Його пісня — поміж нас
Життя і творчість Володимира Івасюка у документах Державного архіву Львівської області
Минуло 70 років від дня народження і 40 років від дня смерті Володимира Івасюка (04.03.1949 р. — 24−27.04.1979 р.) — видатного українського композитора, поета і співака.
Мусимо констатувати, що з плином часу хвиля зацікавленості творчістю Івасюка почала дещо спадати, рідше звучать твори композитора. А вони ж так необхідні саме тепер, коли радіо- і телеефір заполонив маловартісний музичний продукт. Противагою цьому повинні стати пісні такого унікального митця, як В. Івасюк, висвітлення засобами масової інформації його творчого та життєвого шляху.
Сьогодні переважна більшість матеріалів про В. Івасюка, що друкуються та звучать в ефірі — це спогади людей, що знали композитора особисто, спілкувались з ним за тих чи інших обставин. Значно менше оприлюднюється матеріалів, що ґрунтуються на документальній базі, зокрема архівній. Дослідниками ще дуже мало вивчено і використано документи особового фонду Володимира Івасюка, що зберігається у Державному архіві Львівської області.
Документи цього фонду у травні 1992 року передав на державне зберігання батько композитора, поета і виконавця — Івасюк Михайло Григорович (25.11.1917 — 15.02.1995) — відомий письменник, літературознавець, фольклорист, педагог, громадський і культурний діяч.
Вивчення складу документів фонду дає підстави зробити висновок, що багато оригіналів особистих документів, творчої спадщини, листування фотодокументів тощо залишилось в родині В. Івасюка, його друзів та знайомих або передано до музею його імені.
Разом з тим, навіть ті матеріали, що зберігаються у Державному архіві Львівської області, дають достатньо цілісне уявлення про життя і «творчу лабораторію» фондоутворювача, розкривають характер, вдачу, документально засвідчують патріотизм, людяність, великий талант Володимира Івасюка — усі ті риси, які зробили його улюбленцем народу, символом його поетичної душі, справжнім Орфеєм України.
Особовий фонд Володимира Івасюка складається з 91 справи і охоплює період 1956−1992 років.
За змістом документи фонду можна умовно поділити на п’ять груп: шкільні і студентські роки, родина; музична і поетична творчість; малюнки, шаржі, карикатури; автографи поетів, письменників, листи шанувальників; спогади та колекція газетних вирізок з матеріалами про життя і творчість.
Однак, ці матеріали не сформовані за зазначеними розділами, а містяться у різних за основним змістом справах. Так, наприклад, малюнки можна зустріти як в альбомах для художніх робіт, так і в записниках, шкільних і студентських робочих та нотних зошитах різних років, на окремих аркушах тощо.
Серед документів шкільних і студентських років у фонді зберігається нотний зошит з найпершим музичним твором під назвою «Лирический концерт». Ці ноти написано ще нестійким дитячим почерком і вони містять багато виправлень червоними чорнилом, зроблених, очевидно, вчителем; тут же — класна робота з музики та інші музичні вправи майбутнього українського Орфея.
Композитор В. Івасюк завжди дуже вимогливо ставився до себе, старанно відпрацьовував, відшліфовував твори, робив багато виправлень, варіантів, враховував думку своїх викладачів і друзів. Прикладом може слугувати одна з перших відомих пісень «Капелюх». На рукописі одного з її варіантів читаємо: «т. Івасюк. Я зробив Вам деякі замітки, як бачите нижче. В такому вигляді чіткіше видно форму і остання поспівка надає безперервного руху і зв’язує куплети, що так потрібно для цільності твору! Ритміка теж збагатилась. Якщо погоджуєтесь, можна надрукувати. А. Кушніренко. 20./ІХ.67 р.«
Дуже багато виправлень, викреслень цілих сторінок можна побачити у рукописах нот пісень «Два перстені», «Водограй», «Пісня буде поміж нас» та інших творів.
