Свята трійця

Тридцять два роки тому, у ніч проти 26 квітня 1986 року, вибухнув четвертий реактор Чорнобильської атомної електростанції. Це сталося внаслідок грубих порушень експлуатації енергоблоку, недосконалості його конструкції, а будівництво всієї АЕС відбувалося з кричущими порушеннями і недоробками. Начинка реактора почала плавитися.

Першими ліквідаторами катастрофи стали пожежники з Чорнобиля і Прип’яті (саме в цьому тепер мертвому, а тоді 50-тисячному білокам’яному місті-красені розташована станція) під командуванням лейтенантів Правика і Кібенка. Під час гасіння вогняного смерчу всі вони отримали смертельні дози радіації, були терміново доправлені до спеціалізованої московської клініки, де на початку травня померли у страшних муках. Там же, на Мітинському кладовищі російської столиці, їх поховали у запаяних трунах на шестиметровій глибині під шаром бетону, оскільки тіла героїв самі були джерелом радіоактивного вимпромінення. Посмертно обох лейтенантів удостоїли звання Героїв Радянського Союзу, всіх інших — чомусь тільки орденів, хоча ризикували, виявили мужність і героїзм усі однаково.

Щойно 30 квітня у газетах з’явилися перші куці повідомлення про «незначну пожежу» на ЧАЕС. 1 травня у Києві на Хрещатику відбулася «святкова» демонстрація, проти чого, до речі, категорично був проти тодішній лідер України, перший секретар ЦК КП республіки Володимир Щербицький. Горбачов пригрозив йому зняттям з посади і виключенням з партії, назвавши панікером. Київській владі вдалося лише до мінімуму скоротити час маніфестації. Сам Горбачов аж 15 травня виступив по телебаченню і змушений був визнати: сталося щось серйозне.

Вибух спричинив викид радіоактивних речовин, який був у 100 разів (за іншими даними, у 400) більшим, ніж такий же ефект скинутих у серпні

1945-го атомних бомб на японські Хіросіму і Нагасакі. Вони вразили території України, Білорусі, Росії, Польщі, Прибалтики, а радіоактивна хмара пройшла над усією Європою, сягнувши Ірландії. На всій планеті немає такого місця, куди не дійшла частинка чорнобильської радіації.

Для ліквідації наслідків катастрофи і будівництва саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком (його потужність становила мільйон кіловат) задіяли сотні тисяч людей різних професій і техніку з усього СРСР. Значну частину ліквідаторів становили військові, зокрема вертолітники та бійці частин хімічного і радіаційного захисту.

Про це знали всі, але згадувати у пресі про присутність військових у Чорнобильській зоні було категорично заборонено. Пишучи свої перші репортажі звідти, я знав про це і словом не обмовився про них. Попередньо прочитавши їх перед публікацією у львівській обласній молодіжній газеті, представник управління з охорони державних таємниць у пресі Іван Петрович Галась похвалив мою «пильність», лише попросивши редакційного художника-ретушера замалювати п’ятикутну зірку на борту армійського вертольота Мі-26 — саме такі 54-тонні машини скидали тоді у жерло реактора мішки з піском і свинець та розсівали над Чорнобилем протирадіаційний порошок.

«Будемо вважати, що в Чорнобилі задіяний цивільний «Аерофлот», — розважливо усміхнувся він. А у жовтні Іван Петрович запросив у свій кабінет, витяг зі сейфа прошнурований «гросбух» із грифом «Таємно» і повідомив: «Це нові обмеження щодо Чорнобиля. Те, що ти писав півроку тому, тепер й згадувати не можна».

Утім, засекречена інформація про Чорнобильську катастрофу є очевидною для всього світу, а те, про що можна писати і говорити з цього приводу, насправді є і ще довго буде таємницею для людства.

Одразу після вибуху у зоні запрацювали спеціальні урядові комісії та групи, до складу яких входили також і академіки-ядерники. 1 травня вони зробили жахливе відкриття: активна зона зруйнованого четвертого реактора й далі плавилася! Там було 185 тонн ядерного палива, а страшний процес тривав із шокуючою швидкістю. Сам реактор постійно «плювався» у небо — так тривало до жовтня, доки над ним не спорудили саркофаг.

