«А можете по-русски?»

Поїхали на вихідні у Трускавець. Сидимо в кафе, через кілька столиків від нас сім’я: мама, тато і дівчинка років семи. Батьки — з кам’яним виразом обличчя п’ють каву, а дівчинка непосидюча і постійно дивиться у наш бік.

В якийсь момент підбігає до нашого столика і заглядає у візочок, де спить п’ятимісячна Емілія. «Ой, какая милая малышка! Я так люблю таких малышей», — каже і починає задавати багато запитань. «А как ее звать?», «А сколько ей?»… Ми відповідаємо, а потім задаємо питання навзаєм, знайомимося. На запитання, як її звати, відповідає «Оля». На запитання: «Де ти живеш?», каже, що вона з Краматорська, але зараз живуть у Києві. А ось далі, на інші питання, раптом замовкає і каже: «А можете говорить по русски. Я вас не понимаю». «Як? — дивуємося. — Ти не розумієш української?». «Неа, — хитає головою і уточнює. — Ну, слово понимаю, слово не понимаю…» Я кидаю погляд на її батьків, мама дивиться у наш бік суворим, незворушним поглядом. Ловить мій погляд і кличе доньку: «Оля, иди сюда, не приставай к людям». Дівчинка знову зазирає у візочок, посміхається, каже на Емілію: «Такая хорошенькая…» і біжить до батьків.

Ось така замальовка з нашого теперішнього життя. Дівчинка не винна… А хто винен?