи з психіки Путіна, не здивуюся, що він, опинившись у незручній ситуації, може посилити наступ, зробити якісь територіальні просування, не обов’язково у бік Маріуполя. Я боюся дебальцівського котла...

— Які кроки у ситуації “мавпи з гранатою” мала би вжити Україна і міжнародна спільнота? Вдатися до ще більшого умиротворення шляхом активнішої дипломатії, економічного пресингу, до жорсткої військової відсічі?

— Те, що слід було б робити (хоча, можливо, і не зовсім ідеально), робиться. Але є речі, до яких ми не можемо вдаватися. Коли до українських кордонів підтягнуто велику кількість російських військ, коли небезпеку для нас становлять їхні тактичні ракети і авіація, які здатні вражати на об’єкти у глибині країни, треба діяти зважено, не дати нагоди, щоб російські війська (не окремі батальйонно-тактичні групи) ринулися в Україну... Треба проявити витримку. Час на нашому боці. Ми не повинні іти в наступальну операцію. Маємо відгаркуватися, відстрілюватися, але не повинні просуватися вперед. Поки що.

Ми не можемо обстрілювати вогневі позиції ворога, які розташовані у житлових районах, щоб противник не мав приводу звинуватити нас у “каральних” операціях проти мирного населення.

Нам треба втримати основ­ні базові пункти, населені пункти вище рівня села. Йдеться не про окремі блокпости, не про руїни Донецького аеропорту — а про Маріуполь, Дебальцево, Станицю Луганську (якої фактично вже немає). Треба по максимуму залишитися на нинішніх лініях оборони. А подекуди, де виникає загроза великої втрати людей, можливо, відходити на другу лінію оборони. Але в жодному випадку не на третю... Це речі, які нам зараз треба зробити. Все решта — дипломатична робота.

— Прихильники України у світі все настирливіше вимагають від президента США дати Києву летальну зброю. Дехто побоюється, що така допомога викличе приступ нової агресії у Путіна...

— Донедавна нелетальною зброєю вважалися не тільки засоби індивідуального захисту, а й прилади виявлення і повідомлення про мінометні, ракетні загрози. Отриманих від цих засобів даних цілком достатньо, щоб їх моментально передати на іншу установку, оснащену ракетами, — і тоді летальною вже стає наша зброя. Всі оті підбиті російські “Гради”, знищені артилерійські установки ворога — це результати “комунікації” з нелетальною зброєю наших союзників. Вона виявилася дуже корисною. Це суттєво охолодило запал російської воєнщини. Я чув думку військових експертів, які стверджували, що у минулі дні з боку російсько-терористичних військ мав бути дуже серйозний наступ, який мав нам дорого коштувати. На щастя, цього не сталося через потужний превентивний удар з нашого боку. У тому числі — з допомогою нелетальної зброї. Це зупинило окупантів.

Нам дуже потрібні інші сучасні установки (хоча би по ленд-лізу, на умовах цінових знижок, відстрочок). Йдеться, зокрема, про спеціальну систему надзвичайно точного ураження танків.

Було б дуже добре, якби ми мали стратегічні безпілотники з високою “стелею” польоту і які здатні нести ракети — вони літають на висоті 18 тисяч метрів і є недосяжними для російських “Буків”. З їх допомогою можна було безперешкодно знищувати ворожі об’єкти. Це був би ще один ефективний засіб стримування Росії.

— Ви добре знаєте середовище колишньої влади, провідників Партії регіо­нів, які завжди твердили, що Росія — наш вічний друг, брат. Як ці політики реагують на російську агресію?

— Більшість з них намагаю­ться нічого не говорити на цю тему, відмахуються від запитань. Люди на кшталт Звягільського, Рибака та інших “стародонецьких”, займають більш-менш українську, традиціоналістську позицію. У них ставлення до подій на Донбасі приблизно таке ж, як у Володимира Ландіка. Воно зводиться до того, що “Путін — х...йло!”. На жаль, кількість цих людей з колишньої ПР невелика.

Є група екс-“регіоналів”, яка повністю відійшла від справ і займає позицію залежно від того, де їм доводиться бути. Ті, що залишилися на Донбасі, стараються мовчати, ніде не виринати. А частина, як-от Бевзенко та інші, демонструють достатньо проукраїнську політику.

— А Ринат Ахметов?

— Його зрозуміти важко. Він грає у гроші, бореться за збереження впливів. Робить вигляд, що ніякої війни з боку Росії немає. Його цікавить власний бізнес і більше нічого. Кажуть, Ахметов платить терористам, шоб не чіпали його об’єктів, пробує домовлятися у Росії.

Всі з кимось про щось домовляються. Скажімо, за право вести власний бізнес Колесников не повів Партію регіонів до Верховної Ради, що було дуже важливо для Порошенка. Зусилля колишніх “регіоналів” пов’язані із захистом власного бізнесу, з кон’юнктурою. Якихось політичних потуг з їхнього боку я не бачу.

Щодо Льовочкіна — це достатньо підлий тип. Думаю, він веде якісь тихі переговори, а публічно, назовні риторика у його людей стара — “нова влада в Києві не може нічого зробити, призвела до руйнування країни”. Я пробував тролити цю групу на телеефірах. Ту ж Королевську, яка колись випадково проговорилася про “оккупацию территории”, я попросив повторити цю фразу перед телеекраном. Заткнулася. Жоден із представників “Опозиційного блоку” — ні Рабінович, ні Бойко, ні інші жодного разу не вимовили слово “окупація”. Це говорить само про себе.

У Ганни Герман така ж ситуація, що і в Ахметова. Вона переживає за гроші, які їй вдалося витягнути у Рината Леонідовича і Бориса Колесникова. Розуміє, що їй жити у Києві, а не в Донецьку чи в Росії. Тому старається не наслідити.

Ще є Шуфрич і медведчуківська група. Шуфрич взагалі-то обережний, не робить зайвих дурниць. А от люди Медведчука відверто працюють на Росію.

— Наскільки впевнено реагує на виклики часу президент Петро Порошенко?

— Він піддається серйозним атакам, які йдуть з Росії відразу по кількох позиціях. Порошенка пробують загнати у глухий кут, щоб зробив помилку і нарвався на велику війну. Або намагаються максимально радикалізувати громадську думку щодо нього. Ідуть інформаційні вкиди проти нашого президента. Він поки що не навчився на них добре відповідати. Якщо надалі реагуватиме погано, то поправити його авторитет може лише добрий результат на фронті. Якщо йому вдасться стримати росіян і отримати на вигідних умовах мир, у Порошенка буде все гаразд.

Порошенку слід навчитися комунікувати з людьми, пояснювати, що відбувається, — інакше у нього можуть виникнути серйозні проблеми з падінням рейтингу довіри. Через це йому буде важко втілювати задумане, він буде вразливим. Поки що майже всі атаки на Порошенка є холостими, сценаристи розуміють, що переграли...

Водночас у Порошенка зараз добре реноме по зовнішній політиці, він “витягує” ситуацію. Прогнозую, що через місяць-два справи у нас складатимуться краще, ніж зараз, він матиме більші впливи, зокрема в середині країни.