«Машина для риття окопів може врятувати більше життів, ніж уся медчастина...»

Наш співрозмовник Олександр — один з безпосередніх очевидців війни, масштаби якої ми чомусь применшуємо, називаючи її антитерористичною операцією. Він — лікар-анестезіолог, рятував і продовжує рятувати наших бійців із самого пекла. Ще донедавна разом з кількома сотнями військових три тижні перебував у так званому “секторі Д”, чи не найпроблемнішій точці на фронтовому сході. Якщо по-простому — в оточенні сепаратистів. Олександр не дає оцінок діям стратегії і тактиці військового керівництва, бо не є фахівцем у цій сфері. Але вважає, що воно повинно зробити багато бодай елементарних, цілком очевидних речей для того, щоб перемог у нас було більше, а втрат — значно менше...

— Наша бригада і медчастина розміщалися неподалік Зеленопілля, — розповідає Олександр. — Ворога не бачив, мій автомат, як і зброя колег-медиків, ні разу не вистрілив, хоча проти нас вороги періодично використовували міномети, гаубиці, “ГРАДи”. Наше завдання полягало у тому, щоб помітити, коли починається обстріл, і сховатися від нього... Для мене, як лікаря, це оточення було проблемою через те, що не могли вивезти поранених. Їх вивозили або на територію Росії, або, з боями, — через заміновану територію вздовж кордону. І це призводило до нових втрат. З огляду на це, поранених, які потребували нагальної госпіталізації, доводилося лікувати у польових умовах. З вивезенням убитих теж були проблеми...

— У пресі звучали заяви політиків про те, що офіційні особи занижували статистику втрат під Зеленопіллям. Мовляв, коли над ранок нашу бригаду розстріляли російські “ГРАДи”, офіційно повідомили про два десятки вбитих за добу, а їх було начебто на порядок більше...

— Якщо йдеться про 11 липня, то в одному місці постраждало відразу кілька бригад. По одній з них дані офіційної статистики відповідають дійсності. А загалом, я бачив приблизно 50 трупів — два автомобілі, у кожному з яких завантажено по 25 тіл. До яких бригад належали ці убиті, сказати не можу...

— Родичі солдатів скаржилися, що їхні діти не мали бронежилетів, кевларових касок. Що нібито у них не було що їсти, тому харчувалися зміями, пили воду з калабань...

— Частина наших військово­службовців отримала бронежилети ще на мирній території біля Дніпропетровська. Після подій 11 липня нам з вертольота скинули велику кількість бронежилетів, ними були забезпечені всі.

Щодо інших форм безпеки. Коли ми прибули у Зеленопілля, керівництво дало вказівку приготувати для себе бліндажі — викопати ями, перекрити їх чимось, щоб сховатися на випадок обстрілу. Ми це зробили. Завдяки такому бліндажу особисто я і багато моїх колег залишилися живими. Бліндаж саперними лопатками копала вся медична рота. Добре, що викопали. Ми не боїмося роботи. Але, як на мене, це, щонайменше, непрофесійно...

У жодному разі не маю наміру критикувати чи піддавати сумніву фаховість командування — бо не є компетентним у військовій справі. Але мені видається, воно могло б вживати більше заходів для того, щоб зберегти життя і здоров’я солдата. Яка-небудь техніка для риття бліндажів і окопів може врятувати більше життів, ніж ціла медична частина. Такої землерийної техніки ми не бачили... Так, ми викопали окопи — але чи правильно зробили це? Можливо, трактор зробив би це краще?.. Водночас заради справедливості скажу: наше командування — хороше воно чи погане — під час обстрілів було разом з нами. Ризикувало своїм життям так само, як ми...

Щодо харчів. Ящірок наші солдати у Зеленопіллі не їли — це перебільшення. Одного разу скуштували смаженого вужа — але лише для того, щоб спробувати, який він на смак. Харчували нас всю дорогу. А от чого не було під час оточення — так це хліба. Замість нього використовували галети із сухих пайків. Кілька днів не було і цих галет. Проте крупи, консервовану рибу і м’ясо мали постійно.

