"Хочу бачити велику стіну з країною-агресором"

Роман Гребенюк родом із Луганщини. Працював на різних роботах, аби заробити гроші на прожиття. Зокрема, таксував. У 2014-му, коли Росія анексувала Крим і почались заворушення на Донбасі, вирішив, що його обов'язок — захищати країну від агресора зі зброєю в руках. Пройшов найгарячіші точки українсько-російської війни. Пекло — так боєць характеризує три ротації у Донецькому аеропорту.

Нині хлопець опановує офіцерську справу в Академії сухопутних військ у Львові.

«Бык колхозный» — так називали україномовних мешканців"

— Романе, ви родом з Луганщини, з Лисичанська. Яким було життя у регіоні до того, як Росія вирішила загарбати українську територію?

— На наше 120-тисячне місто була одна українська школа, та й там батьки відмовлялися від вивчення української. А під кінець президентства Януковича в регіоні почалася масована російська пропаганда проти всього українського. Це вже була справжня інформаційна війна. «Бык колхозный» — так називали україномовних мешканців чи тих, хто розмовляв суржиком. Хоча поруч є Сватове та Попасна, де люди розмовляли і розмовляють українською. Але їх вважали ледь не дегенератами. Все українське зневажалося, проте у кишені всі носили український паспорт. Багато місцевих мали родичів в Росії, їздили на заробітки до «старшого брата».

— На початку 90-их років, після розпаду Радянського Союзу, на Сході переважно жили росіяни, котрі приймали українське громадянство, бо хотіли змін. Думаєте, це стало рушієм катастрофи, яка спіткала регіон? Стало причиною несприйняття, зневаження та паплюження всього українського? Ментальність не та? Та й сусідство з Росією зіграло свою роль…

— У старшого покоління у голові міцно засів Радянський Союз і безкоштовні квартири. Вже нікому пригадати та розповісти про ті звірства «москалів» на Сході, коли людей морили голодом, вбивали або вивозили. У мене батьки з Росії, але я родом з України і не можу зрозуміти, як можна зневажати землю, де ти народився та живеш.

— Нині Лисичанськ підконтрольний українській владі. У вас там залишилася мама. Що там нині відбувається?

— Мені не дуже приємно повертатися туди. За роки війни там нічого не змінилося. Як кажу «вибачте» чи «дякую», неоднозначні погляди на собі відчуваю. А як ще й форму одягну… Коли я за маминим комп’ютером набираю у пошуковику львівську групу «Мері», мені видає «данный контент доступен с территории Украины». А я де? Телебачення далі майже усе російське. Не розумію чому так? Лисичанськ проросійські терористи чотири дні штурмували, артилерією знищували цілі райони. А вони далі торочать: «От кого вы нас здесь освобождаете?». Кажуть, мовляв, не бачили тут ні росіян, ні чеченців.

— Кажете, там потужно діє російська пропаганда. Утім нині влада завзято хоче повернути окуповані території під українське крило, провести там вибори. Це взагалі можливо?

— Там нема з ким розмовляти. Усі, хто бодай трохи знали українську історію і були патріотично налаштовані, давно виїхали звідти. Залишились ті, кому там комфортно або байдуже. Там треба застосовувати грубу силу, запроваджувати військовий стан і «ламати» людей. Своє «фе» Україні вони показали у 2014 році. Більшість місцевих досі не отямилися.

«Сидиш з побратимом, просиш ножа, щоб тушонку відкрити, поки поїв, а ножа віддати вже нікому»

— Напевне, був переломний момент, коли ви зрозуміли, що потрібно захищати Україну. До війни не мали жодного стосунку до військової справи…

— Незадовго до війни в регіоні почалася якась шизофренія, за якою огидно було спостерігати. Невідомі люди носилися по місту з радянськими прапорами… Вже тоді було зрозуміло, що щось готується. Потім почали захоплювати відділки міліції. Тобто все йшло до перевороту. Напевно, це і стало для мене переломним моментом. На фронт хотів потрапити ще з першою хвилею мобілізації, але в силу певних причин, мене не записували у лави захисників. Вдалося лише з третьої спроби. Я й нині не розумію, як можна було б вчинити інакше, хоча до війни далі Києва нікуди не їздив. Для мене Західна Україна — це вже як інша країна була (сміється). Вперше із «західняком» зустрівся в окопах.

— Пригадайте перший день на позиції.

— Коли вперше приїхали на Донбас, здивувала цвинтарна тиша. Далі був Донецький аеропорт. На вході до терміналу нас спіткало перше випробування — зайти на позиції. Заїжджало нас трохи більше двадцяти, потрібно було прорвати кільце «сєпарів». Оборона виглядала так: виїжджав один танк і за ним три

БТР-и і так групами заїжджали. На той час у танкістів вбили комбата і вони відмовилися нас супроводжувати. Отож ми самостійно проривалися з боєм до наших. Бойовики не очікували, що ми зможемо проїхати. На той час думав, що побував у пеклі. Але під час третьої ротації, зрозумів, що це ще був дитячий садочок.

— Що було найважче у трьох ротаціях?

— У перших двох ротаціях ми мали змогу евакуйовувати поранених. Після штурму вежі 13 січня, ситуація змінилася. До прикладу: лежить купа сміття, на неї починають класти одного, другого, третього «трьохсотого», а поруч лежать ще живі люди. Або сидиш з побратимом, просиш ножа, щоб тушонку відкрити, поки поїв, а ножа віддати вже нікому… Коли прийшов наказ відходити — ми у бойові машини завантажили поранених, а зверху почали прив’язувати «двохсотих». Приїхали на місце дислокації, витягувати хлопців, дехто вже й не доїхав.

«Телебачення про війну згадує у кращому випадку наприкінці випуску новин»

— Війна зараз відійшла на другий план, про неї стали менше говорити. Чому?

— Війну справді замовчують. Але бойові дії тривають, хлопці гинуть… На українському телебаченні у новинах першим транслюють ролик президента, потім — коронавірус, потім про ціни на нафту і наприкінці випуску може повідомляють про те, що хтось загинув чи поранений.

— Чого нині найбільша бракує українській армії?

— Немає мотиватора і грамотної української пропаганди. Росія веде активну інформаційну агресію. Місцеві там, як зомбі. Будуть голодні, але кричатимуть за Росію. А у нас більшість думає про комуналку, дешеву картоплю, а не про Україну. Знаєте, які у мене були навчання перед війною? Я потрапив у розвідбатальйон і нас вчили напівп’яні майори. Вчили розвідників, які постійно лазять між розтяжками на чужій території! Ще одна проблема — крадіжки. Інколи бійці помирали через банальні поранення, ми їх не могли довезти до медиків, бо пальне вкрали. Жадібність і алкоголізм — біда армії.

— Вже за місяць будете офіцером української армії. Якою мрієте бачити Україну?

— Торік з дружиною гуляли Парижем у вишиванках. Люди у захваті кричали «Ukraine». Хочу бачити велику стіну з країною-агресором. Не можу сказати, що ненавиджу Росію. Я гидую нею, дивлячись на тих людей, те, що вони роблять з нами. Мрію, аби моя дитина побачила справді незалежну Україну. У довоєнних кордонах.

Фото з особистого архіву Романа Гребенюка