Так само багато він працював і над текстами. Цікаво, що популярна «Червона рута», за словами свого, мабуть що найпершого варіанту, зовсім не подібна до тієї, яку згодом співав увесь світ. Незмінним залишився хіба що розмір вірша. На обкладинці учнівського зошита в клітинку читаємо слова, написані олівцем:
«Ти не смійся хоч раз,
Не кажи, що забула,
А згадай про той час,
Як ти мавкою була.
Бачив я тебе в снах
У вінку барвінковім…
… Ти ж бо мавкою була…",
а також:
«Ти признайся мені,
Що ти мавкою була.
Розкажи про той час,
Як ти мавкою була…
… Що з вітрами, як птах
Ти колись розмовляла." і т. д.
Цікавим є епістолярій фонду. Він містить 58 листів, листівок і телеграм. Більшість із них — від пересічних шанувальників. Географія кореспонденції — це, мабуть, уся територія колишнього Радянського Союзу, а дописувачі — люди різного віку — від школярів до пенсіонерів, — різних професій і соціального стану, у тому числі і ув’язнені.
В. Івасюк уважно читав ці листи, про що свідчать підкреслення, позначки і нотатки, зроблені на полях аркушів. Як видно, він намагався дати відповідь кожному своєму кореспонденту. Про це свідчить повторність листів деяких шанувальників та шанувальниць. Так, одна з них писала: «… І ще раз дякую за автограф. Якби Ви знали, як я зраділа, коли одержала Вашого листа, я була на десятому небі, витала десь у хмарах…»
Переважна більшість листів — це вирази захоплення новаторською українською піснею, нечуваною раніше у Радянському Союзі. Одна із шанувальниць, мешканка Одеси, писала 3 жовтня 1970 року: «Добрий Вам день. В вересні місяці в Одесі по телевізору я слухала і дивилась Ваш концерт. Я давно вже не чула такої краси. Пісні Ваші чудові, такі українські (виділено — В.К.) і такі сьогоднішні.
Я за Вас просто рада.
Я медсестра, працюю на морському вокзалі в медпункті. Мені 50 років…
… Шашкова Любовь Григорьевна…
До побачення. Хай щастить Вам.«
Або інший лист: «Добрий день, Василю! (так у тексті — В. К.) … Для мене ансамбль „Смерічка“ — це найкращий ансамбль. Хіба можна сказати, що Назар Яремчук погано співає, чи та дівчина (Софія Ротару — В. К.), з якою Ви знімались у фільмі-концерті „Червона рута“. Ні інші? Ви співаєте прекрасно…»
Лист з Харківщини: «… Вчора я бачила кінофільм „Червона рута“. Я його другий раз бачу, але чим більше я його бачу, воно мені більше запам’ятовується і я в нього закохалася. Мені дуже сподобалося виконання Василя Зінкевича, Назарія Яремчука і дівчат. Але я не знаю, як дівчат було звати…»
Емоційний відгук Важа Чіаурелі — керівника самодіяльного ансамблю з Грузії: «… Высылаю тебе газет «Закавказский железнодорожник» (правильно — «Железнодорожник Закавказья» — В. К.) Вот наш ансамбль «Экспресс»: я пою во время репетиций. Вместе с нашим солистом поем «Червону руту» (останні слова підкреслені В. Івасюком — В. К.).
Я очень и очень люблю украинскую эстрадную музыку, но особенно люблю это песня. Я люблю очень Украину и его народ. Я считаю Украину вторым Родином…"
Майже усі дописувачі вважали Володимира Івасюка настільки доступним, «своїм хлопцем», що ставили перед ним такі питання, які, зазвичай, ставляться перед насправді добре знайомими і близькими людьми: його просили давати відповіді на цілі питальники, інколи навіть інтимні; просили роз’яснити, що означає слово «Смерічка»; просили щось вислати (вірші, ноти, автограф та ін.); навіть дати рекомендацію для вступу до медінституту; надсилали свої вірші з категоричною вимогою покласти їх на музику (до слова, більшість таких листів були писані російською мовою, а власне вірші — геть усі — українською): «Володимире, добрий день Вам! Перейду до діла зразу висилаю Вам слова. Якщо можливо, напишіть до них музику…» Це лист з Херсона.
