Україні, як повітря, бракує перемог!
Перемога Руслани на “Євробаченні”, братів Кличків на боксерському рингу, тріумфи наших спортсменів на різноманітних змаганнях... Для нас, українців, це моменти радості, моменти гордості за свою державу! Але, на жаль, ці щасливі миттєвості не часті.
Українцям бракує перемог. А ті, що трапляються, часто-густо сприймаємо як випадковість. Бо не віримо у себе, бо звикли до невдач та поразок. Любимо нарікати на життя, шукати винних, не вірити у власний успіх. Ми боїмося “розправити крила”, бо завжди чекаємо, що хтось сильніший нам ці крила пообрубує... Зрештою, нічого дивного. Українцям століттями нав’язували почуття меншовартості. І частково цей комплекс прижився. Він тяжіє над нами, позбавляє впевненості. За часи незалежності лише раз українці зуміли скинути з плечей цей тягар століть. У листопаді 2004-го Помаранчевою революцією довели, що ми — народ, спроможний обстоювати власну гідність. Однак, коли з’ясувалося, що ідеали Помаранчевої революції народні улюбленці не здатні втілювати у життя, образилися на них і безвольно опустили руки. По суті, повернулися до звичного стану пригніченості та зневіри. Нарікали, що нам тотально не щастить, зокрема з владою, яку, до речі, на відміну від попередніх століть, вже самі собі обираємо.
Тому так життєво важливі для українців перемоги. Особливо командні, бо бракує нації командного духу! І особливо, коли вони здобуваються у, здавалось би, безнадійній ситуації. Тому так несамовито тішилась та пишалася вся країна нашою футбольною збірною, яка під час першого стикового матчу зуміла “всуху” 2:0 здолати ґрандів світового футболу — збірну Франції! Кожна така перемога зміцнює віру народу у себе, формує почуття спільності. Ще кілька років тому українські національні прапори на стадіонах Донбасу сприймалися як нонсенс. А зараз вболівальник з Донецька чи Харкова мало чим відрізняється від фанатів зі Львова чи Тернополя. Перемоги об’єднують українців з різних куточків держави, з різною історією та політичними поглядами. Саме спорт зі своїм колосальним емоційним складником у людей байдужих, політично аморфних пробуджує патріотичні почуття. Бо мимоволі заряджаються атмосферою загальної ейфорії.
Хлопці Михайла Фоменка грали на “Олімпійському” як останній раз — самовіддано, цілісно, з шаленою вірою в перемогу. На футбольному полі ми побачили справжню команду, якою хочеться пишатися. Наші футболісти, на яких звикли нарікати, дали нам своєрідний урок... Урок віри у себе!
З цією вірою будемо дивитися і сьогоднішній двобій та міцно тримати за наших кулаки.
