Без надії сподіваються?
Соціологія засвідчує: очікує кращого майже 40% українців. Приблизно у такої ж кількості — неспокійно на серці.
Соціологи з Research&Branding Group заміряли емоційний фон українського суспільства. Домінують дві емоції — надія і тривога. Очікує кращого майже 40% українців. Приблизно у такої ж кількості — неспокійно на серці. Донедавна відсоток тих, хто відчував тривогу, був більшим, а тих, хто вірив, що незабаром все зміниться на краще, - меншим.
Оптимістично налаштований кожен четвертий українець, песимістично — кожен сьомий. Розчарування відчуває трохи більше 20% громадян. Близько 15% опитаних вважає, що їх загнали у кут. Стільки ж - переживає страх. А от впевненість відчуває лише кожен двадцятий. Найбільш рідкісні емоції - байдужість, радість і задоволення.
“Зараз українці перебувають у рівному стані тривоги. Немає таких перепадів, як це було під час Революції гідності чи на початку війни. Ми ніби стишилися, почуваємося у безпеці, водночас ніхто не знає, як будуть далі розвиватися події, що чекає на нас. Через те виникає тривога, - пояснює психолог, психотерапевт, член Української спілки психотерапевтів Тереза Гевко. - Страх має предмет: боїмося війни, смерті.
Причину тривоги людина не усвідомлює. Захищається від цієї негативно забарвленої емоції надією. Однак у силу своїх ментальних особливостей, покладає сподівання не на себе (“візьму до рук зброю — допоможу звільнити рідну землю від загарбника” або “візьму до рук лопату — підніму національну економіку”), а на керівництво держави, на доброго гетьмана, який прийде і вирішить усі проблеми. Керівництво держави погано справляється зі своїми обов’язками. Відчуваємо злість до тих, кому довірили управляти країною, але нічого з них не питаємо.
Через те знову виникає почуття невизначеності, безсилля, безпомічності, незахищеності, неможливості приймати рішення, передчуття невдачі”.
Водночас психолог зазначає: ті, що близько мають справу з війною та її наслідками (військові, їхні близькі, волонтери, медики, що працюють у зоні АТО, переселенці), мають більше надії і менше тривоги, ніж ті, що не є безпосередніми учасниками війни. “Мама, син якої на війні втратив ногу, знає, що кінцівка йому не відросте, що ціле життя буде носити протез. Але вірить, що він знайде гідну роботу, одружиться, народить їй онуків. Люди, що пройшли через подібні випробування, - кращі за нас. Вони володіють потужним внутрішнім ресурсом. Такі вміють “сподіватися без надії”, - каже фахівець.