Але якщо всенародну любов Володимир Івасюк завоював першими ж своїми піснями, то офіційними колами він не був у той час належно оцінений і мав труднощі з публікацією своїх поезій навіть у періодичних виданнях. Так, у листі-відповіді з Громадсько-політичного, літературно-художнього тижневика «Україна» від 1 лютого 1967 року читаємо: «Шановний тов. Івасюк! Пісенний репертуар „України“ спланований до травня включно — так вимагає наша технологія. Є серед відібраних пісень і такі, які перегукуються (поетично) з Вашою. Через те друкувати не будемо. З пошаною. Зав. відділом культури Т. Суярко.»
А через три роки після тріумфального виходу в телеефір найпопулярнішої пісні він одержав з Чернівецького обласного комітету по радіомовленню і телебаченню такого листа такого змісту: «Передача «Камертон доброго настрою», яка відбулась 13-го вересня 1971 року (так у тексті, правильно — 1970 року — В. К.) на республіканському телебаченні, визнана як краща передача тижня.
Висловлюємо Вам, Володимире Михайловичу, подяку за активну участь у цій передачі. Заст. голови комітету по телебаченню П. Романюк."
Незабаром і вже згадуваний посадовець з тижневика «Україна» змінив свою думку про творчість В. Івасюка і написав йому 12 грудня 1970 року: «Шановний товариш Івасюк! Редакція одержує чимало листів, автори яких просять познайомити їх з Вашою піснею „Червона рута“. Якщо Ви не проти видрукувати її в нашому тижневику, просимо найближчими днями надіслати текст і ноти з музичними супроводом на адресу відділу мистецтв нашої редакції. З повагою. Зав. відділом листів Т. Суярко.» Ось така метаморфоза від категоричного «друкувати не будемо» до прохального «якщо Ви не проти видрукувати…»
Про тернистий творчий шлях Володимира Івасюка, його непрості взаємини з маститими музичними метрами, владними структурами свідчить також лист батька композитора від 5 серпня 1991 року на ім’я ведучої телепередачі «Плеяди». У ньому, зокрема, читаємо таке: «… Ім’я Володі відоме на Україні вже тридцять два роки. За життя він отримав кілька тисяч листів. Після його смерті ми теж отримали їх чимало. Між тисячами тих листів немає жодного лайливого, образливого. Його любила молодь, з повагою ставились всі розумні українці, крім київських музикантів, які дихали вогнем на нього. Зрештою не тільки київські. Коли він зробив перший крок у творчості, то українські музиканти пішли громадою, очоленою лауреатом премії ім. Т. Шевченка, до обкому партії висловити своє обурення тим, що телебачення передає його пісні. Вони розпускали протягом кількох років плітки про те, що свої пісні Володя крав із давніх німецьких збірників, а слова до них писав йому батько. К.-А. на своїх заняттях з композиції ходив широкими кроками по аудиторії і кидав в обличчя молодому композиторові […].Це він робив систематично, з відчутною дозою зневаги і навіть садизму. Своїми адвокатськими тирадами доводив студентові, що його добре ім’я незаслужено здобуте. Володя скаржився мені постійно на ті сеанси хамства, але я його заспокоював — на Україні, мовляв, жодна талановита людина не може пройти н е о п л ь о в, а н о ю свій шлях. Володя перестав відвідувати заняття того оратора, а за невідвідування його просто виключили з консерваторії. Зробили це тихенько, мовчкома… Потім поновили, але Володя категорично відмовився від лекцій того українського композитора. Залюбки перейшов до класу поляка
Щоб зробити фонограму для вистави за романом О. Гончара «Прапороносці», Володя був вимушений провести в Києві 18 днів і уласкавлювати всілякими способами тих, від кого залежала та фонограма…
… Якщо ми маємо фестиваль «Червона рута», то це заслуга київських письменників і журналістів, а не музикантів. До речі, навесні мені розповідали у Львові, що керівництво фестивалю «Червона рута» висунуло гасло «Поменше Івасюка». Справді, на фестивалі його твори майже не виконуються. У програмі фестивалю немає й згадки й про інших композиторів, творців пісенного багатства України. Спостерігається тенденція тримати й далі українську культуру на рівні фольклору…".
