Чому Європа так боїться війни
Чим довше триває війна, тим більше ми ментально віддаляємося від сучасної Європи
Сучасна Європа виросла на руїнах Другої світової. І хоча нинішні покоління знають про Голокост, євгеничні практики нацистів, вщент зруйновані німецькі міста та десятки мільйонів жертв тої війни здебільшого по книжках та кінострічках, в європейському коді на підсвідомому рівні прошита відраза до війни.
Бо війна випускає на волю прихованих у людині демонів. Які перетворюють добропорядного бюргера на безжального вбивцю-садиста. Чудова книжка оксфордського історика Ніколаса Старгардта «The German War: A Nation Under Arms, 1939−1945» — яка чекає на свій український переклад!!! — ілюструє цю тезу на безлічі конкретних прикладів. Коли ми задавались питанням, чому росіяни не повстають проти путінського режиму, а потім звинувачували їх у невиправному сервілізмі — «страна рабов, страна господ» — варто було прочитати German War, аби переконатись, що піддані путіна в цьому геть не оригінальні. Німці гуртувались навколо Гітлера, навіть коли було очевидно, що війну програно остаточно і безповоротно. І так само, як сучасні росіяни, вірили, що вермахт нападав на сусідів, аби запобігти неминучому нападу на Третій Райх…
Війна випускає на волю хижих демонів, які у нормальний мирний час дрімають в людині. При чому випускає незалежно від того, яку війну ти ведеш: справедливу чи ні, намагаєшся загарбати чужі землі чи захистити свої. Європейці памʼятають про масові зґвалтування, які чинили визволителі, причому як на Східному, так і на Західному фронтах. Памʼятають, як важко й довго право переможця поступалося універсальним правам людини. Памʼятають розправи з «колаборантами» без суду і слідства. Памʼятають, як важко гоїти рани війни, і скільки ще рецидивів принципу «переможців не судять» трапляється вже по її завершенні.
Тому останні 70 років Європа підозріло ставиться до героїв. Навіть символ французького опору де Голль не довго втримався при владі після звільнення Франції: вже в січні 1946 року він залишив посаду Голови тимчасового уряду. На відміну від США, де генерал Айзенгавер — командувач антигітлерівської коаліції в Європі — був приречений стати 34-м президентом США, Старий світ зробив ставку на цивільних політиків: Аденауер, де Гаспері, Шуман, Етлі…
Про це конче потрібно памʼятати, аби розуміти, чого Європа прагне від нас і чого вона в нас боїться. По суті вона — свідомо чи підсвідомо — боїться того, чим ми найбільше пишаємось: нашого героїзму. Бо герої не живуть по правилах: вони їх порушують та (іноді) встановлюють нові. Європа боїться нащадків Святослава Хороброго, сподіваючись, що на зміну йому в Україні прийде до влади сучасний Ярослав Мудрий — державник, стратег, будівничий та дипломат…
Сучасна Європа — це територія компромісу. Це культ домовлянь та балансувань. «Поганий мир кращий за добру війну» — це європейський принцип. І тому тільки надто зухвалий, відвертий та нічим неспровокований напад путіна на Україну, а також брутальність орди, нагадали європейцям, що іноді героїчний спротив залишається безальтернативною опцією для тих, хто не хоче отримати «і війну, і ганьбу». Іноді, аби залишитись європейцем, потрібно таки брати приклад з Черчилля й де Голля, а не з Петена чи Бенеша…
Але наразі на західному політичному обрії не видко ані де голлів, ані черчиллів, ані айзенгаверів… Подобається це комусь чи ні, український лідер наразі — найяскравіший політик колективного Заходу. Який не тільки став героєм та символом для багатьох виборців у вільних країнах, а й проблемою та викликом для своїх візаві у європейських столицях. Це також потрібно усвідомлювати…
І чим довше триває війна, тим більшим викликом Україна стає для Європи. Як свого часу викликом для Європи став Ізраїль, який хоча і належить до колективного Заходу, але аж ніяк не вписується у домінівну європейську парадигму компромісів та домовлянь. Проблема в тому, що Україна ближча до Європи, аніж Ізраїль, та прагне інституалізувати свою належність до неї через вступ до ЄС. Символом якого на сьогодні, нагадаю, є бюрократ-технократ, а не харизматичний герой…
Чим довше триватиме війна, тим далі ми віддалятимемося від сучасної Європи. Від культури компромісів та домовлянь, від домінування в уряді технократів та «зацикленості» на правах людини, від «міщанської» парадигми як мейнстриму на протилежність нашому культу героїв. Бо Європа лицарів — то лише спогад про славне минуле, лише музей, в якому зберігаються «діла давно минулих днів». А чи готові ми йти та інтегруватися до Європи обивателів — щонайменше відкрите питання, яке ми собі навіть не наважуємось поставити вголос.
Бо чим довше триває війна, тим чорно-білішим стає український світ. А сучасна Європа строката та різнобарвна, наче веселка. І наша справжня трагедія в тому, що ми не можемо завершити цю війну, «просто припинивши стріляти». І навіть вихід на кордони 1991 року аж ніяк не гарантує завершення цієї кривавої мʼясорубки. Бо ще 2014 росіяни продемонстрували, як без вагань обстрілюють українську територію з «Градів» та «Ураганів» через порербик. З початком великої війни ми дізнались, як руйнують українські міста та вбивають українських громадян крилаті та балістичні ракети, випущені з російського повітряного простору…
Чим довше триває війна, тим більше ми ментально віддаляємося від сучасної Європи. Якій набагато ближчі ті, хто мріє влітку про море та відпустку, а не про дрони для армії та український прапор над Маріуполем. Це не означає, що європейські лідери будуть нас силувати домовлятися з путіним про мир. Але це означає, що наш шлях до ЄС буде неймовірно довгим та тернистим. Чи безкінечним, як у Туреччини. Незалежно від виконання формальних критеріїв членства. Бо сучасна Європа — це континент, де мейнстрим бути обивателем, а сучасна Україна культивує героїв.
А героям та обивателям в одному домі, як правило, не надто комфортно…
