Олександр ІРВАНЕЦЬ: «У диктаторські часи, як-от зараз у путінській Росії, народ бидліє пришвидшеними темпами»

В інтерв’ю для «ВЗ» письменник розповів про враження від останніх подій та кіносценарій до українського фільму, який написав.

— Ви брали активну участь у подіях на Майдані. Як творилося у буремний час?

— Написав багато текстів, навіть вартих уваги. Публікував їх у Фейсбуці, бо це дуже оперативна мережа. Три мої вірші увійшли в збірку творчості Майдану. Це був колосальний імпульс, колосальне зрушення для мене особисто. З’явився каскад творів і від художників (чого тільки вартий Шевченко в балаклаві), багато хороших плакатів, картин. Креатив включився у народу, у багатьох митців.

— Що допомагало вам у ті дні?

— Просто вірив, усупереч усьому, що ми виграємо. Переконався, наскільки непередбачувана наука політологія. Ще півроку тому думав, що цей “пень” підпише Вільнюську угоду, нормально дотягне до 2015-го, сфальсифікує вибори, стане президентом на другий термін. І, може, десь у

2020-му народ запротестує. Мені тоді вже буде 59 років — не до революції. Не вірив, що людям так швидко урветься терпець. Народові «респект і уважуха».

— Після Помаранчевої революції ви назвали себе «письменником-патріотом, інвалідом революції». А після цієї?

— Бували на світі інваліди й двох воєн (сміється. — В. Х.). За ці дев’ять років став набагато скептичніше дивитись на все, але з’явилось більше віри. Це парадокс. Я був палким прихильником Помаранчевої революції, але швидко побачив, що все сходить на пусті балачки... Зараз теж не виграли до кінця.

— Дивно, що революційний дух свободи не поширився на східного сусіда…

— Ми від початку не схожі народи. Та й останні десять років пропаганди вплинули на масову свідомість росіян не найкращим чином. Путінська пропаганда виховала собі посіпак. У такі диктаторські часи народ бидліє пришвидшеними темпами. З росіянами це сталося так само, як у Німеччині, коли до влади прийшли нацисти. Є документальні кадри з останньої антинацистської демонстрації, куди вийшли поети, журналісти, євреї, гомосексуали. Вони протестували, а поруч стояли звичайні люди, бюргери, які тицяли в них пальцями. «От дурні, проти чого протестувати, все так класно. Ми стаємо однією великою нацією», — так казали. Подібне зараз відбувається у Росії. Не знаю ліків від цього. Сподіваюсь, перебіг хвороби буде швидким, бо буде страшно, якщо Росія застрягне в цьому на десятиліття.

— Найгірше, що путінська пропаганда вийшла за межі РФ...

— Тому нам архипотрібно проводити інформаційну роботу у східних областях! В Україні цього ніколи не робилось — як за Ющенка не було кроків назустріч, так за Януковича. Ми живемо в полоні стереотипів: східняків вважаємо тупими русифікованими зрадниками, а вони западенців — злими бандерівцями. Треба ламати стереотипи. Мають бути цікаві телепрограми, радіопередачі, інтернет-портали, газети, журнали. Хто це все робитиме? Я можу це робити! Можу писати щось цікаве та пізнавальне російською, були б пропозиції...

— Ви у своїх творах критикуєте наших політиків: наїхали на Януковича у “Баладі про вікно”, посміялись з Фаріон у байці про “Гієну та Орлицю”. Не було погроз через вашу творчість? Чи подяк за неї?

— Попри те, що пишу політичну сатиру, не лізу до них, а вони мене не читають. Свого часу у мене був цікавий випадок, коли запровадили гривню у 1996 році. Я написав вірш «Ода гривні». Там є строфа: «Ще ж вона і в обіг не ходила! З неї, попід вуса вбгавши рот, Це ж очима князя Володимира Дивиться Пинзеник у народ!». Тоді до мене підійшов Віктор Пинзеник, потис руку і подякував за «Оду гривні». Ще був випадок, коли на книжковому ярмарку у Києві з’явився політик Олег Тягнибок. Він дістав з кишені мій роман «Рівне-Ровно» і попросив підписати. Я пишу, а він мене питає, чи я його пам’ятаю. І я згадав. У 1990-1992-му у Львові проводився фестиваль «Вивих». Я був у складі журі, а студент Тягнибок на одному з конкурсів того фестивалю зайняв друге місце. Отакі зустрічі. Шкода, що не дзвонить ні Віктор Федорович, ні інші... Я ж так вклався емоційно у їхню діяльність, а навіть роялті не отримав (сміється. — В. Х.).