… Я, батько, змушений захищати свого сина, який чинив на цім світі лише добро для людей, серед яких він жив."
Відчувши на собі, переживши байдужість, а часто і вороже ставлення з боку офіційних кіл, Володимир Івасюк доброзичливо і щиро, а разом з тим вимогливо і принципово оцінював поетичні твори тих авторів, які прагнули побачити свої поезії покладеними на музику знаним композитором. Він уважно вивчав тексти, які йому надсилали і не гордував дати об’єктивну відповідь тому чи іншому поетові. А коли доводилось відмовляти, то не кидав зопалу і погордливо щось на кшталт «друкувати не будемо», а вивіряв відповідь на чернетці, багато правив, добирав потрібні слова, пом’якшував вирази, домагався, щоб вони були максимально тактовними і, слід думати, лише після цього надсилав начисто переписаного листа. Ось одна з таких чернеток, що збереглись серед документів композитора. Це відповідь поетові
Що ж Вам сказати? Вірш «Люстро місяця — [багатослівний], не підходить, [просто не подобається], бо про вінок я вже писав.
Вірш «Ти згадаєш мене» [теж не підходить], гарно написаний, але своєю ідеєю нагадує мені мій твір «Пісня буде поміж нас», а мені не варто повторюватись. (слова, взяті у дужки, закреслені В. Івасюком, очевидно, з метою пом’якшити стиль відповіді, не образити автора віршів — В. К.)
Я вдячний Вам за увагу […].
Бажаю міцного здоров’я й творчих здобутків.
З повагою В. Івасюк"
Усім, хто знав автора «Червоної рути», він запам’ятався доброю, чуйною людиною, добрими товаришем, ніжними і люблячим сином, братом, який присвячував своїм рідним пісні («Колискова для Оксаночки», «Елегія для Галі»).
Володимир Івасюк трепетно зберігав фотокартку свого батька Михайла Івасюка у молоді роки, на звороті якої рукою композитора виведено: «Mon cher pére» (мій дорогий батько — франц.).
Шануючи і поважаючи своїх батьків і сестер, він не допустив жодного випадку, щоб не попередити своїх домашніх про можливе запізнення після занять, затримку з поверненням з дальньої поїздки тощо. Навіть перебуваючи у творчому відрядженні, термін якого не завжди може бути наперед точно визначений, він не забував про родину і телеграфував про свою затримку. Збереглась одна з таких телеграм, з м. Геленджика, адресована Софії Іванівні Івасюк у м. Бердянськ (мабуть, вона там відпочивала): «Мама я пробуду еще пару дней на фестивале у меня все в порядке целую Володя».
Або ще така машинописна записка за його особистим підписом: «Дорогі Оксаночко, таточку і Міля!
Сьогодні я особисто приїхати не зможу, бо дуже багато справ — потрібно готувати матеріали для Пленуму композиторів у Києві і тепер кожен день на вагу золота…
Цілую вас усіх міцно. (підпис) Володя
А ще він був небайдужий навіть до сторонніх людей, здатний заради них на благородні і рішучі вчинки. Про один з таких вчинків йдеться у листі, на жаль без дати, що надійшов на ім’я сестри композитора, мабуть вже після його трагічної загибелі: «Шановна Галина Михайлівна. Я, як батько Мозгаль Ірини Миронівни, хочу особисто підтвердити тай факт який відбувся на моїх очах.
Моя маленька дочка, тоді школярка, неминуче потрапила б під проїжджу машину по вул. Пекарській якби не миттєва реакція та допомога юнака в якому я відразу впізнав Володимира Івасюка відомого тоді співака та композитора.
Сам я будучи на відстані не зміг би вчасно допомогти своїй дитині.
Володимир Михайлович буквально вихопив її з під коліс машини і провів її на тротуар.
Пройшовши кілька кроків Володимир Михайлович обернувся і усміхнувся нам.
Таке в житті забути неможливо.
