Вони не просто вбивають наших дітей - їм наплювати на власних
Але є одна річ, яка вирізняє цю "другу" від "першої": російські матері
Суто у психологічному сенсі для мене - це вже друга війна.
Перша була з 2014 по 2017. Потім 2.5 роки полону, з огляду на умови - зовсім іншої реальності. Потім 2 роки психологічної "тиші" та реабілітації. І зараз - знову: звикання до щоденних трупів, обстрілів, вибухів, сліз, істерії, ненависті etc.
Але є одна річ, яка вирізняє цю "другу" від "першої": російські матері.
Навіть я з моїм досвідом - просто ох**вший від того, що чую.
Моя мати за перший місяць мого полону схудла на 10 кг та сіла на антидепресанти. А потім ще 2.5 роки кожні два тижні (як виявилось) носила до "мгб" по дві сумки кращих продуктів, маючи зарплатню 8 тис. рублів та двох стареньких бабусь. Звісно, ті продукти не доходили, але то вже інша історія. І так було і є зі всіма нашими полоненими.
І от я дивлюсь на розмови полонених росіян зі своїми матерями і не розумію. Перше, майже всюди цей мат - їхні жінки та матері наче з якогось базару Саратова. І тотальна байдужість до своїх дітей. Я не пам'ятаю такого ні на Донбасі, ні у хроніках Чечні чи Афгану: почути живим свого сина з полону - завжди було щастям для всіх матерів на кожній війні. А тут - розмовляють, наче позіхаючи, немов їх відірвали дзвінком від вечірніх новин.
Це - "унікальна" історія, яка проєктує те, що сталось зі всією Росією за ці 20 років: вони не просто вбивають наших дітей - їм наплювати на власних.