— А ліків вистачало для надання допомоги?

— Під час одного з обстрілів майже всі вони згоріли. Пригадую драматичний випадок: травматолог з Радехова, незважаючи на те, що навколо вибухали снаряди, забіг у палаючий намет і витягнув коробку зі знеболювальним... Коли виникла проблема з ліками, виручили прикордонники. А через два дні з вертольота нам скинули їх достатню кількість.

Неоціненною була допомога з боку різних волонтерів. Саме завдяки їм у нас були генератори струму, ліки на десятки тисяч гривень, медичні інструменти. Дещо дала і армія, але волонтери зробили дуже багато.

— Прориватися з оточення було складно?

— Не те слово! Частину колони, в якій, зокрема, перебував я, двічі інтенсивно обстріляли з артилерії. Я їхав у нашій санітарній машині з пораненими і пригинав голову...

— В обласному Миколаєві тих, що вийшли з оточення, зустрічали як героїв — з квітами... А вас як зустрічали? Чи встигли поновити сили?

— Коли ми оце з вами розмовляємо, я на санітарному автомобілі супроводжую до госпіталя кількох поранених, яких довго не могли вивезти з оточення. Решта нашої бригади перебуває поблизу Бердянська на невеликій залізничній станції.

У суботу командир батальйону доповів особовому складу, що не знає часу відправлення з цієї станції, не знає напрямку відправлення. Бо рішення, куди і коли повинна їхати бригада, приймає не він...

— Але хоч дали відпочити, помитися, поїсти, підлікуватися? Чи працювали якісь психологи з бійцями, які кілька тижнів перебували в оточенні?

— Психологів не було. Помилися хто як. Я особисто пройшовся по селу і лише в четвертій хаті мене пустили освіжитися. Хтось з бійців їздив митися на море — це недалеко від нас. А от щодо “нагодували” — частина наших військовослужбовців отримала сухі пайки, а частині допомогли волонтери.

— Який морально-психологічний стан бійців після оточення?

— Після отих складних обстрілів вони всі виснажені — бо те, що пережили, справді було страшно. Лікар, якому в силу своєї професії доводиться мати справу зі смертями, сприймає їх по-одному. Зовсім по-іншому це сприймає 19-річний хлопець, який рік тому підписав контракт і раптом опинився серед вибухів, бачить загибель своїх друзів...

Я дуже маленька людина, зовсім не розуміюся на військовій справі. Але переконаний: усіх цих бійців, які кілька тижнів пробули в оточенні, треба якомога швидше відіслати на відпочинок додому. Ніде так не можна відійти, як біля рідних. Якщо їх відразу відправити знову на передову, це було б не по-людськи. Є такі бійці, що відразу готові іти воювати знову. Але є такі, кому треба вийти зі стресового стану. І з цим треба рахуватися.

— Чи правда, що за дзвінками з дому сепаратисти визначали місцезнаходження наших воїнів і стріляли туди?

— Була така інформація. Тому намагалися якомога рідше користуватися мобільними телефонами.

— На що ще слід звернути увагу при забезпеченні війська?

— Велика проблема нашої армії — стан техніки. Нас нормально забезпечували ліками: я тільки сказав, що потрібно — і все завдяки волонтерам з’являлося. Такої допомоги і близько не відчували ті, хто мав справу з технікою — вона часто виходить з ладу після їзди по бездоріжжю і в умовах спеки. Псуються і наші санітарні машини, здебільшого через якусь дрібничку. А за цими поломками стоїть чиєсь життя... Зарадити цим проблемам можна було б постачанням різних ремкомплектів. Вони коштують невеликі гроші, їх можна знайти у будь-якій автокрамниці. Якщо знайдуться охочі допомогти армії запчастинами — це була б велика підмога...