Мозгаль М. П.(підпис)
Попри заполітизованість тогочасного життя, виховання підростаючого покоління у дусі вторинності і меншовартості усього українського, Володимир Івасюк ріс патріотом, національно свідомою людиною. Інакше навіщо б йому було переписувати і зберігати слова та ноти пісні «Чуєш, брате мій». Пісня у ті часи рідко де виконувалась, але юнак мав і слова і ноти, отже, цікавився нетолерованою офіційними колами музикою.
Про світогляд юного композитора свідчить і чернетка його шкільного випускного твору (з відбитками кутового штампу школи на кожному аркуші). У рекомендованому плані цієї роботи, третім пунктом якого значилось: «… 3. Благотворний вплив російської літератури на молоду українську поезію», рукою випускника В. Івасюка слово «російської» обведено і поруч поставлено великі знаки питання і оклику.
Коло його зацікавлень не обмежувалось музикою і поезією. Він був людиною активною, жваво цікавився різними сферами громадського і культурного життя. Про це свідчить навіть перелік передплачених ним періодичних видань. В архіві зберігаються корінці поштових передплатних карточок на такі газети і журнали у 1977 році: «Україна», «Комсомольская правда», «Ленінська молодь», «Говорить і показує Україна», «Вільна Україна», «Известия», Жовтень", «Перець», «Літературна Україна», «Музика», «Культура і життя»; у 1978 році: «Жовтень», «Иностранная литература», «За рубежом», «Всесвіт», «Литературная газета», «Музика», «Культура і життя», «Перець», «Літературна Україна». На ті часи це були достатньо вартісні, різнопланові і часто дефіцитні видання. Не кожен інтелігент-інтелектуал радянських часів робив такі передплати.
Чи не найбільшу частину фонду складають документи, що стосуються музичної і поетичної творчості Володимира Івасюка та інших митців, з якими він співпрацював. Це — нотні зашити і окремі нотні аркуші з чернетками і робочими примірниками музичних творів, партитури, ноти для окремих інструментів, аранжування, ксерокопії нот з рукописними правками і помітками, власні вірші та рукописи творів інших поетів списки їхніх віршів тощо. Слова і ноти з цього розділу часто відрізняються від своїх остаточних варіантів і тому можуть бути цікавими для дослідників «творчої лабораторії» композитора.
Серед цих матеріалів — рукописи нот та віршів таких, як «Вернись», «Сімнадцять літ», «Осінній дощ», «Колискова», вальс «У двадцять літ», «А мне семнадцать лет», «Повір очам», «Ave Maria», «Там за горою, за високою», «Промені сонця», «Лісові дзвіночки», «Як почую тую пісню», «Відлуння твоїх кроків», «Моя пісня», «Травневої ночі», «Мандрівний музика», «Ласкаво просимо», «Колискова для Оксаночки», «Мальви» та «Балада про мальви», «Пісня буде поміж нас», «Полет во сне», «Капелюх», «Пісня моєї молодості», «Відлітали журавлі», «Осень», «Я піду в далекі гори», «Світ без тебе», «Два перстені», «Водограй» (у т.ч. ксерокопія нот для С. Ротару для виступу у Сопоті в 1974 р. з підписом В. Івасюка), «Колиска вітру», «Пісня про тебе», «Білий серпанок», «Я — твоє крило», «Расскажи мне, отец», «В тебе тільки раннє літо», «Зустрічайте мене», «Батьківська балада», «Прокляття фашистськими катам», «Освідчення», «Балада про Віктóра Хару», «Запроси мене у сни», «У долі своя весна», «Моя мечта», «Передвістя», «Коли між нами не було нічого», «Отчий дім», «Балада про дві скрипки», «День з тобою», «Червона рута», «Зустріч в дощах», «Елегія для Галі», «Весняний цвіт», «Світло», «У села Боянь», «Каштани», «Батьківщино