За всю ніч – вкрадена барсетка. І то не в нашому районі...

Після так званої Ночі гніву, коли у Львові горіли адміністративні будівлі, люди вирішили власноруч забезпечувати порядок у своєму місті. Для цього було сформовано загони Народної самооборони Львова, які чергують на вулицях. Громадський контроль планують продовжити до президентських виборів. Журналіст «ВЗ» приєднався до нічної варти Львова.

Прихопивши паспорт, вирушаю до Львівської міськради. Тут у 220-му кабінеті — штаб Народної самооборони Львова. Волонтери зайняті паперовою роботою й не особливо раді бачити добровольців — мовляв, і так вистачає. Волонтерка Маріяперевірила, чи є мені 18 років, переписала паспортні дані, запитала, чи маю авто. Машини не маю, і це стало суттєвим недоліком. Як виявилося, наразі Самооборона Львова майже не координує піше патрулювання. Натомість співпрацює з Автомайданом і влаштовує чергування біля різних будівель, де є ймовірність провокацій, як-от прокуратура Львівської області, Генеральне консульство РФ, районні відділення міліції… Власникам машин видають спеціа­льні наліпки на їхні автомобілі й закріплюють за групою. Мені видали бейджик із порядковим номером та прізвищем, взяли контактні дані й відпустили додому чекати на дзвінок: «Якщо сьогодні встигнемо угрупувати добровольців і буде така потреба — зателефонуємо». Не зателефонували.

Є ще одна можливість для реєстрації на нічне патрулювання. Як жителя Галицького району мене скерували до Галицької районної адміністрації. Там своя «кухня». На добровільних засадах у патрульні групи об’єднались працівники львівських комунальних підприємств. У ніч нашого чергування це була друга їхня вилазка. «Допомагаємо звичайним людям, — каже координатор патрулювання в Галицькій районній адміністрації Віктор Вербинський. — Розробили дієву систему: по троє-четверо чоловік беруть на себе територію ЛКП, у якому працюють. Тут знають кожен провулочок. Нам не треба спеціально шити розпізнавальні жилети, купувати ліхтарі — має­мо це все на складах ЛКП. Людей, які хочуть приєднатись до чергування, завжди раді бачити. Бо хоч і даємо нашим майстрам відгули після нічних чергувань, все одно це важко — виконувати і звичайні, і додаткові обов’язки».

Мені видали жилет, познайомили з компаньйонами — двома працівниками ЛКП «Старий Львів» — сантехніком Віктором і майстром Віталієм. Ми троє зголосились чергувати в другу зміну, тобто з третьої ночі до сьомої ранку. За десять третя прибули на інструктаж. За статутом усе чітко: патрулювати свій район, кожну годину повідомляти ситуацію, у разі потреби викликати наряд із Самооборони, Автомайдану та міліціонерів. Але це у випадку, якщо ввічливі зауваження та прохання не змусять порушників схаменутися. Рівно о третій ми були біля пам’ятника королю Данилові — звідти починався маршрут.

Але за всю ніч на вулицях майже нікого не зустріли. Одного разу п’яненьку парочку, другого — велопатруль. Пан Віктор запевняє: «Це зараз усе мирно, бо знають, що ми ходимо. А раніше були сутички. Простим людям городяни більше довіряють, ніж міліціонерам». Ходили ми аж до вул. Замкової, до Хмельницького, піднімалися до Довбуша, проходили біля Личаківської… Після того, як декілька ЛКП об’єднали, «Старий Львів» — один з найбільших, тож роботи було вдосталь. Невеличка пригода сталася на площі Ринок, біля ресторану «Япона хата». Там надто голосно розмовляли молоді люди, й пан Вік­тор вирішив не залишити їхню компанію без уваги. Підійшли, привітались, пояснили, що поряд у житлових будинках сплять люди. Виявилося, не спалося в такий час туристам-росіянам. Пан Віктор повторив прохання російською, і шумна компанія потроху «розсмокталась». Інший інцидент я спостерігав уже на зворотному шляху після чергування. Скільки не лунало офіційних звернень, підприємці продають, а алкоголіки купують спиртне після десятої. Алкомаркет навпроти пам’ятника Грушевському вивісив на дверях напис «Після десятої спиртного не продаємо» поряд із промовистим «Працюємо цілодобово». Цікаво, що ж тоді в алкомаркеті продають?..

Через півгодини патрулювання пан Віктор повів нас до своєї майстерні, погрітися. Я, чесно кажучи, думав, на цьому наше чергування завершиться: бесіди, пляшка, ну а потім якось відзвітуємо. Виявилося, команда зібралася відповідальна і справді просто зайшла перепочити. Як уже потім встиг переконатись, без періодичних відсиджувань за горнятком чаю можна запросто занедужати — навіть у плюсову погоду на вулиці замерзаєш уже за годину. Десятихвилинні перерви ми влаштовували собі тричі — дивились новини, трошки зігрівались і вирушали далі. Пан Степан, який приєднався до нас пізніше, з цього приводу каже: «Нам, працівникам ЛКП, набагато легше. Маємо свої майстерні, комори, хоч у туалет маємо де сходити».

Були, звичайно, прикрі дрібниці, коли ми, охоронці порядку, самі ж цей порядок порушували: переходили дорогу на червоне, мої колеги кидали на тротуари бички… Але загалом чергові підібралися небайдужі, сумлінні та відповідальні. Патрулювали місто аж до сьомої, телефонували на гарячу лінію хвилина в хвилину. Як сказав потім Віктор Вербинський, «за всю ніч у цілому Львові вкрали одну барсетку. І то не в нашому районі...».