Але найстрашнішим було те, що під цими 185-ма тоннами розплавленого ядерного палива містився резервуар із майже 20-ма тисячами тонн (стільки ж — кубометрів) води, яка використовувалася на ЧАЕС як енергоносій. Між нею і розпеченим реактором угорі була лише товста бетонна плита. Розплавлена радіоактивна маса поступово пропалювала її і опускалася вниз, до води.

Фізики-ядерники, які перебували на місці, відразу ж прорахували: тільки-но цей розлючений і розпечений звір торкнеться води, станеться неймовірної сили радіаційний паровий вибух. Якщо це станеться, він спровокує викид ядерного палива з трьох інших реакторів-мільйонників, зрівняє із землею 200 квадратних кілометрів навколишньої території, знищить Київ, забруднить усю систему водопостачання, якою користуються 30 мільйонів жителів України, накриє радіацією більшість території Європи, а північ України більш як на століття зробить непридатною для життя.

А в 2009 році з’явилися зовсім інші і значно похмуріші оцінки фахівців. Якщо розплавлена серцевина реактора таки пропалила б тоді плиту і досягла водяного резервуару, вибух знищив би половину Європи, а всю її (в тому числі Україну) зробив би безлюдною на 500 тисяч років.

З’ясувавши, що розплавлена маса методично пропалює бетон і з кожною хвилиною невпинно наближається до двадцяти тисяч тонн води, інженери розробили єдиний можливий план порятунку. У резервуарі потрібно знайти під водою запірні клапанивентилі і відкрутити їх, щоби вода витекла звідти, перш ніж її торкнеться розпечена радіоактивна маса. Для виконання цього завдання через затоплені камери четвертого енергоблоку слід спорядити трьох чоловіків з аквалангами. Всі розуміли: кожен, хто пірне у це пекло, приречений на неминучу смерть від радіоактивного отруєння.

Добровольцями стали троє. Ними були начальник зміни і два інженери. Один із них повинен був тримати підводний ліхтар так, аби двоє інших змогли знайти у темряві ті клапани і розкрутити їх. Усі троє чудово усвідомлювали: це — останнє, що вони можуть зробити у житті.

Трійця одягла спорядження і пірнула у смертельну мутну глибину. Там була непроглядна темрява, промінь ліхтаря майже не пробивав її і постійно гаснув. Вони квапилися, але ніяк не могли відшукати ті клапани. Щомиті радіація руйнувала їхні тіла, повітря в аквалангах закінчувалося, а ліхтар міг погаснути щомиті.

Він таки зламався остаточно. Але після того, як його промінь вихопив з пітьми трубу. Всі троє знали: вона веде до тих самих клапанів. У повній пітьмі підпливли до неї, обхопили, перебираючи руками, почали підніматися вгору. Таки намацали два вентилі, які могли врятувати мільйони життів. З останніх сил вони відкрили їх. Вода стала швидко витікати з резервуару. Всі 20 тисяч тонн вилилися за день.

Потім трійця випливла на поверхню. Очевидці згадували, що всі зустрічали їх як героїв і стрибали від щастя.

А розплавлена радіоактивна маса таки пропалила наскрізь бетонну плиту і потрапила в резервуар. Та води в ньому вже не було. Вибуху не сталося.

Троє інженерів врятували життя мільйонів, хоча знали, що шансів вижити у них немає. Через кілька днів у них з’явилися очевидні симптоми гострої променевої хвороби. Ще через кілька тижнів вони померли. Поховали їх у запая них свинцевих трунах — настільки тіла були насичені радіацією.

А тоді, вдивляючись у темні мутні глибини, вони точно знали, що помруть, але можуть врятувати мільйони. І пішли у небеса. Тому ця трійця — свята.

Їхні імена — Олексій Ананенко, Валерій Беспалов, Борис Баранов.