моя», «Наче зграї птиць», «Нам спокій, друже, тільки сниться», «Рожденье дня», «Серед літа», «Перший сніг», «Кленовий вогонь», «Танго без відповіді», «Тільки раз цвіте любов», «Дарина», «Золотоволоска», «Пісня про Київ» (список), «Песня о Киеве» (список), «Город-герой Киев» (список), «Калина приморожена», «Зелений дзвін», «Незнане моє кохання» (у машинописі слів — «Незване моє кохання»), «Роки вже відшуміли», «Де цвітуть блавати», «Братерське коло», «Кольорові пташки», «Білий серпанок», «А ти подумай», «Знамено полку», «Моя ти зоре», «Вернись із спогадів», «Вогні Львова», «Стоїть пшениця, як Дунай», «Вереснева чудасія», «Нестримна течія», «Не знаю, як забути», «Запроси мене до танцю», «Танець з хором», «Я ще не все тобі сказав», «Чебреці», «Зимова казка», «Ватра», «Коли я думаю про тебе», «Юнацька балада», «Зелена пісенька», «Не одпалай, моя любове», «Новорічна», «Чарівна Недея», «Літо пізніх жоржин», «Елегія», «Гей, сокири блищали», а також план-конспект лібрето опери-казки на 2 дії «Дарина», сюжет оперети на 2 дії «Одруження журналіста», кантата на вірші П. Тичини та М. Рильського для солістів, хору та симфонічного оркестру «Чуття єдиної родини», музика до вистави театру ім. Марії Заньковецької «Прапороносці» за романом О. Гончара.
Фонд містить багато рукописних та видрукуваних на машинці текстів та списків віршів різних авторів (у т.ч. з їхніми особистими підписами), переданих композитору для написання музики або ж просто для ознайомлення. Це, зокрема, твори:
Ростислава Братуня — «Ти чекала мене», «Передвістя», «В тебе тільки раннє літо», «Білий серпанок», «Осінні надії», «Світло», «Далина»;
Володимира Лучука — «Зелена пісенька»;
Богдана Стельмаха — «Люстерко місяця», «Балада про Віктóра Хару», «Балада про Марусю Чурай»;
Марії Матіос — «Ти моя зірниця»;
Анатолія Драгомирецького — «Золотоволоска»;
М. Кучера — «Вічна повінь», «Я вірю», «Запалена осінь», «Не спини, Черемош, хвилі»;
Володимира Григорака — «Пригорки», «На екрані серця», «Плине місяць над горами», «Твоє кохання», «Якби я знав…», «Комсорги», «Балада про трембіту», «Я іду», «Вірю в любов», «Вічність», «Трин-трава», «Дівоче віно», «Синовня балада»;
Романа Кудлика — «Я твоє крило»;
Віктора Миколайчука — «Н.С.Ф.», «Десна», «Перше кохання», «Мрії»;
Андрія Дементьєва — «Рос мальчишка»;
В. Кудрявцева — «Я вклоняюсь хлібам»;
Ф. Степанова — «Троянди»;
Михайла Ткача — «Я так не розквітав»;
Ганни Губач — «Обсипається цвіт»;
В. Глинського — «Вітрогон»;
Івана Гаврилюка — «…Коли відходить поїзд»;
Іллі Бердника — «Грудочка землі»;
Злати Бичкової — «Буковинське танго»;
В. Вознюка — До колиски";
Григорія Глазова — Песенка для всех", «Дорожный вальс», Офицеры пехоты";
Бориса Голікова — В последний раз", «Что было при тебе», «Хочу к черте добраться изначальной», «…Мне говорят», «Никогда не забуду», «Я выставлю в окне автопортрет», «…Мне без тебя, родная, одиноко», «Отраженья», «…Была в ту ночь ты призрачно-прозрачной»;
Іг. Лазаревського — «Люби-мене-не-покинь»;
Ф. Луценка — «Комбат»;
В. Марсюка — «Гілочка»;
Степана Пушика — «Солодкий мед», «Гіркий дурман»;
Олександра Соловйова — «Потомки коммунистов», «У мамы в гостях», «Этюд», «Баллада о солдате»;
Галини Зубач — «Ти до мене приходь»;