— Географічна розкиданість Бу-Ба-Бу не завадила дружбі з Юрієм Андруховичем та Віктором Небораком?

— Ні. Ми з Юрком у Києві бачимося, у Львові з Віктором. Останній наш творчий вечір був у вересні 2012-го у Рівному. Нам дали цілий Облмузтеатр. Зібрали повну залу на 600 місць. Люди навіть у проходах сиділи. Наступного року, тільки не падайте зі стільця, буде тридцять років Бу-Ба-Бу. Мусимо зібратись знову.

— Ваша дружина Оксана Цюпа також творча особистість — художниця, лялькарка. Як ділите творчий простір?

— Простору у нас мало, але я багато метражу не потребую. Мені потрібен мінімум — місце біля комп’ютера. Оксанці треба більше, вона працює з різними матеріалами. Я ж лише зі словами.

— Знаю, не любите, коли вас називають письменником, лише поетом. Чому?

— Поет — це вище. Це на межі суперництва з Богом. Поезія — це ритмізоване мовлення, яке використовується в молитвах, у шаманських заклинаннях. А ще такий момент: дівчині як приємніше сказати — «я зустрічаюся з молодим поетом» чи «я зустрічаюсь з молодим перекладачем-бібліографом»? Але з віком все важче писати поезію... Інколи ще пишуться, дозволю собі тавтологію, поетичні вірші. Не якісь комічно-сатиричні, а поетичні. Значить, я ще у формі.

— Ви написали кіносценарій до стрічки Олеся Саніна «Поводир». Як почуваєтеся у ролі сценариста?

— Мені це вдалося. При тому, що досі жодного разу не працював для кіно. В інституті проходив курс кіносценарію, але це було так давно... І ось прийшов до мене Санін, сіли, почали працювати. Фільм вже змонтований. Ось-ось вийде. Це буде бомба! Я там навіть зіграв маленьку, секунд на сорок, роль.

— Це роль енкаведиста...

— Так. Я не горів бажанням зніматися, але режисер вирішив, що кожен, хто працював над фільмом, виконає невелику епізодичну роль. В кадрі є й композитор Алла Загайкевич, й інші учасники знімальної групи.

— Звідки брали інформацію про події 30-х років? Кажуть, архіви знищені…

— Інформації щодо розстрілів наших кобзарів на диво багато. Фактаж у нас був, архіви оцифровані... Та на перебіг сюжету вони не впливали. Це не документальний фільм. Це “екшн”: пригоди, бійки, погоні... Кіно, як і поезія, і проза — це розповідання історій. Хотіли розповісти цікаву історію, і зробили це. Чекаю тепер, коли ж мені подзвонить Тарантіно або Стівен Спілберг, щоб одразу кинутися за клавіатуру (сміється. — В. Х.).

Довідка «ВЗ»

Олександр Ірванець — український письменник, перекладач. Народився 24 січня 1961 року у Львові. Ріс у Рівному. Закінчив Дубенське педагогічне училище (1980) та Літературний інститут імені Горького (Москва, 1989). Автор понад двох десятків книг та численних публікацій у часописах і альманахах Європи й Америки. 17 квітня

1985 року разом з Юрієм Андруховичем та Віктором Небораком заснував літературне угруповання Бу-Ба-Бу. Твори Олександра Ірванця перекладалися англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, чеською, білоруською, російською, італійською, хорватською мовами. Стипендіат Фулбрайтівської програми (2005-2006 рр.), Літературного колоквіуму міста Берліна (2009 р.), член журі театрального фестивалю «Боннер Бієнналє» з 2000 року. Перекладає з білоруської, польської, французької та чеської мов.

З 1993 року разом з дружиною, художницею Оксаною Цюпою, мешкає в Ірпені під Києвом.