Чому влада досі поводиться як «ліцензований рекетир»
А не стає сервером нашої «спільної справи»
Українська res publica як ключ до перемоги.
З того, що я наразі чую і бачу навколо, — на нас чекає критичний 2024 рік. Коли — якщо ми кардинально не змінимось — нам доведеться домовлятися з путіним про принизливий мир. Чи не домовлятися але прийняти лінію фронту, як де факто кордон між нами та росією.
Непевний кордон, який навіть не мріє про недоторканність, але кордон. Динамічний фронтир, що нагадуватиме цивілізаційне пограниччя козацьких часів в Україні чи часів Дикого Заходу в США…
І це не найгірший сценарій. Радше реалістичний. Це не означає, що ми програємо. Це означає, що ми не виграємо, бо відмовились від шляху радикальних змін. Це будуть гіркі ліки на наші хронічні хвороби, рецидиви яких особливо загострилися останнім часом. І які можна схарактеризувати одним словом — інфантилізм.
Це і дитяча віра в героя рятівника, який має врятувати країну та привести нас усіх у світле майбутнє — будь то Зеленський, Залужний, Порошенко чи хтось інший. І наївне самозаспокоєння, що «повернуться хлопці з фронту — порядок наведуть» (дай Боже, аби вони не поспивались, не здійняли хвилю суїцидів і не кидались гранатами на вулицях). Це і карго-культ НАТО і ЄС, вступ в які магічним чином має нас змінити на краще. Це і міфологізація ЗСУ, які є наразі лише зрізом нашого суспільства — з усіма його героями та покидьками, подвигами та ницістю, блискучими інноваціями та абсурдною бюрократією. Це і невміння відрізняти ворога від опонента. І брак стратегічного мислення. І завелика емоційність. І гіпертрофована сконцентрованість на собі та невміння бачити та аналізувати події в ширшому історичному та геополітичному контексті…
Аби виграти в росії, яка має в рази більший за нас мобілізаційний потенціал і на порядок — ресурсний, ми маємо стати кардинально інакшими від ворога. В симетричній війні — стінка на стінку — ми його не здолаємо. Це стало очевидним за останній рік.
І це стосується не тільки і не стільки воєнних технологій, про які говорив Залужний. Це стосується насамперед держави, бо саме ефективність організації державної влади та суспільства визначає ефективність армії цієї держави. І ніколи навпаки.
Можна довго говорити, чому Україна — не росія. І про ген свободи в наших жилах. І про нашу схильність до вольниці. І про нашу (відносну) інтегрованість в європейську культуру. І про традицію обирати (та скидати) своїх політичних лідерів. Все це правда.
Але щоби стати не просто іншими, а кардинально відмінними від росіян ми маємо виплекати в собі культуру справжнього республіканізму. В якому держава сприймається як Res Publica — спільна справа. За яку кожен несе відповідальність. В якій кожен громадянин — співвласник держави, а не просто підданий чи найманий працівник. В якій розвинуті механізми спільної дії. І в якій статус громадянина не падає з небес — його слід заслужити служінням спільній справі.
Коли над майбутнім України нависала смертельна загроза, ми не раз демонстрували здатність брати долю країни у власні руки. Без зайвих формальностей та формальних повноважень. І в нас нівроку виходило! А це означає, що українці мають величезний республіканський потенціал.
Втім цей потенціал ніколи не був реалізований повною мірою. Ми, як хмиз, яскраво спалахували і швидко згасали. І знову замість республіки в Україні відроджувалась виборна монархія. В якій піддані покладали апріорі нереалістичні сподівання на чергового кандидата у гетьмани, радо вручали йому в руки булаву — і вірили, що на цьому їхній громадянський обовʼязок виконано. Замість спільної справи ми розбігалися по своїх хатах — будувати свої маленькі хутори замість (а часто і коштом) спільної держави. І так від виборів до виборів.
Наші уряди — здебільшого під тиском Заходу — здійснювали тисячі реформ, а ми дивувались, чому не стає жити краще. Чому влада досі поводиться як «ліцензований рекетир», а не стає сервером нашої «спільної справи». Чому ані депутати, ані президент жодного разу не запитали нас, громадян, чи влаштовує нас «виборна монархія», в умовах якої ми четверте десятиліття поспіль часто-густо творимо Україну не завдяки владі, а всупереч. Не запитали, який саме нам потрібний парламент і які саме повноваження повинні бути у президента та премʼєра. Чи потрібний нам конституційний суд, який навіть в умовах війни коштує платниками податків як Верховний суд США. Чи повинен бути президент Верховним головнокомандувачем. І чому ми досі не маємо права обирати шерифів? Чому чоловіки зобовʼязані служити у війську, а жінки — ні? Владі ніколи навіть не спало на думку запитати нашу опінію про такі фундаментальні речі…
І тому ми досі надто схожі на наших ворогів. Перемога лише закріпить цю внутрішню подібність за підкресленої зовнішньої відмінності. Тому перемоги не буде доти, доки ми не змінимось. Доки в нас не кристалізується провідна верства — справжня шляхта, аристократія, нобілітет, який візьме відповідальність за цю країну. Який служитиме їй, а не інкасуватиме. Який мріятиме велико, а діятиме прагматично, і який завжди звірятиме свій шлях з провідною українською зорею — баченням нашого місця у глобальному світі та місії в людській історії. І тримати цю стратегічну рамку — основне покликання національної аристократії.
Коли ми виплекаємо у вогні війни та тиші університетів нову провідну верству, коли вона перебере владу в цій країні від виборного царя та його почту, коли Україна перетвориться на справжню Res Publicu (спільну справу її аристократії та посполитих), тоді ми і отримаємо шанс перемогти росію. А поки — на нас чекає важкий і трагічний 2024 рік…
В якому наша справжня реалістична мета — не вийти на кордони 1991 року, а зберегти шанс і простір для радикальних перетворень в країні. Перетворень, як запоруки майбутньої перемоги…