Ярослава Яроша — «Ти завжди в цвіту», «Стояли гори в трепетній красі», «Джерело», «Коротка любов», «Яре поле», «Райське яблуко», «…Цей луг, де сміялась і плакала ти…», «…Все у горах цвіте», «…Ти вийшла в той вечір із моря», «…а темною ніччю…», «…Хто це?.. Ти…», «…Відгоміння грому», «Дівчинка і море», «На співучій моїй Україні», «І не знає ні ліс…», «Я нікому тебе не залишу», «Не журися у пітьмі», «…Не йди до мене під вікно», «Повертайся добрим», «Нема літа без грому», «Джерело», «Ольги воля», «Повівають жита», «Гук», «На мостах кленових»;
Миколи Петренка — п’єси «Суд пам’яті», «Щедрий млинок»; а також рукописи та машинописи поезій, відомості про авторів яких у фонді відсутні, а саме: «Зовуть дороги», «…Як почуть твій голос», «Елегія», «Вже місто спить», «В симфонії дивної літньої ночі», «…Там за горою», «Білі птахи», «…На Високім замку вечір», «Білі птахи», «Вершник», «Журавель», «…Засвітила ніч свої вогні», «Перша любов», «Згага», «…"Хмільним у кроні стань мотивом», «Весільне», «Білі мальви», «…Що із нами сталося», «…Черленим листям листопаду», «Ой, дівчата».
В окремих справах містяться афіші, програми концертів, запрошення, листівки, як прижиттєві, так і меморіальні
Серед матеріалів фонду зберігаються також і деякі особисті документи композитора: власноручно заповнені анкети, листи з обліку кадрів, табелі успішності із загальноосвітньої та музичної шкіл, майже усі оцінки у яких — відмінні, похвальні і почесні грамоти шкільних, студентських років та від обкому комсомолу, свідоцтво про закінчення під час навчання у школі курсів трактористів, приписне свідоцтво, учнівський квиток, копія диплому лікаря, учнівські та студентські зошити з медінституту та консерваторії з лекціями та лабораторними роботами з фізики, хімії, математики, креслення, української, російської, французької мов та літератур, суспільствознавства, історії, біології, фізіології, анатомії, соціальної гігієни, історії театру, блокнот, у якому серед інших записів міститься конспект лекції проф. С. Людкевича «Народна творчість» тощо.
Талановита людина — талановита в усьому. Таким був і Володимир Івасюк. Окрім музики і поезії, він мав ще й хист до малювання. У його особовому фонді зберігається кількадесят малюнків різних років — переважно шкільних і студентських. Це, виконані олівцем або акварельними фарбами натюрморти, пейзажі, портрети видатних людей, автопортрет, шаржі і карикатури. Розглядання цих малюнків, особливо пейзажів, наводить на думку, що їх створила достатньо доросла людина, а не учень початкової школи. А зарисовки біологічних препаратів, риб, кісткових тканин та ін., виконаних студентом-медиком В. Івасюком, нічим не відрізняються від професійних ілюстрацій у підручниках з біології, зоології, анатомії.
А ще у трьох архівних томах зібрано сотні газетних статей і заміток, відгуків, критичних публікацій, інших матеріалів про творчість та життєвий шлях композитора і поета. Особливо цікавими є згадки у пресі про найперші кроки Володі Івасюка у музиці. Так, газета «Радянська Буковина» від 14 грудня 1956 року (стаття «У майбутніх музикантів», автор — В. Волівач) писала: «… Не менше люблять юнаки і дівчата скрипку, яку здавна в народі називають «царицею музики». Ось із нею в руках на середину несміло виходить Володя Івасюк — учень першого класу (педагог Ю. М. Візнюк). Він притиснув гостреньким підборіддям до плеча інструмент, хитнув білявою голівкою і заграв «Концертну» композитора Бакланова, потім — «Серенаду» Шуберта. Чарівна мелодія заполонила присутніх.
— Буде з хлопчика хороший скрипаль, — стиха, похвально говорять у залі батьки…"
Що й казати, пророчі слова. Шкода лише, що пісня українського Орфея так трагічно і так дочасно обірвалась.
Володимир Клювак, член НСЖУ
